Алессандро Барікко - Шовк

– То була пречудова мандрівка! – відгукнувся Ерве Жонкур.

Увесь той день Ерве Жонкур їхав слідом за караваном, тримаючись віддалік. Коли помітив, що вони зупинилися на ніч, продовжив шлях по дорозі, аж поки назустріч йому не вийшли двоє озброєних чоловіків; вони забрали у нього коня та багаж і супроводили його до відкритого намету. Хара Кей змусив непроханого гостя довго чекати. Коли нарешті увійшов, не привітався і сісти не запропонував.

– У який спосіб ви дісталися сюди, французе?

Ерве Жонкур мовчав.

– Я питаю, хто привів вас сюди.

Мовчання.

– Тут для вас нічого немає. Триває війна. І це не ваша війна. Їдьте геть.

Ерве Жонкур витяг з кишені невеличку шкіряну торбинку, розв’язав її та кинув на землю. Посипалися шматочки золота.

– Війна – це дуже недешева гра. Я конче потрібен вам. Ви необхідні мені.

Хара Кей навіть не глянув у бік золота, що просипалося на землю. Він обернувся та вийшов з намету.

Ерве Жонкур провів ту ніч на краю табору. З ним ніхто не говорив, ніхто, здавалося, навіть не бачив його. Люди спали на землі, навколо вогнищ. Наметів було лише два. Поряд з одним Ерве Жонкур помітив паланкін; він стояв порожній, до його чотирьох кутів були прив’язані маленькі клітки, де сиділи птахи. З сітки кліток звисали крихітні золоті дзвіночки. Легкий нічний вітерець погойдував їх, і вони тихо дзеленчали.

Прокинувшись на світанку, Ерве побачив, що селище вже приготувалося вирушити далі. Намети згорнули. Паланкін іще стояв відкритий. Люди забиралися на візки, додержуючись повної тиші. Прибулець з іншого краю світу підвівся й довго роззирався, але його погляд зустрічав лише очі зі східним розрізом, та й ті одразу відверталися. Він також бачив озброєних чоловіків і дітей, які не плакали. Бачив застиглі обличчя, що їх завше мають люди, котрі тікають від загрози. Побачив він також дерево край дороги. А на дереві висів хлопчик – той, що привів його сюди.

Ерве Жонкур наблизився до дерева і якийсь час стояв, дивлячись на нього, немов загіпнотизований. Потім зрізав мотузку, що була прив’язана до гілки, підхопив тіло хлопчика, опустив його на землю і став навколішки поряд з ним. Він не міг відвести погляду від того обличчя. Селище зібралося та вирушило, але Ерве не помітив цього, тільки почув, ніби здалеку, звуки руху процесії, котра пройшла повз нього, повертаючись до дороги. Він не зважав на них, доки не почув голос Хара Кея, що зупинився на відстані одного кроку:

– Японія – це країна давня, ви, мабуть, знаєте? І закон цієї країни давній: згідно з ним, є дванадцять злочинів, за які годиться карати чоловіка на смерть. Один із цих злочинів – відносити комусь любовне послання від власної пані.

Ерве Жонкур не зводив очей з убитого хлопчика.

– Він не приніс ніякого любовного послання!

– Він сам був любовним посланням.

Ерве Жонкур відчув, як щось ткнулося йому в голову і пригнуло її до землі.

– Це рушниця, французе. Не підводьте погляду, будьте ласкаві.

Ерве Жонкур спочатку нічого не зрозумів. Потім розрізнив серед шурхоту ніг та коліс процесії біженців золотистий дзвін тисячі крихітних дзвіночків. Він наближався, мало-помалу, досяг краю дороги поруч із ним, оминув його крок за кроком, і, хоча він міг бачити тільки клаптик темної землі, уява намалювала йому майже зриму картину: ось паланкін, гойдаючись, мов маятник, наближається до дороги, метр за метром, повільно, але неухильно, і несуть його не люди, а той дзвін, що стає гучнішим, нестерпно гучним, ближче та ближче, вже зовсім поряд, цей золотавий гомін просто перед ним, так, достоту перед ним – у цю мить – ця жінка – перед ним.

Ерве Жонкур підвів голову.

Чудові тканини, шовк тисячі барв – помаранчевий, білий, жовтий, сріблястий – вкривали паланкін зусібіч, без жодного отвору в цьому чарівному гнізді, нічого, тільки шелест, що здіймається в повітря, тільки переливи кольорів, завіси, що майже нічого не важать.

Ерве Жонкур не відчув пострілу, який мав забрати його життя. Відчув тільки, як дзвін віддаляється, рушниця вже не тисне йому на потилицю, а Хара Кей каже тихо:

– Йдіть геть, французе. І ніколи не повертайтеся.

Над дорогою панувала тиша. На землі лежало тіло хлопчика. Дорослий чоловік стояв поряд з ним навколішки. Не ворушився, аж доки не згасло світло дня.

Ерве Жонкуру знадобилось одинадцять днів, щоб добутися до Йокогами. Він підкупив японського чиновника і дістав шістнадцять картонних коробок із греною, виробленою на півдні острова. Він помістив їх, загорнуті в шовкові хустки, у чотири круглі дерев’яні скриньки та запечатав. Знайшов місце на кораблі до континенту й на початку березня висадився на російському узбережжі. Він обирав маршрут у північному напрямку, щоб холод якомога довше стримував розвиток яєць і заважав їм розкритися. У прискореному темпі він здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори та досяг Санкт-Петербурга. Там він купив кілька центнерів льоду, заплативши золотом, завантажив скриньки з греною, вкриті льодом, у трюм торгового судна, що прямувало до Гамбурга. Минуло ще шість днів, коли він виніс на берег чотири круглі дерев’яні скриньки і сів на потяг, що повіз його на південь. Через одинадцять годин, щойно вони виїхали з місцевості, яка звалась Еберфельд, потяг зупинився, бо мав поповнити запас води. Ерве Жонкур роздивився навколо. Сонце заливало жаром поля пшениці та весь білий світ, ніби вже настало літо. Напроти Ерве сидів російський комерсант; він скинув черевики та обмахувався, мов віялом, останньою сторінкою німецької газети. Ерве Жонкур придивився до сусіда. Помітив плями поту на його сорочці, дрібні краплі на його чолі й шиї. Росіянин щось сказав, сміючись. Ерве Жонкур відповів усмішкою, підвівся, взяв свої речі та покинув потяг. Дійшов до останнього вагона, товарного, де перевозили рибу і м’ясо, перекладені льодом. Крізь стінки вагона точилася вода – так, немов їх продірявили сотні куль. Ерве відчинив двері, зайшов у вагон, виніс звідти одну по одній свої круглі скриньки та поставив на землю поруч із рейками. Зачинивши дверцята, став чекати. Коли потяг був готовий вирушити, його покликали, щоб поспішив зайти на своє місце. Він лише схилив голову та привітно помахав рукою. Потяг віддалявся, потім зник у далечині. Ерве почекав іще трохи, щоб навіть стукоту коліс не було чутно. Тільки тоді він узяв одну з дерев’яних скриньок, зірвав печаті та зняв віко. Так само він вчинив із рештою скриньок. Повільно, обережно.

Там були мільйони личинок. Мертвих. Це сталося 6 травня 1865 року.

Ерве Жонкур прибув у Лавільдьйо через дев’ять днів по тому. Його дружина Елен здаля побачила карету, що котилася до містечка дорогою, обсадженою деревами. Вона сказала собі, що не повинна плакати й не мусить бігти.

Вона тільки відчинила вхідні двері будинку і зупинилася на порозі.

Коли Ерве Жонкур наблизився до неї, вона осміхнулась. Обіймаючи його, мовила стиха:

– Залишайся зі мною, благаю тебе.

До пізньої ночі вони сиділи на галявинці перед домом, тримаючись за руки. Елен розповідала про новини Лавільдьйо, про всі ті місяці чекання, особливо про останні дні, найжахливіші.

– Ти помер, – сказала вона. – І в світі не залишилося нічого прекрасного.

На хуторах навколо Лавільдьйо люди поглядали на шовковиці – великий запас листя, – але бачили власне розорення. Бальдаб’ю спромігся придбати кілька партій грени, але личинки гинули майже відразу, як з’являлися на світ. Того шовку-сирцю, що пощастило здобути з невеликої кількості тих, котрі вижили, вистачало лише на дві з семи місцевих фабрик.

– Чи маєш якісь ідеї? – спитав Бальдаб’ю.

– Одну маю, – відповів Ерве Жонкур.

Наступного дня він оголосив, що бажає протягом літніх місяців утворити парк біля своєї вілли. Для цього він найняв десятки робітників – місцевих чоловіків та жінок. Треба було викорчувати ліс на пагорбі, вирівняти поверхню, зробити більш положистим схил, що вів до долини. Потім треба було насадити нові деревця й кущі, які мали стати зеленою огорожею; так утворювалися лабіринти, світлі та прозорі. Найрізноманітніші квіти висаджували на галявинках так, щоб вони несподівано впадали в очі серед березових гаїв. До парку провели воду від річки – таким чином, щоб струмок спускався все нижче, від одного фонтана до іншого, аж до західного краю парку, де вода збиралася в маленький ставок, оточений зеленим газоном. На південному боці, серед лимонних дерев та олив, спорудили велику вольєру з дерев’яною основою й залізною сіткою, що здавалась ажурною мережкою, підвішеною в повітрі.

Ця робота тривала чотири місяці. Наприкінці вересня парк був готовий.

У Лавільдьйо ще ніхто не бачив нічого подібного. Подейкували, нібито Ерве Жонкур витратив на це весь свій капітал. Що він дуже змінився після повернення з Японії, мабуть захворів. Що він продав грену італійцям і за це одержав винагороду золотом, яке зберігається в якомусь із банків у Парижі. Втім, казали також, що без цього парку всі померли б з голоду цього року. Хтось називав Ерве шахраєм. Хтось вважав його святим. Усі разом гадали, що він живе з тягарем на душі, він нещасливий.