Алессандро Барікко - Шовк

На тому аркуші, який вона тримала, більше не було жодного знаку. Та коли вона перевернула аркуш, щоб відкласти його, побачила ще кілька рядків, красиво розташованих посеред чистої сторінки. Вона поглянула на Ерве Жонкура. Очі його пильно дивились на неї, і вона помітила, що ці очі дуже гарні. Потім знову почала читати:

– Ми більше не побачимося, мій пане. Хоч що там судилося нам, ми це зробили, і ви це знаєте. Вірте мені: ми це зробили назавжди. Зберігайте ваше життя вдалині від мене. І не вагайтеся жодної миті, якщо це зарадить вашому щастю, позабути ту жінку, котра зараз каже вам: «Прощавайте».

Вона ще хвилину дивилась на той аркуш, потім поклала до інших, поряд із собою, на столик зі світлого дерева. Ерве Жонкур не ворухнувся. Тільки схилив голову та відвів погляд. Здавалось, ніби його, незворушного, цікавить складка брюк, ледь помітна, але бездоганна, на правій нозі, від стегна до коліна.

Мадам Бланш підвелася, схилилася над лампою та загасила її. Тепер у кімнаті залишилось тільки світло, що проникало крізь вікно з вітальні. Японка підійшла до Ерве Жонкура, зняла з пальця каблучку з крихітних синіх квіток і поклала поруч із ним. Потім перетнула кімнату, відчинила маленькі, вкриті візерунками дверцята, майже непомітні у стіні, і зникла, не зачинивши їх за собою.

Ерве Жонкур іще довго сидів у тому непевному світлі, крутив між пальцями каблучку з крихітних синіх квіток. Із вітальні лунали втомлені звуки піаніно; їхній ритм ніби розтоплював хвилини, і Ерве втратив відчуття часу.

Нарешті він встав, підійшов до столика зі світлого дерева, взяв сім аркушів рисового паперу. Перетнув кімнату, пройшов, не обертаючись, повз маленькі напівпрочинені дверцята і покинув той дім.

Минали роки; Ерве Жонкур обрав для себе легке та спокійне життя людини, у якої немає потреб. Він проводив свої дні у помірній стриманості: жодних емоцій.

Мешканці Лавільдьйо почали знову поважати його, бо вони сприйняли його поведінку як ідеальний взірець того, як треба жити на світі. Казали, що він знову став таким, як у молоді літа, до Японії.

У них із дружиною Елен склалася звичка щороку влаштовувати маленьку подорож. Вони побували в Неаполі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Лондоні. Одного року вони доїхали аж до Праги, де все здавалося театральною виставою. Вони подорожували, не встановлюючи ніяких термінів, нічого не плануючи заздалегідь. Усе, що вони бачили, їх дивувало – навіть, несвідомо, їхнє щастя. Коли вони відчували, що прагнуть тиші, поверталися до Лавільдьйо.

Якби хто-небудь спитав Ерве Жонкура, він відповів би, що вони житимуть так вічно. Йому була властива непереможна впевненість людини, що посідає у світі належне місце. Час від часу, у вітряні дні, він йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, як поверхня води вкривається брижами, як утворюються химерні фігури і розсіюють навкруги сліпучі блискітки. Вітер дув в одному напрямку; але на цьому водному дзеркалі здавалося, що їх тисячі, що вони віють з усіх боків. Видовище. Легке та незбагненне.

Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там протягом кількох годин сидів на березі, спостерігаючи це, тому що йому здавалось, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

Шістнадцятого червня 1871 року в задній кімнаті кав’ярні «Верден», незадовго до полудня, «однорукий» зробив приголомшливий удар від чотирьох бортів. Бальдаб’ю застиг, схилившись над столом: одна рука за спиною, друга стискає кий; він не вірив власним очам.

– Отакої…

Він випростався, поклав кий і вийшов, не попрощавшись. Через три дні він поїхав геть. Свої дві фабрики він подарував Ерве Жонкуру.

– Я не хочу мати жодних справ із шовком, Бальдаб’ю.

– То продай їх, дурню!

Нікому не вдалося витягти з Бальдаб’ю зізнання, якого біса він надумав покинути цей край. А також – що він робитиме далі. Він сказав тільки щось незрозуміле про святу Агнесу.

Уранці того дня, коли мав поїхати, Ерве Жонкур разом з Елен провів його до залізничної станції в Авіньйоні. Бальдаб’ю взяв із собою тільки одну валізу, і це теж було незрозуміло. Помітивши, що потяг уже наближається, Бальдаб’ю зупинився поряд з рейками і поставив валізу на землю.

– Я знав колись чолов’ягу, який звелів побудувати залізницю лише для нього самого, – сказав він. – Найдивніше те, що її зробили прямою, сотні кілометрів без жодного вигину. Він мав на те якусь причину, але я забув яку. Причини завжди забуваються. Коротше кажучи, прощавайте!

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. А прощання – це тема серйозна.

Він підхопив валізу та пішов від них назавжди.

Цієї миті Елен вчинила щось дивне. Вона відірвалась від Ерве Жонкура, побігла за Бальдаб’ю, наздогнала його, обняла – міцно обняла – і гірко заплакала.

Елен, яка не плакала ніколи.

Ерве Жонкур за смішну ціну продав дві фабрики Мішелю Лар’йо, доброму чоловікові, котрий протягом двадцяти років щосуботи ввечері грав у доміно з Бальдаб’ю і завжди, з незламною завзятістю, програвав. Мав трьох доньок. Перші дві звалися Флоранс і Сильвія. А третя була Агнеса.

Через три роки, взимку 1874-го, Елен захворіла на запалення мозку, якого жоден лікар не зумів ані пояснити, ані вилікувати. На початку березня вона померла.

Того дня дощило.

Супроводити її в останню путь зібрався весь Лавільдьйо. Люди мовчазно піднімалися вгору алеєю до кладовища, бо Елен була веселою жінкою, нікому не завдала болю.

Ерве Жонкур розпорядився вирізати на надгробку єдине слово.

Hélas. [3]

Він подякував усім, повторив тисячу разів, що допомога йому не потрібна, і повернувся до своєї оселі. Ніколи раніше цей будинок не здавався йому таким великим, а його доля – такою нелогічною.

Оскільки відчай був надмірністю, не властивою Ерве Жонкуру, він зібрав усе, що залишилось від його життя, і почав знову плекати його, з непорушною витримкою садівника, котрий стає до роботи вранці після урагану.

Два місяці й одинадцять днів минуло після смерті Елен; Ерве Жонкур прийшов на цвинтар і знайшов на її могилі поряд із трояндами, які він приносив щотижня, віночок із крихітних синіх квіток. Схилившись, щоб придивитися до них, він довго не розгинався; ця поза здалека неодмінно справила б на випадкових свідків вельми особливе, щоб не сказати комічне, враження. Повернувшись додому, він не пішов працювати до парку, як завжди. Сидів у своєму кабінеті та думав. Багато днів нічого не міг робити. Тільки думав.

На вулиці Москат, 12 він знайшов ательє кравця. Йому сказали, що мадам Бланш не живе там уже кілька років. Пощастило дізнатися, що вона переїхала до Парижа, де стала утриманкою дуже поважної особи, можливо політика.

Ерве Жонкур подався до Парижа.

Він витратив шість днів, щоб з’ясувати, де вона мешкає. Послав їй записку з проханням про зустріч. Вона відповіла, що чекає на нього наступного дня о четвертій годині. Рівно о четвертій він піднявся на другий поверх елегантного будинку на бульварі Капуцинів. Двері відчинила покоївка. Провела його до вітальні й попросила зачекати. Мадам Бланш з’явилась одягнена у дуже модну та дуже французьку сукню. Її волосся, за паризьким звичаєм, спадало на плечі. На її пальцях не було перснів із синіх квіток. Вона сіла навпроти Ерве Жонкура, не вимовивши ані слова. Чекала. Він подивився їй у вічі – прямо, але якось по-дитячому.

– Це ви написали того листа, правда ж? Елен попросила вас, і ви написали.

Мадам Бланш сиділа нерухомо, не опустила погляду, не виявила ознак подиву. Сказала тільки:

– Це писала не я. – Мовчання. – Цього листа написала Елен.

Мовчання.

– Вона прийшла до мене з готовим листом. Попросила переписати його. Японською мовою. І я це зробила. Я кажу правду.

Цієї миті Ерве Жонкур зрозумів, що чутиме ці слова до кінця своїх днів. Він підвівся, але застиг, ніби забувши, куди збирався піти. Голос мадам Бланш долетів до нього, немов здалеку.

– Вона також захотіла прочитати мені цього листа. У неї був чудовий голос. І деякі слова вона вимовляла з такою пристрастю, що я не могла її забути. Здавалося, що це її власні почуття.

Ерве Жонкур рушив до виходу дуже повільним кроком.

– Ви мусите знати, monsieur, що я вважаю: понад усе на світі вона бажала бути тією жінкою. Вам цього не збагнути. Але я чула, як вона читала того листа. Я знаю, що це так і є.

Ерве Жонкур дійшов до дверей. Узявся за ручку. Не обертаючись, сказав тихо:

– Прощавайте, мадам.

Вони більше ніколи не зустрічалися.

Ерве Жонкур прожив іще двадцять три роки, більшу частину з них спокійно, у доброму здоров’ї. Він не виїжджав за межі Лавільдьйо, майже не покидав своєї домівки. Він розумно розпоряджався своїм майном і завдяки тому міг не шукати собі роботи, окрім як доглядати власний парк. Із часом він почав дозволяти собі втіху, від якої раніш відмовлявся: тим людям, що заходили навідатись до нього, він розповідав про свої подорожі. Слухаючи його, мешканці Лавільдьйо знайомилися зі світом, а діти дізнавалися, що це таке – чудо. Розповідав він неголосно, споглядаючи в повітрі різні речі, яких гості не бачили.