Санюлi були зi мною довго, цiлу вiчнiсть — вони так само, як i я, весело мандрували з одного острова на iнший. Саня першим захотiв скорiше потрапити на «дорослу» рiвнину, тому що зрозумiв, ким буде в цьому життi.

— Я буду льотчиком! — зненацька заявив вiн, коли ми сидiли на лавцi перед будинком i горланили вiйськових пiсень.

Ми з Сонькою онiмiли. Саня буде льотчиком! Вiн це вже вирiшив, як дорослий.

— I я… — пiдхопила було Сонька своїм вередливим голосочком, але, помiтивши мiй погляд, зупинилася на пiвсловi.

Я сплюнула крiзь зуб, який недавно випав, прямо в мурашник i нiби байдуже промовила:

— А мiй тато — Чапаєв!

Недавно я подивилася фiльм про цього героя, i коли вiн тонув у рiчцi, а я вже збиралася розревiтися, батько пiдморгнув менi й повiдомив таємничим шепотом:

— Не плач. Чапаєв — це я… Тiльки це — таємниця, домовилися?

Я зацiпенiла вiд щастя й заприсяглася мовчати. I от тепер, коли Саня вразив нас «льотчиком», я вирiшила — настав час.

Санюлi перестали дихати.

— Доповiдай, — по-воєнному наказав Саня.

Нашi голови зблизились i, взявши з друзiв урочисту клятву, я розповiла захопливу iсторiю про те, як моєму батьковi вдалося випливти i сховатися на протилежному березi.

— А тепер вiн чекає секретного завдання. Шпигуна буде ловити. Але ви про це — анiчичирк! За зраду розплачуються кров'ю!

— А хiба кров'ю розплачуються? — здивувалася Соня. — Адже розплачуються грiшми…

Саня пiднiс до її обличчя кулака i страшним голосом мовив:

— А ти розплатишся кров'ю! — i зловтiшно розсмiявся.

Потiм вiн устав i, засунувши руки в кишенi, попрямував до будинку, повiдомивши мимохiдь:

— Годi, нiколи менi отут iз вами… Вивчаю конструкцiю лiтака — пiдручники чекають.

I пiшов геть дiловитою ходою.

— Так, — пiдтвердила Соня. — Вiн учора книжку принiс про льотчикiв i перемальовує звiдти лiтаки. Усi мої олiвцi забрав…

Я не слухала її.

— Сонько! Зараз я скажу тобi дуже важливу рiч: МИ БУДЕМО ЛЬОТЧИЦЯМИ!

— Ура-а-а!!! — закричала Соня.

I ми склали план…

…Ранок наступного дня видався рiдкiсно похмурим, небо ось-ось мало розридатися. З-пiд ковдри вилазити зовсiм не хотiлось. Я висунула руку, пробуючи повiтря: рука негайно вкрилася гидкою гусячою шкiрою. Але тут я уявила, як Саня летить у лiтаку й лускає насiннячко, випльовуючи лушпайки прямо на нашi з Сонькою голови. Нi, не дочекається! Ми станемо льотчицями набагато швидше!

Через годину, пiсля жахливих мук над тарiлкою з гречаною кашею, я була вже у дворi. На великий подив бабусi, я вдягла татовi тренувальнi штани, пiдв'язавши їх мотузкою, а на голову — чудний мамин капелюшок, який нагадував шолом. Окрiм того, на моїй руцi яскравiла червона батькова пов'язка з написом «ДНД». Сонька теж вийшла в татових спортивних штанях, а на свої банти натягнула в'язану шапку брата.

— Спочатку ми будемо тренуватися, — сказала я. — Поки Санька сидить за книжками, ми так загартуємося, що нас вiзьмуть у льотчики першими! Сьогоднi зробимо пробiжку до рiчки i щодня будемо збiльшувати вiдстань на одну тролейбусну зупинку.

Соня з повагою позирала на мiй «шолом» i не сперечалась. Як нас учили в садку, ми стали в одну шеренгу i на «перший-другий» порахувалися. Пiсля того, як Соня пискнула: «Розрахунок закiнчено!» — я скомандувала: «Праворуч! Бiгом марш!» — i тренування почалося.

Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.

Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.

— Стоп! — наказала я.

I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:

— Перший! — крикнула я.

— Другий! — пискнула Сонька.

— …Третiй, — промовив хтось iз-за спини.

Ми, як за командою, повернули голови: трохи збоку стояв незнайомий хлопчисько.

— Я теж хочу гратися! — сказав вiн.

— Ми з незнайомими не знаємось, — незворушно вiдповiла я, але Сонька вже штовхала мене в бiк, показуючи очима кудись униз: бiля нiг хлопчика лежала… черепаха. Вона саме висувала голову, крутила нею то праворуч, то лiворуч, немов обнюхуючи траву.

Помiтивши наш мовчазний захват, хлопчик змiнився на очах, дiловито взявши руки в боки, сплюнув собi пiд ноги. Причому разом зi слиною вилетiв i зуб.

— Я його язиком увесь тиждень розхитував, — пояснив вiн.

Ми кинулися шукати зуб. I нiби ненароком Сонька «наштовхнулася» на черепаху.

— Я знайшла черепаху, — зарепетувала вона.

— Це моя черепаха. Я за нею в очерет лазив. Зварю з неї на вогнищi черепаховий суп — пальчики оближеш!

— Подумаєш! А в мене брат — льотчик! — не здалася Сонька.

— А в мого брата отакенна золота каблучка, так блищить — захитаєшся…

Ще нiколи й нiхто не наводив таких аргументiв, i ми знiтилися.

— А твiй брат хто, шпигун? — запитала я.

Прийшла черга розгубитися хлопчику.

— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!

Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.

— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!

Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.

— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!

Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.

— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…

Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.

А льотчицями ми так i не стали…

***

Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.

Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…

…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?

Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…

Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.

***

За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.

— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!

— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?

— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.