Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один — його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь — це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила — виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.

* * *

У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, — «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.

Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.

Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».

Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.

Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!

Найкращі поїзди — це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості — це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.

Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід — 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.

«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» — салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.

Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою — до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море — та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» — як правильно ти це сказав, Альхене!

Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.

Але треба ж бути дуже гарною!

«Отже, — Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, — за весь час нашого відпочинку — жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».

Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.


Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» — це єдине, що запам’яталося мені з останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.

Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.

Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра — серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…

Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, — згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.

Ні, ну що за маячня?!

Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…

Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд — уперше в житті! Екзотика!

Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.

Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.

Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину — батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.

«Так швидко ми ще не бігали» — сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.

Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.

Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.

Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями — і все в нас буде добре!


За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.