Алессандро Барікко - Шовк

– Але ж я нічого не розумію.

Здоровань узявся за кий і врізав комбінацію з куль на шість очок.

– Тоді тобі залишається тільки знайти мадам Бланш. У неї крамниця тканин у Німі. На другому поверсі – бордель. Це теж її власність. Вона багата. І вона японка.

– Японка? Як же вона потрапила сюди?

– Коли хочеш щось від неї дізнатися, краще не питай про це. А, що за чортівня!

Однорукий ударив від трьох бортів на чотирнадцять очок.

Своїй дружині Елен Ерве Жонкур сказав, що має поїхати до Німа у справах. І що повернеться того самого дня.

На вулиці Москат, 12 він тихо піднявся на другий поверх, над крамницею тканин, і спитав, чи може побачити мадам Бланш. Його змусили довго чекати.

Вітальня була декорована, немов до свята, що почалося чимало років тому і досі не скінчилося. Дівчата були всі молоді, і всі француженки. Піаніст награвав під сурдинку мелодії, що мали російський колорит. Після кожної п’єси він пригладжував рукою волосся і казав тихо: «Voilà».

Ерве Жонкур чекав зо дві години. Потім його провели по довгому коридору до останніх дверей. Він відчинив їх та ввійшов.

Мадам Бланш сиділа у великому кріслі біля вікна. Вона була одягнена в кімоно з легкої тканини, цілком білої. На її пальцях замість перснів виднілися крихітні квітки яскраво-синього кольору. Волосся чорне, блискуче; обличчя східне, досконале.

– Що дозволяє вам вважати себе аж таким заможним, щоб піти в ліжко зі мною?

Ерве Жонкур стояв перед нею, тримаючи капелюх у руці.

– Мені дуже потрібна ваша послуга. За будь-яку ціну.

Він вийняв із внутрішньої кишені свого сюртука аркушик, згорнутий учетверо, і подав японці.

– Я маю знати, що тут написано.

Мадам Бланш не ворухнулася ні на міліметр. Її стиснуті вуста суперечили існуванню усмішки в історії людства.

– Благаю вас, мадам!

У неї не було жодної причини робити це. Однак вона взяла аркушик, розгорнула його, придивилася. Кинула погляд на Ерве Жонкура, відвернулася. Повільно згорнула аркушик. Коли мадам Бланш нахилилась уперед, щоб його повернути, комір кімоно дещо розсунувся на її грудях. Ерве Жонкур помітив, що під сукнею не було білизни, а шкіра мадам була свіжа й по-дівочому ніжна.

– «Повертайтеся, або я помру».

Вона промовила це холодним тоном, дивлячись просто у вічі Ерве Жонкура, без жодного виразу на обличчі.

«Повертайтеся, або я помру».

Ерве Жонкур сховав аркушик до внутрішньої кишені свого сюртука.

– Дякую.

Він уклонився, підійшов до дверей та зупинився, щоб покласти кілька банкнот на столик.

– Забудьте про це.

Ерве Жонкур здивовано обернувся.

– Я маю на увазі не гроші, а ту жінку. Забудьте. Вона не помре, і ви це знаєте.

Ерве Жонкур поклав банкноти на столик, відчинив двері та вийшов.

Бальдаб’ю розповідав, що чоловіки приїжджали навіть з Парижа, багато чоловіків, щоб кохатися з мадам Бланш. Повертаючись до столиці, вони прикріпляли – щоб їм заздрили – до коміра вечірнього костюма маленькі сині квіточки, такі самі, які вона завжди носила між пальців, немов то були персні.

Уперше в житті Ерве Жонкур привіз того літа свою дружину до Рив’єри. Вони оселилися на два тижні в одному з готелів Ніцци, який полюбляли здебільшого англійці; від інших готель відрізнявся тим, що тут влаштовували для клієнтів музичні вечори. Елен була певна, що в такому чудовому місці їм пощастить зачати дитя, яке вони марно сподівалися народити вже багато років. Вони разом вирішили, що то має бути хлопчик і що назвуть його Філіпом. Подружжя брало помірну участь у світському житті морського курорту, їхньою головною розвагою було кепкування: ввечері, за зачиненими дверима своєї кімнати, вони глузували з диваків, з якими спілкувалися вдень. Одного разу на вечірньому концерті зустріли комерсанта з Польщі, торгівця хутром, котрий розповів, що бував у Японії.

Уночі перед від’їздом Ерве Жонкур прокинувся ще затемна, встав і підійшов до ліжка Елен. Коли вона розплющила очі, він промовив тихо, не впізнаючи власного голосу:

– Я завжди тебе кохатиму.

На початку вересня шовківники Лавільдьйо зібралися, щоб вирішити, як їм налагодити справи. Уряд відрядив до Німа молодого біолога, якому доручили вивчити хворобу, що знищувала грену, вироблену у Франції. Його звали Луї Пастер, він мав у своєму розпорядженні мікроскопи, здатні бачити невидиме; подейкували, що він уже здобув важливі результати. З Японії надходили звістки про неминучий вибух громадянської війни, до якої готувалися сили, що були проти доступу іноземців до країни. Французьке консульство, нещодавно відкрите у Йокогамі, радило тимчасово припинити торговельні зв’язки з островом, доки не настануть кращі дні. Схильні до обачності знатні особи Лавільдьйо усвідомлювали, яких великих витрат вимагають таємні експедиції до Японії, і тепер пропонували відмовитися від поїздок Ерве Жонкура та в поточному році використати грену, досить якісну, що її постачали великі імпортери із Середнього Сходу. Бальдаб’ю слухав усіх, але сам мовчав. Коли нарешті настала його черга висловитися, він тільки поклав свій ціпок на стіл та поглянув на чоловіка, що сидів навпроти нього.

Ерве Жонкур знав про дослідження Пастера й читав звістки з Японії, але завжди відмовлявся коментувати. Йому більше подобалося витрачати час на завершення проекту парка, котрий він хотів улаштувати навколо своєї оселі. У далекому куточку кабінету він зберігав аркушик, зігнутий учетверо: кілька ієрогліфів, написаних стовпчиком, чорна туш. Жонкур мав значний рахунок у банку, жив спокійно і плекав небезпідставну ілюзію, що незабаром стане батьком. Коли Бальдаб’ю поглянув на нього, він сказав тільки:

– Вирішуй ти, Бальдаб’ю.

Ерве Жонкур знову вирушив до Японії на початку жовтня. Він перейшов французький кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти дістався Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть найбільшим. Далі він рушив уздовж річки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на десять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Країна перебувала у стані безладу, у тривожному очікуванні війни, що досі тільки погрожувала вибухнути. Ерве Жонкур мандрував кілька днів, не додержуючись звичайної обережності, бо взаємини між владними особами та система контролю помітно послабшали напередодні невідворотного вибуху, що мав цілком змінити їх. У Сіракаві він зустрів чоловіка, який завжди приводив його до Хара Кея. Через два дні, їдучи верхи, він побачив селище. Далі Ерве Жонкур рушив пішки, бо звістка про його прибуття могла випередити його.

Ерве супроводили до одного з віддалених будинків селища, що стояв високо на схилі, край лісу. П’ятеро служників уже чекали на нього. Він доручив їм розібрати багаж, а сам вийшов на веранду. На протилежному кінці селища він побачив палац Хара Кея – не набагато більший, ніж інші будівлі, але оточений величезними кедрами, що охороняли його самотність. Ерве Жонкур спостерігав за палацом так, ніби, крім нього, навкруги нічого більше не було аж до самого небокраю. Раптом він помітив, що над дахом кружляють у небі сотні птахів, немов підкинутих із землі вибухом, птахів найрізноманітніших, переляканих, шалених. Вони щебетали та скрикували, їхні крила миготіли, як розірвана веселка, створюючи у небі різнокольорову хмару, пронизану мелодією страху.

Ерве Жонкур усміхнувся.

Селище завирувало, як розворушений мурашник: люди бігали, галасували, позирали вгору й намагалися зловити птахів, що стільки років були гордістю їхнього хазяїна, а тепер стали летючим насміхом. Ерве Жонкур вийшов з дому і неквапливо почимчикував селищем, дивлячись просто перед собою з безмежним спокоєм. Ніхто, здавалось, його не бачив. Він був мов золота нитка, вплетена божевільним майстром між нитками килима. Перетнув міст над річкою, досяг великих кедрів, увійшов у їхню тінь та вийшов з неї. Він опинився перед величезною вольєрою; вона глибочіла порожнечею, дверцята були відчинені навстіж. Поряд стояла жінка. Ерве Жонкур, не озираючись, не прискоривши кроків, ішов далі. Зупинився, коли дійшов до неї.

Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Ерве Жонкур зробив іще один крок, простяг до неї руку і розтиснув пальці. На його долоні лежав аркушик, згорнутий учетверо. Вона побачила аркушик, і усмішка освітила всі закутки її обличчя. Дівчина торкнулася своєю ручкою руки Ерве Жонкура, ніжно стиснула її, почекала якусь мить, потім відвела руку, тримаючи між пальцями той аркушик, що став причиною мандрівки з іншого краю світу. Тільки-но вона сховала лист у складках свого вбрання, пролунав голос Хара Кея:

– Ласкаво просимо, мій французький друже.