— Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.


Яка різниця, де болото місити — на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки — можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі — то баба все з вуст прочитає. — І все чисто лікує? — питала у мамки Катерина.

— Та якби ж тільки лікувала, доню, — мамка полохливо. — Вона ж віщує… А це гріх!

— А хто каже, що гріх?

— Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно — гріх.

— Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?

— Я по ліки, доню, а не по долю.

«Чого мене до баби тягне? — Катерина аж зупинилася. — Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».

Глянула — сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч — рукою подати — курган.

— Заскочу на курган на хвилю, — сказала собі. — Може, й передумаю до Килини пертися.


Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.

Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:

— Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.

— Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу.

Я не алкоголік! — Льонька не злився — бентежився: що з Романом? Біда?

— Давай іншим разом… — Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.

— Отак мені череду перегидити! — Льонька плюнув і пішов до корів. — Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!

Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося. — І що воно за день?! Не день — «Лісова пісня»!..

Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.

— Чи й справді трактора подивитися?

А тут і Залусківський чеше.

— Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?

— Сам складав. Як не знати. Аж п'ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.

— А ти за копу мільйона хтів?! Кажи — будеш робити чи інших пошукати?

— А що робити?

— Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.

— Давай рушницю…

— Може, автомат?.. Здурів! Так іди.

— А скільки…

— От вам би всім одне — скільки та скільки. Йди! Не скривджу.

— Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.

— Десять гривень за ніч.

— За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?

— Ну, того… Не за ніч, а за добу.

— Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?

— Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, — махнув рукою Залусківський.

— Е, стій! А давай без грошей.

— Без грошей? Давай! — повеселішав Залусківський.

— Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.

— Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!

— Добре, — Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. — То я пішов?..

— Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.

— От який ти в нас дбайливий, Залусківський! — осміхнувся Роман.

— Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! — образився Залусківський.

Роман махнув рукою, пішов до хати.

— Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали! — Із грішми?

Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі — ще голівок із тридцять.

— За трактора домовився. Та збирай уже.

Раїса руки від солі об фартух витерла:

— Таж хліб тільки післязавтра привезуть.

— Сама зліпи! Не безрука! — скрипнув зубами Роман.

— Зараз зліплю. А що за робота? — Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.

— Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я — на наше поле. Треба ж йому раду дати.

— А чо' ту копу стерегти?

— Чужі курви сіно крадуть.

— Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає.

Щось воно не те…

— Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба. Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:

— Стережися, Ромчику! І не обернувся.

Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:

— Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то — рай! І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?

З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову — курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі — Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город — двадцять соток. — І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо'сь… Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.

— Якби Ромка не пив… — загадала за звичкою — і раптом аж сіла на ненависну табуретку. — Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..


Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.

— От зараза! Солі кинула, як молода.

Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку — і аж захлинувся.

— От йо… Проходу не дає! І — за копу. Сховався, а очей відвести не може.

— Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є…

Точно вб'є.


Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.

— То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.

— Йо… Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні… Йди вже! Йди геть!

Катерина підхопилася, ніби його слова почула.

— Піду… І — бігом із гори. Співає:


Ой летіли дикі гуси,

А за ними і Катруся!

Ой летіли, ґелґотали,

Милій Катрі щастя дали! Ой-йо…

Ти тримай його, дівчино,

Не в кишені і не в скрині!

Пригорни його до серця,

Хай воно від щастя б'ється!

Ой-йо… Йо!

Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.

— Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.

Тихо.

Дівка плечима знизала, пакет підхопила.

— Отак завжди. Здалося… Піду.

– Іди, йди… — молив під копою Роман. — Геть, геть…

Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.


Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.

— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.

Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.

Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.

— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?

Катерина руку з-за спини:

— Це вам…

— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. — Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…

Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.

— Таж у вас квітів повно…

— Е, то інше.

— А невже вам більш як сто років?

— Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?

– Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти принесла… Думала, може…

— То виймай, що принесла.

На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.

— Може, мало?

— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.

Винось тарілки надвір.

Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.

— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох…