Алессандро Барікко - Шовк

Японець стояв за кілька кроків від них. Темне кімоно, чорне волосся, зібране у гладку зачіску на потилиці. Він наблизився, оглянув вольєру, торкнувся прочинених дверцят.

– Повернуться. Завжди важко опиратися спокусі повернутися, чи не так?

Ерве Жонкур промовчав. Хара Кей глянув йому просто у вічі і сказав добродушно:

– Ходімо.

Ерве Жонкур рушив за ним. Зробивши кілька кроків, він обернувся до дівчини, вклонився.

– Сподіваюсь іще зустрітися з вами невдовзі.

Хара Кей ішов далі.

– Вона не знає вашої мови, – сказав він. – Ходімо.

Того вечора Хара Кей запросив Ерве Жонкура до своєї оселі. Там були інші гості: кілька чоловіків із селища; жінки, одягнені надзвичайно елегантно, з обличчями, нафарбованими білилами, – на білому тлі яскраво вирізнялися чорні брови та червоні ротики. Гості пили саке, курили з довгих дерев’яних люльок тютюн з гострим і міцним ароматом. Прийшли акробати та ще один актор, який дуже смішно імітував людей і тварин. Три літні жінки грали на струнних інструментах, не забуваючи всміхатися. Хара Кей сидів на почесному місці, вбраний у темні шати, з босими ногами. Жінка з дівочим обличчям у розкішному шовковому одязі сиділа поряд з ним. Ерве Жонкур був на протилежному кінці кімнати; його оточував занадто солодкий запах парфумів від жінок, що стояли поруч; він збентежено всміхався до чоловіків, що розважалися, розповідаючи йому історії, яких він не міг зрозуміти. Тисячі разів Ерве кидав погляд на дівчину, і тисячі разів вона відповідала йому. Це було щось на зразок сумного танцю, потаємного та безсилого. Ерве Жонкур танцював його до пізньої ночі, потім підвівся, сказав кілька слів французькою, перепрошуючи господаря, насилу відбився від жінки, яка забажала супроводити його, та пішов, ледь знаходячи прохід між хмарами тютюнового диму й чоловіками, котрі вигукували щось роздратовано, гнівно своєю незбагненною мовою. Досягши виходу з кімнати, він востаннє глипнув на дівчину. І зустрів погляд мовчазної дівчини, спрямований на нього.

Ерве Жонкур блукав селищем, вдихаючи свіже нічне повітря та гублячи дорогу серед провулків, що мережею вкривали схил пагорба. Коли таки знайшов свій дім, побачив, що за паперовою стіною горить ліхтар. Увійшовши, знайшов двох жінок: вони стояли, чекаючи на нього. Одна з них була зовсім молода, майже дівчинка, одягнена у просте біле кімоно. Друга була вона. Її очі блищали від якоїсь гарячкової веселості. Вона не дозволила Ерве нічого зробити. Підійшла до нього, взяла його руку, піднесла до свого обличчя, злегка торкнулась її вустами, потім міцно стиснула ту руку і вклала її до долонь юної дівчини, що стояла поряд, і так постояла якусь мить, щоб він не зміг утекти. Нарешті вона відняла свою руку, зробила два кроки до виходу, взяла ліхтар, на мить глянула в очі Ерве Жонкура та вибігла з будинку. Ліхтар був помаранчевого кольору. Маленький вогник поступово танув, аж доки зник у ночі.

Ерве Жонкур ніколи раніше не бачив тієї, іншої, дівчини та й протягом цієї ночі, точніше кажучи, не бачив теж. У кімнаті, де не було світла, він тільки відчував красу її тіла, пізнавав дотик її рук та вуст. Він любив її кілька годин поспіль, рухаючись так, як іще ніколи досі, він дозволяв їй вчити його повільності, що була йому зовсім незнайома. У темряві було так легко кохати її – та й не кохати теж.

Незадовго до світанку дівчина підвелася, надягла біле кімоно і вийшла.

Уранці Ерве Жонкур теж вийшов на вулицю і знайшов одного з людей Хара Кея, що чекав на нього. Він приніс п’ятнадцять шматків шовковичної кори, щільно вкритих греною; крихітні яєчка мали колір слонової кістки. Ерве Жонкур старанно оглянув усі п’ятнадцять, потім запитав про ціну і заплатив шматочками золота. Перш ніж посланець пішов, француз дав йому зрозуміти, що бажає побачитися з Хара Кеєм. Той похитав головою. Ерве Жонкур зрозумів з його жестів, що Хара Кей вранці раптово поїхав зі всім своїм почтом і що ніхто не знає, коли він повернеться.

Ерве Жонкур пробіг через усе селище до самої оселі Хара Кея. Там він знайшов двох слуг, котрі на всі запитання лише трясли головами. Будинок здавався покинутим. Ерве обшукав усі приміщення, оглянув найнезначніші речі, але не знайшов нічого подібного до послання для нього. Треба було повертатися до селища. Вийшовши з резиденції Хара Кея, він обминув велику вольєру. Дверцята знов були зачинені. Сотні птахів літали під дахом, що захищав їх від неба.

Ерве Жонкур чекав іще два дні, чи не з’явиться якийсь знак. Перегодом поїхав.

Сталося так, що, в’їхавши до лісу через півгодини після того, як залишив селище, він почув надзвичайний, сріблястий гомін. Між листям на гілках дерев можна було помітити тисячі темних плям. То була незчисленна зграя перелітних птахів, що влаштувалася тут на відпочинок. Нічого не пояснивши двом чоловікам, які його супроводжували, Ерве Жонкур зупинив коня, вийняв з-за поясу револьвер і шість разів вистрелив у повітря. Перелякана зграя злетіла в небо, схожа на хмару диму, що високо здіймається над місцем пожежі. Хмара була настільки велика, що її можна було б побачити за кілька днів шляху звідти. Вона затьмарила небо тільки тому, що відчувала страх і нестяму.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він в’їхав крізь браму Лавільдьйо. Звелів зупинити карету, деякий час посидів нерухомо. Завіси на віконцях були запнуті, він їх не відкинув. Нарешті Ерве виліз з екіпажа, далі рушив пішки, крок по кроку, відчуваючи надмірну втому.

Бальдаб’ю спитав, чи він бачив війну.

– Не ту, на яку я очікував, – так відповів Ерве.

Уночі він навідався до ліжка Елен і любив її з такою жагою, з таким жаданням, що вона злякалася й не змогла стримати сліз. Коли він побачив це, вона змусила себе всміхнутися.

– Це тільки тому, що я така щаслива, – сказала тихо.

Ерве Жонкур віддав грену шовківникам Лавільдьйо. Після того він протягом багатьох днів не з’являвся в містечку, забув навіть про звичну щоденну подорож до «Вердена». На початку травня, спричинивши в суспільстві великий подив, він купив занедбаний будинок Жана Бербека – того, що одного дня відмовився розмовляти і до самої смерті жодного слова не вимовив. Мешканці Лавільдьйо вважали, що Жонкур має намір влаштувати там нову лабораторію. Утім, він не став вивозити з приміщення старі речі. Він лише приходив туди час від часу та блукав на самоті по кімнатах, ніхто не знав навіщо. Одного ранку Ерве запросив Бальдаб’ю туди.

– Чи ти знаєш, чому Жан Бербек припинив розмовляти? – спитав він Жонкура.

– Це одна з багатьох речей, про які він не сказав нічого.

Чимало років минуло, але на стінах досі висіли картини, на кухні, біля умивальника, на сушарці стояли каструлі. Видовище було не з веселих, і Бальдаб’ю сам по собі ні за що не зайшов би сюди. Проте Ерве Жонкур і далі як зачарований придивлявся до цих запліснявілих, неживих стін. Не зосталося сумнівів: він щось шукав у цьому будинку.

– Іноді трапляється, життя часом тебе так закрутить, що про це вже нічого сказати не можна, – промовив він. – Узагалі нічого, назавжди.

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. Він стояв, розглядаючи ліжко Жана Бербека.

– Можливо, хто завгодно онімів би, мешкаючи у такому моторошному будинку.

Ерве Жонкур і надалі вів відлюдне життя, з’являвся в місті рідко, переважно розробляв проект парку, який рано чи пізно мав улаштувати. Аркуш за аркушем він креслив дивовижні конструкції, схожі на фантастичні машини.

Якось увечері Елен спитала його:

– Що це таке?

– Це вольєра.

– Вольєра?

– Так.

– А для чого вона потрібна?

Ерве Жонкур не зводив очей зі своїх креслень.

– Спочатку ти заповниш її птахами, а потім, коли настане щасливий день, відчиниш дверцята і будеш стежити, як вони відлітають.

Наприкінці липня Ерве Жонкур поїхав із дружиною до Ніцци. Вони оселилися на маленькій віллі понад берегом моря. Так побажала Елен, бо вона сподівалася, що цей затишний, відокремлений від суспільства притулок допоможе її чоловікові здолати меланхолійний настрій, що дедалі більше заволодівав ним. Проте з властивою їй проникливістю вона вдала, наче це її особиста примха, забезпечивши чоловікові, котрого кохала, приємну можливість вибачити їй.

Разом прожили вони три тижні маленького, нічим не порушуваного щастя. Коли денна спека ставала дещо помірнішою, вони брали напрокат екіпаж і відкривали для себе країну, що ховалася між пагорбами, звідки море здавалося декорацією з кольорового паперу. Час від часу вони навідувалися до міста, щоб послухати концерт або взяти участь у якихось світських розвагах. Одного вечора вони прийняли запрошення італійського барона, який святкував свій шістдесятий день народження урочистою вечерею в готелі «Suisse». Уже подали десерт, коли Ерве Жонкур випадково поглянув на Елен. Вона сиділа на протилежному боці столу поряд із привабливим англійським лордом, одягненим у смокінг, на лацкані котрого – як цікаво! – був прикріплений невеличкий букетик крихітних синіх квітів. Ерве Жонкур бачив, як англієць схиляється до Елен та щось шепоче їй на вушко. Елен засміялася – сміялася вона чудово – і, сміючись, трохи схилилася до англійського джентльмена, її локони торкнулись його плеча. У цьому випадковому русі не було ознак ніяковості – тільки неочікувана точність. Ерве Жонкур утупив погляд у тарілку. Та він не міг не помітити, що його власна рука, у якій він тримав срібну ложку, явно затремтіла.