Алессандро Барікко - Шовк

Тільки-но він проминув останні будинки селища, як його бігцем наздогнав і зупинив іще один японець. Він щось вигукнув, схвильовано та наполегливо, а потім повів його назад, ввічливо, але рішуче.

Ерве Жонкур не володів японською мовою і не міг його зрозуміти. Але він здогадався, що Хара Кей бажає його бачити.

Хтось посунув ширму з рисового паперу, і Ерве Жонкур увійшов. Хара Кей сидів зі схрещеними ногами на підлозі у дальньому кутку кімнати. Його вбрання було темним, без жодних прикрас. Єдиною видимою ознакою його влади була жінка, що нерухомо лежала поряд з ним, головою на його колінах, із заплющеними очима, сховавши руки у складках широкої червоної сукні, що розкинулася, мов полум’я, на циновках попільного кольору. Японець повільно провів рукою по її волоссю: він ніби гладив хутро сплячого дорогоцінного звіра.

Ерве Жонкур перетнув кімнату та, помітивши жест господаря, всівся перед ним. Вони мовчки дивилися в очі один одному. Непомітно увійшов слуга, поставив перед ними дві філіжанки чаю і зник, мов не було його. Тоді Хара Кей заговорив своєю мовою, співучим голосом, схожим на фальцет, але, безумовно, ненатуральним. Ерве Жонкур слухав. Він не зводив погляду з Хара Кея і лише на мить, майже не усвідомлюючи цього, глянув на обличчя жінки.

Обличчя було дівоче, навіть дитяче. Він відвернувся.

Хара Кей замовк, узяв одну з філіжанок, підніс до вуст, удав, що смакує чай, відтак промовив:

– Будьте ласкаві, скажіть мені, хто ви такий.

Він говорив французькою, дещо розтягуючи голосні, і голос тепер був хрипкий, справжній.

Цьому чоловікові, найнеприступнішому в усій Японії, котрий розпоряджався всім тим, що світ міг вивезти з острова, Ерве Жонкур розповів, хто він такий. Він говорив рідною мовою, повільно, бо не знав, чи спроможний Хара Кей зрозуміти його. Інстинктивно він вдався до відвертості, нічого не вигадував, не замовчував, просто казав самісіньку правду. Важливіші події та незначні подробиці він викладав рівним голосом, не підкреслюючи їх жестами; з такою меланхолійною, невиразною монотонністю зазвичай читають перелік речей, що вціліли після пожежі. Хара Кей слухав, але на його обличчі не промайнуло навіть тіні якихось емоцій. Японець не зводив очей з вуст Ерве Жонкура, ніби той читав останні рядки прощального листа. Тиша й нерухомість панували в кімнаті, і малопомітний, звичайний рух здався Жонкуру моторошним тільки тому, що він був несподіваним.

Дівчина навіть не поворухнулася, вона лише розплющила очі.

Ерве Жонкур вів далі, не зупинився, але мимоволі глипнув на неї. І що ж він помітив, не припиняючи говорити? Ті очі не мали так званого східного розрізу, а ще її погляд був спрямований, з неприємною гостротою, саме на нього; мабуть, вона так дивилася від самого початку, але з-під вій. Ерве Жонкур, не перериваючи своєї оповіді, зиркнув у другий бік, якомога спокійніше, прагнучи, щоб його голос аніскільки не змінився. Він зупинився, лише коли йому в очі впала філіжанка з чаєм, що стояла перед ним на підлозі. Ерве підняв її однією рукою, підніс до вуст і став повільно пити. Відтак повернув філіжанку на те саме місце та знов заговорив.

Події у Франції, поїздки за море, запах шовковиць у Лавільдьйо, дим паровозів, голос Елен… Ерве Жонкур розповідав про своє життя так, як іще ніколи нікому не розповідав. Дівчина й далі гостро дивилась на нього, це змушувало Ерве добирати такі слова, що могли б врізатися в її пам’ять. Кімната, здавалося, навіки занурилась у нерухомість, аж ось раптово, зовсім безшумно, її рука вислизнула зі складок сукні та зісковзнула на циновку. Ерве Жонкур побачив бліду пляму на межі свого кола зору, потім помітив, як білі пальці злегка доторкнулися до філіжанки Хара Кея, рушили далі й упевнено підхопили іншу філіжанку – неймовірно, але це була та філіжанка, з якої пив він сам. Іще мить – і вона забрала філіжанку з підлоги. Хара Кей ніби нічого не помітив: як і раніше, він без жодного виразу на обличчі стежив за вустами Ерве Жонкура.

Дівчина ледве підвела голову.

Уперше вона перевела погляд з Ерве Жонкура на філіжанку з чаєм.

Спроквола покрутила її, а потім торкнулася вустами достеменно того краю, з якого пив він.

Заплющивши очі, дівчина ковтнула чаю.

Відняла філіжанку від вуст.

Повернула на місце, з якого взяла її. Сховала руки між складками сукні.

Схилила голову на коліна Хара Кея.

Із розплющеними очима, з поглядом, спрямованим на Ерве Жонкура.

Ерве Жонкур говорив іще довго. Замовк лише тоді, як Хара Кей відвів від нього очі й нахилив голову.

Запала тиша.

Французькою мовою, дещо розтягуючи голосні, голосом хрипким, справжнім Хара Кей промовив:

– Якщо ви цього забажаєте, мені буде приємно побачити вас знову. – Він уперше всміхнувся. – Ті яєчка, що ви везете, – це риб’яча ікра, вона нічого не варта.

Ерве Жонкур глянув униз, на підлогу. Філіжанка з чаєм стояла перед ним. Він узяв її та почав крутити, уважно придивляючись, немов чогось шукав на кольоровій смужці, що оздоблювала край філіжанки. Знайшовши те, що хотів, він підніс її до вуст і допив чай. Потім поставив філіжанку на підлогу і сказав:

– Я знаю.

Хара Кей усміхнувся і спитав зацікавлено:

– За це ви заплатили фальшивим золотом?

– Я заплатив за те, що купив.

Хара Кей знову посерйознішав.

– Коли ви вийдете звідси, матимете те, що хотіли.

– Коли я покину цей острів – живим, – ви отримаєте те золото, яке вам належить. Даю слово честі.

Не чекаючи на відповідь, Ерве Жонкур підвівся, зробив кілька кроків до дверей, потім вклонився.

Останнє, що він помітив, перш ніж вийти, був погляд мовчазної дівчини, спрямований на нього.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перебрався через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він увійшов крізь браму Лавільдьйо. Зупинившись, він подякував Богові та попрямував додому, перераховуючи свої пригоди, бо кожна мала своє ім’я і він хотів усе добре запам’ятати.

– Який він, кінець світу? – спитав Бальдаб’ю.

– Він невидимий.

Дружині Елен він привіз у подарунок шовковий халат; сором’язлива, вона ніколи його не надягала. Він був тонкий, немов павутиння між пальцями.

Грена, яку Ерве Жонкур привіз із Японії (сотні яєчок, розкладених на шматочках шовковичної кори), виявилася цілком здоровою.

Виробництво шовку в районі Лавільдьйо того року зросло неймовірно – і за кількістю, і за якістю.

Відкрили ще дві фабрики, а Бальдаб’ю вирішив додати до каплички Святої Агнеси двір, огороджений колонадою. Невідомо чому він уявляв його собі круглим, тому й доручив розробити проект іспанському архітекторові Хуану Бенітесу, який мав репутацію майстра з будування Plazas de Toros – арен для бою биків.

– Зрозуміло, що посередині буде не пісок, а садочок. А при вході, якщо можливо, зробіть дельфіна замість голови бика.

– Дельфіна, señor?

– Ви бачили риб, Бенітесе?

Ерве Жонкур відкрив два банківські рахунки і зрозумів, що став багатим.

Він прикупив тридцять акрів землі на південь від свого маєтку і протягом літа складав план: він мріяв про парк, світлий, тихий, де можна буде гуляти.

Ерве уявляв цей парк таким невидимим, як і край світу.

Щодня зранку він навідувався до «Вердена», де слухав різні місцеві новини та перегортав сторінки газет, що їх привозили з Парижа. Вечорами він просиджував під навісом свого будинку поряд із дружиною Елен. Вона читала книжку вголос, і Ерве почувався щасливим, бо він вірив, що у світі немає прекраснішого голосу.

Четвертого вересня 1862 року йому виповнилося тридцять три роки. Його життя спокійно пропливало перед його очима.

– Тобі не треба нічого боятися.

Оскільки так вирішив Бальдаб’ю, Ерве Жонкур першого жовтня знов вирушив до Японії. Він перейшов кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі кілометрів російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть дияволом. Далі він рушив уздовж ріки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на одинадцять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Пішки, уникаючи головних шляхів, він пройшов через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма, обійшов його, там два дні очікував, поки з’явиться чоловік у чорному вбранні; той зав’язав Ерве очі і привів до селища Хара Кея. Коли Ерве зміг розплющити очі, він побачив двох слуг, які понесли його багаж та довели до краю лісу; там вказали йому стежку і залишили самого. Ерве Жонкур попрямував попід тінню дерев, що щільно росли уздовж стежки і не пропускали денного світла. Зупинився, лише коли між стовбурами раптово відкрився отвір на зразок вікна. Десь метрів за тридцять нижче від стежки він побачив озеро. На березі озера, спиною до нього, сиділи Хара Кей і жінка у вбранні помаранчевого кольору з волоссям, розкинутим по плечах. Щойно Ерве Жонкур її помітив, вона повільно обернулася, лише на одну мить, але цього було досить, щоб її погляд зустрівся з поглядом Ерве.