Алессандро Барікко - Шовк

Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Ерве Жонкур рушив далі, крізь лісові хащі, а коли ліс скінчився, опинився на березі озера. За кілька кроків від нього сидів Хара Кей – сам, нерухомий, одягнений у чорні шати. Поряд з ним лежала на землі сукня помаранчевого кольору та пара солом’яних сандаль. Ерве Жонкур наблизився. По воді озера розходилися колами хвилі, майже непомітні, ніби вони йшли здалека, і ледь торкалися берега.

– Мій французький друг, – прошепотів Хара Кей, не обертаючись.

Кілька годин вони провели, сидячи поруч один з одним: то щось казали, то мовчали. Потім Хара Кей підвівся, і Ерве Жонкур пішов за ним. Перед тим як ступити на стежку, він непомітно кинув одну зі своїх рукавичок коло сукні помаранчевого кольору, забутої на березі. Коли дістався селища, вже настав вечір.

Ерве Жонкур гостював у Хара Кея чотири дні. Почувався так, немов потрапив до королівського двору. Тутешні люди існували, щоб служити цьому чоловікові, і все, що народилося на довколишніх пагорбах, було спрямоване або на його захист, або на задоволення. Життя тихо струмувало, ворушилося чуйно, ніби звір, якого вистежили у лігві. Від сучасного світу цей край відокремлювали століття.

Ерве Жонкура поселили в окремому будиночку, до його послуг було п’ятеро слуг. Харчувався він на самоті, під деревом, усіяним квітами, яких раніше ніколи не бачив. Двічі на день йому не без урочистості подавали чай. Увечері його супроводжували до просторої зали з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал прийняття ванни.

Три літні жінки, чиї обличчя були вкриті чимось схожим на білила, поливали його тіло водою, потім витирали нагрітими шовковими рушниками. Руки в них були жилаві, але легенькі.

Уранці на другий день Ерве Жонкур побачив білого чоловіка. Це був англієць. Його супроводжували два візки, навантажені великими дерев’яними ящиками. Він приїхав не купувати. Він продавав.

– Зброя, monsieur. А що у вас?

– Я купую. Грену шовкопряда.

Повечеряли разом. Англійцю було що розповісти: вже вісім років він їздив туди-сюди між Європою та Японією. Ерве Жонкур уважно слухав, відтак спитав:

– Чи знайомі ви з жінкою, молодою, ймовірно європейкою, білою, що мешкає тут?

Англієць жував свою страву, незворушний, як завжди.

– У Японії немає білих жінок. Жодна біла жінка не мешкає тут, у Японії.

Через день він поїхав, навантажений золотом.

Ерве Жонкур знову побачив Хара Кея лише на третій день уранці. Спочатку його п’ятеро слуг зникли всі гуртом, раптово, ніби їх хтось зачарував, а за кілька хвилин з’явився великий японець. Цього чоловіка, заради котрого тут існували всі люди, завжди оточувало коло порожнечі. Здавалося, ніби якийсь таємний наказ звелів усьому світові не порушувати його самотності.

Удвох вони зійшли схилом пагорба на галявину; над нею, у піднебессі, літали десятки великих птахів із лазуровими крилами.

– Місцевий люд дивиться, як літають птахи, і читає майбутнє в їхньому польоті, – сказав Хара Кей. – Коли я був хлопчиком, батько привів мене на місце, подібне до цього, дав мені свій лук і велів підстрелити одного з птахів. Я це зробив, і великий птах із лазуровими крилами каменем упав на землю. Тоді батько сказав: «Спостерігай за тим, як летить твоя стріла, якщо хочеш знати своє майбутнє».

Птахи кружляли повільно, то нижче, то вище, немов старанно намагалися стерти небо своїми крилами.

Вони повернулися до селища у дивному освітленні полудня, більш схожого на вечір. Біля будинку Ерве Жонкура розпрощалися. Хара Кей помалу рушив стежкою, що в’юнилася понад берегом річки. Ерве Жонкур стояв на порозі, проводжаючи його поглядом; коли японець відійшов кроків на двадцять, він спитав:

– Коли ви скажете мені, хто ця дівчина?

Хара Кей простував далі повільною ходою, але без ознак утоми. Його оточували абсолютна тиша та пустка. Немов складаючи якусь обітницю, цей чоловік, хай куди йшов, усюди носив із собою безумовну й досконалу самоту.

Уранці останнього дня Ерве Жонкур вийшов зі свого будинку і вирішив прогулятися селищем. Чоловіки, що проходили повз нього, кланялися, жінки опускали очі та всміхалися. Поблизу оселі Хара Кея він побачив величезну клітку, вольєру, яка містила неймовірну кількість найрізноманітніших птахів. Разюче видовище! Хара Кей казав Жонкуру, що замовляв птахів зі всіх країн світу. Були там такі, що коштували більше, ніж увесь шовк, вироблений у Лавільдьйо за рік. Ерве Жонкур зупинився, щоб придивитися до цієї розкішної примхи. Він пригадав написане в якійсь книжці: чоловіки на Сході віддячували своїм коханим за вірність, даруючи їм не прикраси, а витончених, найкрасивіших птахів.

Оселю Хара Кея оточувало озеро тиші. Ерве Жонкур підійшов і зупинився за кілька метрів від входу. Там не було дверей, на паперових стінах з’являлися та зникали безгучні тіні. Це не було схоже на реальність. До цього більше пасувало слово «театр». Ерве Жонкур закляк на місці, чекаючи чогось – сам не знаючи, чого саме. За весь той час, коли вирішувалася його доля, на цій незвичній сцені з’являлися тільки тіні й тиша. Нарешті Ерве Жонкур схаменувся й у веселому настрої пішов до свого будинку. Нахиливши голову, він рахував кроки, бо це допомагало йому не думати.

Увечері Ерве Жонкур спакував свої речі. Відтак дав себе провести до великої кімнати з кам’яною підлогою, де відбувався ритуал миття. Він ліг, заплющив очі й став думати про ту вольєру, шалену пам’ятку кохання. Йому закрили обличчя вологим рушником. Раніше такого не було. Інстинктивно він спробував зняти рушник, але чиясь рука стиснула й зупинила його руку. Це не була жилава рука старої жінки.

Ерве Жонкур відчув, як вода розтікається по його тілу, спершу по ногах, потім по плечах і грудях. Вода нагадувала олію. Навколо панувала дивна тиша. На тіло Ерве лягла легенька шовкова тканина. Потім жіночі руки – руки молодої жінки – почали витирати, пестити його шкіру, і він забув про все на світі, крім цих рук та невагомої тканини. Він не міг навіть поворухнутись, особливо коли ті руки перейшли з плечей до його шиї й пальці – разом із шовком – торкнулися його вуст, майже непомітно, один-єдиний раз, повільно, і зникли.

Ерве Жонкур відчув, що шовкова завіса також зникає, спадає з нього. Останнім рухом незрима рука розкрила його долоню та вклала щось до неї.

Він іще довго чекав, мовчазний, нерухомий. Потім обережно зняв вологий рушник з обличчя.

У кімнаті майже не було світла. Нікого не було навколо. Він підвівся, накинув на плечі халат, що лежав складений на підлозі, вийшов з кімнати, дістався своєї постелі й ліг. Довго спостерігав за слабким вогником, що миготів у ліхтарі. І спинив Час на стільки часу, скільки йому хотілося.

Лише потім він розкрив долоню і побачив аркушик паперу. Маленький. На ньому – кілька ієрогліфів, написаних стовпчиком. Чорна туш.

Наступного дня, рано-вранці, Ерве Жонкур поїхав. Серед його багажу, добре сховані, лежали тисячі яєчок шовкопряда – майбутнє містечка Лавільдьйо, робота для сотень людей, багатство для десятка.

Там, де дорога повертала ліворуч, відкривалася панорама пагорба з селищем на ньому; Ерве Жонкур зупинився, не звертаючи уваги на двох чоловіків, що його супроводжували. Зіскочив з коня, присів ненадовго край дороги, дивлячись на будиночки, що скупчилися на боці пагорба.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перебрався через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він увійшов крізь браму Лавільдьйо. Він побачив свою дружину Елен, яка бігла йому назустріч; він обійняв її, відчув запах її шкіри, почув її оксамитовий голос, коли вона промовила ніжно:

– Ти повернувся!

– Так. Я повернувся.

У Лавільдьйо життя звично струмувало, підпорядковане повсякденному кругообігу справ. Ерве Жонкур дозволив собі не занурюватися в нього протягом сорока одного дня. На сорок другий він підвівся, відкрив одну зі своїх дорожніх валіз, вийняв з неї карту Японії, розгорнув її та дістав той аркушик, який поклав туди три місяці тому. Кілька ієрогліфів, написаних стовпчиком. Чорна туш. Він довго сидів за письмовим столом, роздивляючись цей аркушик.

Бальдаб’ю він знайшов у «Вердені», за більярдом. Той завжди грав сам-один – проти себе самого.

Грав якось дивно. «Здоровань проти однорукого», – так він це називав. Бив по кулі спочатку обома руками, потім однією. «Якщо однорукий переможе, – казав він, – того ж дня я покину це місто». З року в рік однорукий програвав.

– Бальдаб’ю, мені треба знайти когось, хто вміє читати японською.

Однорукий ударив так, що куля торкнулася одного борту більярда і відлетіла до іншого.

– Спитай у Ерве Жонкура, він усе знає.

– Я нічого не розумію.

– Японець у нас тут один, це ти.