Алессандро Барікко - Шовк

Дещо пізніше в курильному салоні Ерве Жонкур наблизився непевною ходою – бо забагато випив алкоголю – до чоловіка, що сидів сам-один біля столу, дивлячись просто перед собою, з дурнуватим виразом обличчя. Схилившись до нього, Ерве сказав повільно, щоб той зрозумів:

– Маю повідомити вам дуже важливий висновок, monsieur. Ми всі тут погань. Ми такі чудові, і всі як один мерзенна погань.

Той чоловік приїхав із Дрездена. Він торгував телячими шкурами й кепсько розумів французьку. На звернення Жонкура він відповів вибухом гучного реготу, мотаючи головою й регочучи знову і знову; здавалося, що його регіт не вщухне ніколи.

Подружжя Жонкур перебувало на Рив’єрі до початку вересня. Покидаючи маленьку віллу, вони відчували смуток, бо в її стінах доля їхнього кохання здавалась легкою.

Бальдаб’ю прибув до оселі Ерве Жонкура рано-вранці. Вони всілися під аркадою.

– Не дуже великий у тебе парк.

– Я ще не почав його будувати, Бальдаб’ю.

– Ага, ось воно як…

Бальдаб’ю ніколи не курив зранку. Але зараз витяг люльку, набив її тютюном та запалив.

– Я познайомився з тим Пастером. Гарний хлопець! Він усе мені пояснив. Він може відрізнити яєчка хворі від яєчок здорових. Вилікувати не може, звісно ні. Проте здатен відібрати здорові. І каже, що здорових серед нашої грени десь за тридцять відсотків.

Пауза.

– Подейкують, що в Японії почалася війна, на цей раз уже точно. Англійці постачають зброю урядові, голландці – повстанцям. Здається, вони змовились між собою. Почекають, доки там усе порохом піде, заберуть геть усе та розділять. А французьке консульство сидить і спостерігає, ці завжди тільки на те й здатні, щоб спостерігати. Надсилати повідомлення про різанину та про те, як іноземців убивають, мов овечок, – це єдине, що в них добре виходить.

Пауза.

– Маєш каву?

Ерве Жонкур налив йому філіжанку кави.

Пауза.

– Ті двоє італійців, Феррері та ще один, вони торік їздили до Китаю… Привезли звідти п’ятнадцять тисяч унцій[2] грени, гарний товар, у них купували хлопці з Болле, кажуть, що якість найвища. Через місяць знову приїдуть… Запропонували непогану угоду, ціну склали пристойну, одинадцять франків за унцію, все застраховане. Це люди серйозні, мають підтримку від поважних організацій, продають грену половині Європи. Серйозні люди, кажу тобі.

Пауза.

– Я не знаю… Утім, мабуть, ми можемо це зробити. Маємо нашу грену, співпрацю Пастера, можемо ще купити у тих двох італійців… Можемо це зробити. Люди довкола кажуть, що знов їхати туди – це божевілля… Та ще й витрачати купу грошей… Кажуть, що ризик занадто великий, і щодо цього вони мають рацію: раніше обставини були інші, але тепер… Тепер важко повернутися звідтіля живим.

Пауза.

– Річ у тому, що люди не бажають утратити грену. А я не бажаю втратити тебе.

Ерве Жонкур посидів іще трохи, придивляючись до парку, який досі не встиг насадити. Потім ухвалив рішення, якого досі не ухвалював.

– Я поїду до Японії, Бальдаб’ю, – сказав він. – Придбаю там грену, якщо доведеться – власним коштом. Тобі треба тільки вирішити, чи я маю продати її нашим людям, чи комусь іще.

Бальдаб’ю такого не очікував. Він почувався так, ніби однорукий виграв – останнім ударом, чотири борти, попри всі закони геометрії.

Бальдаб’ю повідомив виробникам шовку з Лавільдьйо, що Пастер не вартий їхньої уваги, що ті двоє італійців уже обдурили половину Європи, що війна в Японії завершиться ще до зими і що свята Агнеса уві сні спитала його, чи не стало тутешнє суспільство компанією боягузів. Тільки Елен він збрехати не зміг.

– Чи насправді необхідно, щоб він їхав, Бальдаб’ю?

– Ні.

– Тоді чому він це робить?

– Я не зміг його зупинити. Якщо йому так кортить туди податися, я можу тільки переконати його, що він зобов’язаний повернутися.

Усі виробники шовку з Лавільдьйо вклали свої гроші, хоча й проти власної волі, у фінансування експедиції. Ерве Жонкур узявся до підготовки і на початку жовтня з усім упорався. Елен, як і в попередні роки, допомагала йому, без запитань, старанно приховуючи від нього свою тривогу. Лише коли настав останній вечір, вона, загасивши лампу, наважилася сказати твердим голосом, без відтінку ніжності:

– Дай мені слово, що повернешся. Обіцяй мені, що повернешся!

Ерве Жонкур відповів у темряві:

– Обіцяю тобі.

Десятого жовтня 1864 року Ерве Жонкур розпочав свою четверту подорож до Японії. Він перейшов кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть святим. Далі він рушив уздовж річки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на вісім днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Верхи, уникаючи головних шляхів, він проїхав через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма. Це місто він знайшов напівзруйнованим, серед руїн розташувався гарнізон солдатів, підпорядкований урядові. Ерве обійшов місто зі східного боку і п’ять днів марно чекав на посланця від Хара Кея. На світанку шостого дня він сам вирушив у північному напрямку. Хотів дістатися гряди пагорбів, маючи лише приблизну карту та записи, зроблені ним у попередніх мандрах. Ерве блукав кілька днів, аж нарешті впізнав річку, потім ліс, а згодом і дорогу. Дорога привела його до селища Хара Кея. Точніше, до згарища: будівлі, дерева – усе згоріло.

Там більше нічого не було. І нікого. Ані живої душі.

Ерве Жонкур довго стояв не рухаючись і дивився на ту величезну купу холодного попелу. За його спиною лежали вісім тисяч кілометрів шляху. А попереду – нічого. Він несподівано побачив те, що вважав невидимим.

Кінець світу.

Ерве Жонкур іще довго залишався серед руїн селища. Ніяк не міг змусити себе піти, хоча й розумів, що кожна година, згаяна тут, могла довести до катастрофи його самого та весь Лавільдьйо: він не придбав грени та, навіть якби придбав, мав лише кілька місяців, щоб дістатися протилежного краю світу, перш ніж яєчка відкриються та з’являться ні до чого не придатні личинки. Єдиний зайвий день у дорозі міг згубити все. Ерве це усвідомлював, проте не йшов звідти, аж поки не сталося щось дивне, приголомшливо неймовірне: невідомо звідки, з пустоти, виник хлопчик. Одягнений у лахміття, він крокував повільно, у його очах, спрямованих на чужинця, плескався страх. Ерве Жонкур не поворухнувся. Хлопчик зробив іще кілька кроків уперед і закляк на місці. Так, стоячи на відстані кількох метрів один від одного, вони знерухоміли. Потім хлопчик щось дістав з-під свого лахміття і, наблизившись до Ерве Жонкура, тремтячи від страху, подав йому якусь річ. Рукавичку. Пам’ять Ерве Жонкура миттю змалювала озеро, сукню помаранчевого кольору, кинуту на землю, легесенькі хвилі, що здалека розходилися водою, сягаючи берега. Він узяв рукавичку і всміхнувся до хлопчика.

– Це я, француз… Француз, що робить шовк, розумієш?.. Це я!

Хлопчик більше не тремтів.

– Француз…

Очі в нього волого блищали, але він усміхався. Заговорив дуже швидко, голосно, майже кричав, а потім побіг, знаком показавши Ерве Жонкуру, що треба прямувати за ним. Ще мить – і він зник на стежці, що вела через ліс до гір.

Ерве Жонкур не ворухнувся. Сидів та крутив у руках свою рукавичку, ніби то була єдина пам’ятка, що залишилася від цілого світу, який загинув назавжди. Він розумів, що вже запізнився. І що в нього немає вибору.

Він підвівся. Неспішно наблизився до свого коня. Скочив у сідло. А потів повівся дуже дивно. Вдарив підборами по боках тварини та поїхав. Поїхав до лісу, слідом за хлопчиськом, по той бік кінця світу.

Їхня подорож тривала кілька днів. Вони прямували на північ, через гори. Ерве Жонкур не знав, куди вони їдуть, але дозволяв хлопчику вести себе, марно намагаючись розпитати його. Дорогою заїхали до одного селища, потім до іншого. Люди ховалися від них по домівках. Жінки розбігалися геть. Хлопчик розважався тим, що гукав услід жінкам щось незрозуміле. Йому на вигляд було не більше як чотирнадцять років. Хлопчик часто грав на маленькій очеретяній сопілці; він майстерно відтворював пісні птахів з усього світу. Вигляд при цьому мав такий, ніби виконував найкращу роботу в своєму житті.

На п’ятий день вони піднялися на вершину якогось пагорба.

Хлопчик вказав рукою на щось у долині, яка простяглась перед ними. Уздовж долини тягнулася дорога.

Ерве Жонкур глянув у підзорну трубу і побачив цілу процесію: озброєні чоловіки, жінки з дітьми, візки, худоба. То мандрувало все селище. Попереду Ерве Жонкур побачив Хара Кея – верхи на коні, одягненого у чорне. За ним на плечах носіїв погойдувався паланкін, зі всіх чотирьох боків закритий завісами з яскравих тканин.

Хлопчик зіскочив з коня, сказав щось і чкурнув до лісу. Та перш ніж назавжди зникнути серед дерев, він затримався на мить і жестами показав, що подорож була пречудова.