Ада Самарка - Смак заборони

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…

Це було — як би вам пояснити — схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари — зрозумій, читачу — все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:

Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.

— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.

Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.

Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.

— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?

Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.

— Ні. Звідки ти взяла?

— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?

— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.

— Ясно (але не втішає).

— А ми цієї зими в Пітер їздили.

— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.

— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?

— Скільки?

— Дві! А кімнат аж п’ять!

— Він що, переїхав?

— Ні, він уже багато років там живе.

А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?

— А де ж він працює?

— У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких — я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».

— Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?

— Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…

Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину — аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.

На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод — якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»

Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».

З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).

Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба — обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.

Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.

Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару — говорилося в німому підтексті) — щоб негайно збиралася.

Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно — привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти — сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.

Після swim я вирішила не форсувати подій і не викликати підозри, тому поводилася дуже розважливо — на прогулянки не рвалася, та й взагалі лежала на животі, почитуючи якусь книжчину. Але кутиком ока все-таки змогла помітити, що з появою Створіння — у халатику й великому солом’яному капелюсі — мій Гепард не накинувся на неї з поцілунками, як було вчора, й що вона разом із Вірою, такою само холодною та очужілою, як завше, вийшла з поля нашого зору кудись за човнову станцію.

Ми знову пхалися в «Марат», на ринок. І крізь цю спеку, що аж кололась, я вирішила озирнутися. Диявол сидів на червоному поруччі, там, де за десять хвилин до того сиділа я, поруч паслося Створіння, розквітаючи у вічній весні, яку несли його бесіди. Добре, нехай…

Спочатку ми хотіли поселити сестричку з родиною в обнадійливо далекій «Україні». Ця перспектива настільки тішила мене, що в нас із татусем навіть запанувало певне прохолодне перемир’я. І ми були у відносно гарних стосунках доти, поки він не вийшов із приймального відділення. Я чекала на вулиці під кипарисом — із сумками й кепками. Корпус — знайомий із незліченних листівок «Південний Берег Криму», такий помпезний радянський будинок із білими колонами й чоловікоподібними бабами на даху — зараз активно ремонтувався, й веселі смагляві югослави раз у раз поглядали на мої дивовижно короткі шорти. Татусь з’явився, навіваючи думки про турецького султана — бородатий, на вузькій доріжці між кипарисами й колонами. Обличчя в нього було не дуже задоволене. Усе в мене всередині опустилося, я притулилась до однієї з колон і мокра фарба відразу віддрукувалася на шортах і голій спині. Татусь побачив зіпсований одяг, кинув: Idiot — і повідомив, що один день у цьому санаторії коштує більше, ніж два в нашій бурштиновій обителі у Цехоцьких.

Пішли шукати щастя в «Марат». Це мене, втім, потішило ще більше — між мною і татусевим підкріпленням лежатиме вже два санаторії. Що може бути краще? Шансів на зустрічі буде ще менше, хіба що планові повчальні бесіди в пляжному кафе та на сімейних походах під час оглядання імрайських красот.

Але там — ах, який жаль! — нам повідомили, що місць нема й усе зачинено, і взагалі…

Пішли шукати щастя в Ебру. Там начебто була якась бабуся-пенсіонерка з вузькою темною квартиркою, але хотіла вона стільки ж, скільки й Цехоцькі, тож урешті-решт, уже на маяку пішли до тітки Раї, на першому поверсі в сусідньому парадному. І після довгих і переконливих бесід вона погодилася віддати одну з кімнат. А я сумно й тяжко зітхнула.

За обідом Альхена в мені зібралося забагато для нормального травлення. І я, жуючи салат, сказала татусеві:

— А ось якщо одна із цих його дівчат вирішить подати на нього в суд, то його ж, правда, посадять?

— Hi, — тато чомусь вирішив поспілкуватися. Це мене збадьорило, адже, як правило, на запитання такого плану він досі відповідати відмовлявся.

— А чого?

— Цей son of a bitch відразу заявить, що знати її не знає. Та й взагалі, складно це все довести.

— Ну, а якщо на пляжі є свідки? Всі ж бачать, як він із цією ось цілується…