— Bool shit, ця негарна людина (наводжу дослівно) знайде вихід із будь-якої неприємної для неї ситуації.

А я витратила три година на побудову детективних планів із карно-процесуальним відтінком.

Nach Mittag

По обіді ми подалися засмагати за Старий Будинок. На пляж, хоча й існувала така досить реальна можливість, втікати було ще надто ризиковано. За своєю роками налагодженою традицією, татусь лягав спати з першої пополудні до третьої, і в цей час я була вільна й могла робити що завгодно (на території малого маякового подвір’ячка). Але з’являтися в них там ще зарано. Не хочу якоюсь мірою видаватися набридливою… Така собі отроковиця з телячими очима, що віддано й волого дивиться спідлоба… Я ж навіть не можу їм нічого до пуття розповісти гідно-розумного.


Дорогою на пляж (о четвертій пополудні) мене раптом заїла якась нова винувата нудьга. Адже татусь — це єдина світла людина в усій цій історії. Ну, й ще хазяї нашої кімнати. І все, що відбувається зі мною зараз, — настільки огидне, настільки мерзенне… Але він ніколи не зрозуміє мене до кінця, адже те, від чого він мене так ревно охороняє, — вже затаврувало мене до кінця моїх днів. І може, все було б інакше, якби за ці минулі два роки він сам поводився зі мною трішки інакше, бачив би в мені не тільки безправну дурненьку дитину, а ще й певну особистість… Адже це обмеження моїх прав — невідпускання нікуди після шостої вечора… ретельне контролювання кожного кроку… Гаразд… Повернімося до цього мерзотника. Невже я нічого не розумію? А що я можу вдіяти? Я, повірте, люблю його тією самою дурнуватою першою любов’ю, що зародилася ледь не в дитинстві, й ця моя любов своєю чистотою і святістю начебто навіть нейтралізує в моєму серці бридку споживацьку сутність цієї людини. І, як співає зараз у навушниках Роберт Плент, «There is no turning back… oh, no…». Мене вже спокусили.


Вони всі спали — згорнуті калачиками в затінку — такі затишні пляжні гепарди. Коли татусева біла панамка цілком сховалася за човновою станцією, відбулася певна метаморфоза. Він швидко сів, розвернувся до мене й лагідно, мов старший братик, посміхнувся та кивнув мені. Й у легеньких смужечках на його чолі я прочитала: «Ну, як справи?»

Я посміхнулася й знизала плечима. Почала повільно роздягатися (слово «повільно» підкреслює двозначність процесу), а він по закінченні сцени показав великий смаглявий «класі» У ньому було щось від самця, від бичка, від мужлана, коли він безсоромно витріщався на мене. І найбільш хвилюючим тут був факт обгорілої і вочевидь невдоволеної Ксюшечки, що лежала на животі серед наших крижаних поглядів. Він підвівся, пильно дивлячись мені у вічі, поставив одну ногу на лежак, рухом досвідченого стриптизера хильнув усім тілом. То розчепірені, то стиснуті пальці, гармонійний нахил голови, гарна шия, гарні плечі. І ця хвиля… підігрітий мед із теплим молоком — ударила мене навідліг, так, що перехопило подих. Уся ця його демонічна принадність начебто відділилася від нього, хмарою зависла між нами й потім влетіла в мене, просоталася разом із повітрям, закрутилася в легенях, розтеклася з кров’ю по всьому тілі.

Я нервово засміялася.

І він теж засміявся й схвально похитав головою.

А Ксюшечка лежала між нами й сумно колупала паличкою в бетонній щілині під лежаком.


Короткий шлях до кабінки. Солодкі терни. Ворог сидить по-турецьки, він угледів мене і в очевидному очікуванні цього моменту складає рупором свої темні теплі руки та гукає щось іронічно-веселеньке. А я зумисне голосно, хоробро перекидаю через плече мокрий купальник і мружуся на нього:

— А?

— Груди в тебе гарні!

— Це я й без тебе знаю!

Віра сиділа поруч із ним, чистила персик, і її флегматичне обличчя нічогісінько не виражало. Навіть весь її загадково-гордовитий лід якось розтанув.

— … Господи, як вона може терпіти таке приниження? — з серцем вигукнув татусь, коли я за черговою пообідньою партією в «ерудит» зауважила, що вона, взагалі, непогана людина.

— Чому?

— Вона ж любить його, хоче бути з ним за всяку ціну — годує його, обслуговує його і начебто мириться з усіма його бабами, тим самим показуючи свою унікальність. А він поблажливо приймає її, поки не почне заважати.

Коли все хилилося до відходу, їхнього полку знову прибуло. Танька загледіла мене, все зрозуміла і вийшла на нейтральну смугу — залишила оладки й каву на своєму завидному місці біля Гепардових колін. Я теж залишила татуся з сумками біля «соборика» й пішла їй назустріч. Ми мали вигляд, напевне, такий, як у двох посланців на полі бою, представників ворогуючих сторін.

— Привіт. Ми з Оксанкою у «Дніпрі» в козаків-розбійників грали. Вона весь час програвала. І мене жодного разу знайти не змогла, — офіційним тоном було повідомлено мені з метрової дистанції.

— А скільки їй років?

— Багато. Напевне, двадцять або близько того. Але ж це не так важливо?

— Ні, звичайно, ні.

Поки ми йшли додому санаторним парком, я від того ж таки надлишку вражень набрехала, що That One передавав мені вітання.

— Мабуть, такий упевнений у собі, що не на жарт призначив тебе за наступний об’єкт для підкорення.

— Що, невже?! Він що — дурень?

— Ну, він ставить на те, що ти підросла, стала більш зрілою, так би мовити, втім, насправді це ще не зовсім так.

— А чому ці всі його дівки так легко ведуться — адже він пере… е-е… Ну, коротше, потоваришував майже з усім узбережжям! — п’яніючи від теми розмови, захихотіла я.

— Тому, що він уміє гарно говорити. Але знала б ти, які дикі, дивовижні речі він розповідав мені про те, що він ставиться до жінок як до речей, як до способу відлити свою сексуальну енергію… Він найсправжнісінька мерзота, він говорить про них із таким презирством… Він говорить про близькість із жінкою як про похід у нужник.

— Куди?

— У туалеті І ще ці фашистські моменти… Це просто страшний, дивовижно егоїстичний, selfcentered мерзотник. Тримайся від них усіх подалі. І від дівчиська цього теж.

Tag Vier

(день четвертий)

Свіжий ранковий вітер обдував мене коктейлем гострих вологих запахів нічного мигдалю і ялівцю з морем. Ми спускалися «старими сходами», нещодавно відреставрованими. Від цього вони втратили добру частку своєї дикості й романтики, що з неї випливала. Мені було приємно, але й водночас якось незатишно від усвідомлення того, що кудись провалилися вже цілі три дні.

Цього разу я прийшли раніше, ніж учора. Була тільки восьма — ця чудова пора очікування, поки сонце простягне свої промені й на наш пляж. Навколо ні лялечки, й ти всім тілом відчуваєш, як ніч поступово випаровується з холодної гальки. Пронизливо блакитне небо й золотава м’якість сонця.

Ранок. Люблю цей час доби, коли розпускаються окроплені росою листочки акації, коли запалюються перстами Аврори розгладжені сном обличчя молодих коханців. Коли N, надягаючи панчохи, ставить ногу на круглий чорний табурет, поправляє кучеряву свою зачіску й із трагічно-солоденьким «пора итти» ховається в сонячному серпанку безлюдного коридору. Коли Левеня, сидячи на холодних сходах у жовтневому Юрзуфі, дивиться, обіймаючи коліна в синій формі, як на фіалковому небі ніжним сяйвом прорізується руде сонне сонце. І реальність разом із сутінками переходить у спогади. І починають співати птахи…

Гаразд, досить відступів.

Коли ми спускалися тими ж таки сходами, я побачила біля «соборика» двох дивно вбраних дівчат, які стояли одна напроти одної з довгими жовтими ціпками. Обидві зосереджено й незграбно намагалися ними крутити (як гусарки-красунечки в коротеньких спідничках на військовому параді у фільмі про Одесу). Ціпки раз у раз падали, видаючи сухі неприємні звуки в цій непорушній тиші. Я б і не написала про них нічого, якби десь із третього знизу прольоту не впізнала в них Віру й Ксюшечку. Кгм. Як же все передбачувано у вас, любі мої! Адже вносячи просвітління в тіла цих юних спокусниць, ви проводите їх через повний цикл східних містерій, цими екзотичними рухами тіл додаючи ще більше незвичайності й романтики. Це ж усе показуха! Що ці тренування дають твоїм юним подружкам (або як ти там їх називаєш?). Погодься, читачу, адже ті 14 днів, протягом яких вона з щенячим захватом розмахує руками й, так би мовити, медитує, — ніщо. Чи не так? Пригадую, через щось подібне проходила і я… Втім (стою на передостанній сходинці й дивлюся повз них на море), я б, ясний перець, хотіла, щоб ті дні повернулися…

Це був щасливий час цілковитої безкарності. Тоді нас взагалі ніщо не розділяло… І нічого між нами не відбувалося, крім димової завіси мого здорового глузду, від якого тепер у мені й грама не лишилося. Він був доступніший і якийсь простіший, зрозуміліший. Не було цього паразитизму в моїй свідомості.

Ксюшечка в якомусь дивовижному вбранні, що складалася з блакитної, схожої на нижню білизну маєчки, та страшних рейтузів (точнісінько як у бабці-фізкультуринці що виконує радикулітні нахили, коли я йду до школи), намагалася крутити цього ціпка, немислимими рухами силкуючись утримати рівновагу на одній нозі.

Я холодно посміхнулася, дуже чомусь зачеплена за живе таким поворотом подій.

Усе намагалася зрозуміти механізм їхніх стосунків. Те, що Віра не ревнує, можна прийняти як аксіому. Те, що я ревную його до всіх, хто має хоча б більш-менш товарний вигляд і загрожує потрапити в поле його зору, — теж аксіома. Те, що вони всі сплять одне з одним, — теж цілком однозначний факт. І тут ось я з несподіваною безсоромністю уявила, як беру Вірине обличчя в свої долоні, цілую її в губи. Взасос, із розплющеними очима, щоб можна було бачити ніжний овал її обличчя, матовість шкіри, золотаві волосинки на скронях. Картинка вийшла напрочуд смачненька.

Зараз я слухаю ту саму музику, що й того дня на пляжі. Ось чому заслінка зі скарбів пам’яті відсувається так просто.