Алессандро Барікко - Шовк

Про свою подорож Ерве Жонкур сказав людям тільки те, що яєчка розкрилися в місцевості Еберфельд, поблизу Кельна.

Через чотири місяці та тринадцять днів після його повернення Бальдаб’ю присів коло нього на березі ставка, що на західному кінці парку, і мовив:

– Рано чи пізно тобі доведеться розповісти комусь правду.

Він це сказав тихо, втомлено, бо не був упевнений, що правда може виявитися корисною для чогось.

Ерве Жонкур поглянув на парк. Уже настала осінь, день був похмурий, світло тьмяне.

– Коли я вперше зустрівся з Хара Кеєм, він був одягнений у темні шати, сидів, схрестивши ноги, нерухомий у куті кімнати. Поряд з ним лежала жінка, головою на його колінах. Її очі не мали східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Бальдаб’ю слухав мовчки, до самого кінця, до потяга в Еберфельді.

Нічого не думав. Слухав тільки. Йому було важко чути, як наприкінці розповіді Ерве Жонкур стиха промовив:

– А я так ніколи і не почув її голосу. – І ще тихіше додав: – Це дуже дивний біль… Помирати від ностальгії за чимось, чого ніколи не проживеш.

Вони разом вийшли з парку. Бальдаб’ю зронив лише кілька слів:

– Якого біса стоїть такий собачий холод?

Так він сказав у певний момент.

На початку наступного року, 1866-го, Японія офіційно дозволила експортувати грену шовкопряда.

Протягом наступного десятиліття тільки до Франції було привезено японської грени на десять мільйонів франків.

Після 1869 року завдяки відкриттю Суецького каналу подорож до Японії тривала не більше як двадцять днів. Та ще приблизно двадцять днів, щоб повернутися.

А в 1884 році француз на ім’я Шардоне дістав патент на штучний шовк.

Через шість місяців після свого повернення до Лавільдьйо Ерве Жонкур одержав поштою конверт гірчичного кольору. Відкривши його, знайшов сім аркушів паперу, а на них – щільні, геометрично впорядковані рядки японських ієрогліфів. Чорна туш. Окрім імені й адреси на конверті – жодного слова, написаного латинськими літерами. Судячи з поштових штемпелів, лист був надісланий з Остенде.

Ерве Жонкур довго розглядав кожен аркуш. Здавалося, ніби йому надіслали каталог слідів маленьких пташок, складений з ретельністю божевільного орнітолога. Боляче було думати, що ці знаки щось означають, що вони – попіл голосу, який згорів навіки.

Відтоді Ерве Жонкур не розлучався з листом. Він зігнув його навпіл та носив у кишені. Якщо йому треба було переодягнутися, лист перекладав до іншого костюма. Проте він ніколи не розгортав його, щоб подивитися. Лише час від часу крутив його в руці, чи то розмовляючи з орендарем, чи то чекаючи вечері на веранді свого будинку. Одного разу, ввечері, він захотів поглянути на ці аркуші проти світла лампи у своєму кабінеті. На просвіт сліди крихітних птахів залишалися неясними символами. Те, що вони казали, могло бути зовсім несуттєвим, нісенітницею або, навпаки, міною, що здатна геть підірвати життя людини; але з’ясувати це було неможливо, і це подобалось Ерве Жонкуру. Він почув кроки Елен. Поклав листа на стіл. Вона увійшла, щоб поцілувати його на ніч, як робила це щовечора, перш ніж піти до своєї кімнати. Коли жінка нахилилася до нього, комір її нічної сорочки трохи розкрився. Ерве Жонкур побачив, що під сорочкою – лише тіло і що її груди маленькі та невинні, немов дівочі.

Ще чотири дні він жив розсудливо, нічого не змінюючи у повсякденних ритуалах. На п’ятий день зранку він надягнув елегантний сірий костюм та поїхав до Німа. Сказав, що повернеться завидна.

На вулиці Москат, 12 усе було так, як за три роки до того. Свято, що почалося так давно, і досі не скінчилося. Дівчата були всі молоді і всі француженки. Піаніст награвав під сурдинку мелодії, що мали російський колорит. Утім, чи то він постарішав, чи то якийсь біль йому дошкуляв – він уже не пригладжував правою рукою волосся після кожної п’єси і не казав тихо: «Voilà». Сидів безмовний, розгублено дивлячись на свої руки.

Мадам Бланш прийняла його не зволікаючи. Волосся чорне, блискуче; обличчя східне, досконале. Маленькі сині квіточки на пальцях, на зразок перснів. Біле вбрання, довге, напівпрозоре. Голі ноги.

Ерве Жонкур усівся перед нею. Витяг листа з кишені.

– Ви мене пам’ятаєте?

Мадам Бланш відповіла, ледь помітно схиливши голову.

– Я знову маю до вас прохання.

Він простягнув їй листа. Вона не мала жодних причин це робити, але взяла його і розгорнула. Глянула по черзі на кожен аркуш, відтак підвела погляд на Ерве Жонкура.

– Мені не подобається ця мова, monsieur. Я воліла б її забути, воліла б забути ту землю й моє життя там також, забути все.

Ерве Жонкур не поворухнувся, стискаючи руками підлокітники крісла.

– Я прочитаю вам цей лист. Я це зроблю. І не братиму грошей. Але хочу взяти з вас обіцянку: не звертайтеся більше ніколи до мене з такими проханнями.

– Обіцяю вам, мадам.

Мадам Бланш подивилася йому просто у вічі. Потім глянула на перший аркуш листа – рисовий папір, чорна туш. І почала читати.

– Мій коханий пане, нічого не бійся, не рухайся, мовчи, і нас ніхто не помітить.

Залишайся таким, я хочу дивитись на тебе, я вже дивилася на тебе, але ти мені не належав, тепер ти мій, але не наближайся, благаю, залишайся там, де ти є, ми маємо ніч для себе, і я хочу дивитись на тебе, я ще не бачила тебе таким, віддай мені твоє тіло, твою шкіру, заплющ очі, почни пестити себе, благаю, – говорила мадам Бланш.

Ерве Жонкур слухав.

– Якщо можеш, не розплющуй очей, приголуб себе, твої руки такі гарні, я стільки мріяла про них, тепер я хочу їх бачити, мені приємно бачити їх на твоїй шкірі, ось так, благаю тебе, продовжуй, не розплющуй очей, я тут, ніхто не може нас побачити, та я поряд з тобою, приголуб себе, мій коханий пане, попести свою стать, прохаю тебе, повільно…

Японка зупинилась.

– Читайте далі, прошу вас, – сказав Ерве.

– …твоя рука така красива у цьому русі, не зупиняйся, мені подобається дивитись на неї та дивитись на тебе, мій коханий пане, не розплющуй очей, не зараз, ти не мусиш боятися, я поряд з тобою, ти це відчуваєш? Я тут, я можу доторкнутися до тебе, це шовк, ти це відчуваєш? Це моє вбрання, не розплющуй очей, і ти отримаєш мою шкіру, – тихо читала вона голосом жінки-дитини, – ти отримаєш мої вуста, коли я доторкнусь до тебе, вперше я зроблю це вустами, ти не будеш знати де, у якусь мить ти відчуєш тепло моїх вуст на собі, ти не можеш знати де, якщо не розплющиш очей, не розплющуй їх, ти відчуєш мої вуста там, де не знаєш, несподівано… – Ерве слухав, нерухомий, з кишеньки сірого костюма стирчав сніжно-білий носовичок. – Може, це будуть твої очі, я доторкнуся вустами до повік та вій, ти відчуєш, як тепло проникає до твоєї голови і мої вуста на твоїх очах, усередині, а може, на твоєму животі, я торкнусь вустами там, внизу, ледь відкрию їх, спускаючись помалу, – казала жінка, схиливши голову над листом, одна рука її лежала на шиї, повільно спускаючись. – Припустімо, що твій член увійде до мого рота, проникне між моїми вустами, натисне на мій язик, моя слина потече по твоїй шкірі, далеко, до твоєї руки, мій поцілунок та твоя рука на твоєму члені. – Він слухав, уп’явши погляд у срібну раму без картини, що висіла на стіні. — Аж доки нарешті я не поцілую тебе в серце, тому що я тебе жадаю, я буду кусати шкіру, котра пульсує над твоїм серцем, тому що я тебе жадаю, і, коли твоє серце буде між моїх вуст, ти будеш моїм, насправді, з моїми вустами у серці ти будеш моїм, назавжди, якщо ти мені не віриш, розплющ очі, мій коханий пане, і подивись на мене, це я, хто зможе коли-небудь забути цю мить, що триває зараз, і це моє тіло вже без шовків, твої руки торкаються його, твої очі на нього дивляться, – читала вона, нахилившись до лампи, світло падало на сторінки листа і проникало крізь її прозоре вбрання, – твої пальці в моїм лоні, твій язик на моїх вустах, ти сягаєш рукою під мене, охоплюєш мої стегна, підіймаєш мене, даєш мені зісковзнути на твій член, тихо, хто зможе забути це, ти рухаєшся всередині мене обережно, твої руки на моєму обличчі, твої пальці в моєму роті, насолода в твоїх очах, твій голос, ти рухаєшся обережно, але сильно, так, що робиш мені боляче, моє задоволення, мій голос. – Ерве слухав, якоїсь миті повернув голову, щоб поглянути на неї, глянув, хотів опустити очі, але не зміг. – Моє тіло на твоєму, твоя спина підтримує мене, твої руки не відпускають мене, твої поштовхи у мене всередині, це солодка жорстокість, я бачу, як твої очі шукають мої, вони бажають знати, до якої межі можна завдавати мені болю, межа там, де ти схочеш, мій коханий пане, без кінця, це не скінчиться, ти це розумієш? Ніхто не зможе відіслати в забуття цю мить, що зараз триває, навіки ти будеш кричати, відкидаючи голову назад, навіки я заплющу очі, щоб струсити сльози з моїх вій, мій голос у твоєму, твоя лють триматиме мене, вже нема часу, щоб утекти, та сил, щоб опиратися, ця мить мала відбутися, й ось вона настала, вір мені, мій коханий пане, ця мить буде, з цього моменту – назавжди, буде, до самого кінця, – вимовила мадам Бланш ледь чутно і замовкла.