На подвір'я одного з таких домів заїхала теліга з Настунею й її власниками. Вони помалу висіли з воза і взяли з собою Настуню досередини. По коридорах крутилося багато людей зі смаглистими, полудневими очима й безліч прислуги.

Iбрагім і вірменин задержали одного з них і щось розпитували його.

Настуня відразу зміркувала, що вони тут, як у себе вдома.

За хвилю Iбрагім кудись подівся, а вірменин завів її до одної з кімнат, де сидів при столі якийсь сухорлявий чоловічок. Він говорив кепсько по-нашому й випитував Настуню, відки вона, кілько має літ, хто її родичі, де живуть і яке мають, майно. При тім вірменин весь час щось говорив йому, розмахуючи руками. Сухорлявий чоловічок записував собі щось у велику книгу.

Потім вірменин дістав від нього якийсь шкіряний значок і запровадив її до іншої, великої кімнати при тім самім коридорі. В ній стояли цілі ряди шаф з ріжними одягами. Біля них поралася жіноча прислуга.

Вірменин вручив шкіряний значок старшій між прислугою, що, очевидно, розпоряджалася там, і вийшов.

Вона взяла Настуню за руку, попровадила до одної з шаф, подивилася на Настуню раз і другий і почала вибирати з шафи якісь одяги, даючи їх держати Настуні. Вибравши, крикнула на одну зі служниць і сказала до неї кілька слів. Та повела Настуню рядом напівтемних, подібних до себе, кімнат. Настуня несла річі, додумуючись, що вони призначені для неї. Дорогою спробувала в пальцях матерії. Була досить добра.

Нарешті стала перед одною з кімнат, відки через напівотворені двері бухала пара.

«Купіль», — подумала Настуня й усміхнулася. Не купалася від часу, як попала в татарські руки.

В купальні оживилася й прийшла до себе. Вернув їй давній гумор. Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала їй знаку, що час уже одягатися. Вона помогла Настуні розчесати її золотисте волосся й одягнутися. Скінчивши роботу, попровадила її перед якесь надломане зеркало, що стояло в кутку сусідної кімнати, і пляснула язиком. Настуня глянула в зеркало: була майже задоволена собою і своїм одягом.

Стара попровадила її знов тими самими напівтемними кімнатами, несучи старі річі Настусі. В кімнаті, де стояли одяги, віддала її в руки керовниці і пішла. Та докладно оглянула Настуню від голови до стіп і щось поправляла на ній.

Настуня зміркувала, що тепер запровадять її до когось, хто рішатиме про її долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть, Iбрагім і вірменин хочуть зараз вертати або мають якісь інші діла. Розуміла, що вона остане тут, у сім будинку, тільки не могла догадатися, до чого її призначать.

Керовниця шатні закликала одну зі слуг і сказала щось до неї. Та попровадила Настусю довгими коридорами до кімнати, перед дверми якої стояли посильні. Сказала щось одному з них. Він вступив досередини, і за хвилину вийшов вірменин. Служниця вказала йому Настуню.

Вірменин подався: не пізнав її в новім одязі. Потому взяв її за руку і впровадив до кімнати.

Була це велика, гарна саля, з коліровими венецькими шибами у вікнах. Долівка її вистелена була матами. Перед вікном стояв стіл, на нім оправлені в шкіру книги й два трираменні свічники. Перед столом сидів на подушці Iбрагім, а біля нього старий уже мужчина, сухий, середнього росту брюнет, мабуть, старший брат того, що записував у першій кімнаті, бо були дуже подібні.

Iбрагім, побачивши Настуню, встав і підійшов до неї з очевидним задоволенням, придивляючись, як вона покращала в новім одязі. Взяв її за руку й попровадив аж до господаря кімнати, що вдивився в неї.

Настуня мимохіть склонила голову. Iбрагім весь час говорив, вірменин притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пічнуть її знов оглядати, вже змішалася, одначе запримітила, що тепер уже не тільки Iбрагім, але й вірменин говорить те саме, а господар кімнати мовчить.

Оба її «опікуни» почали рівночасно оглядати її. Вона так змішалася, що кров почула аж в очах. Коли наступив відплив крові, запримітила, що господар кімнати оглядає її зовсім такими самими очима, як її батько коня, який йому сподобався.

Сей спомин оживив її, й вона усміхнулася сама до себе. Господар кімнати сказав щось. Оглядини були скінчені, і то корисно для неї, бо оба її дотеперішні опікуни були, очевидно, задоволені. Господар кімнати підійшов до одної з шаф, виняв відтам якусь шарфу червоної краски і заложив її сам на рам'я Настуні.

Iбрагім і вірменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню і повели до зовсім іншого крила будинку. Перейшли з нею два великі подвір'я й огород, у якім були дерева. Потому впровадили її в новий будинок і передали в руки іншої керовниці. Попрашали рухом руки і пішли.


* * *

Настуня знайшлася у великій кімнаті, де було багато молодих невільниць. Вони зараз обскочили її й ріжними мовами почали питати, хто вона, з якого краю, коли і як попала в полон.

Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.

Побачивши своїх, повеселішала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей, уроджених на однім шматку землі, де сонце так само світить.

— Ти така весела! — сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.

— А чому не має бути весела? — відповіла друга. — Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.

— До якої школи? — запитала Настуня.

— То ти не знаєш? Ми тобі скажемо, — посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:

— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть…

— Ой чому ні! — перервала друга. — Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?

— Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!

— Також і її може хтось сподобати собі.

— Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.

— Але скажіть уже раз, до якої школи піду, — просила Настуня.

— Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.

Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.

Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:

— Тут б'ють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі.

Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.

Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.

По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:

— Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.

Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.

— Я, — відповіла хора, — попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок…

— Чому укривають?

— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.

— А чого їм треба?

— Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Iнших беруть до шкіл.

Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:

— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.

— А до якої школи мене призначили?

— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.

— Нащо ж їм сього?

— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.

— А що ж служниця може зробити?

— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.

— А до якої школи призначили тебе?

— Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?

— Бачила. Дуже багато.

— І я все мусіла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.

— За що?

— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають, — якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.

— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?

— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була. Мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.

— Як же?

Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:

— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.

— А старого як?

— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив[8]. Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки, як поводитися. Але я постановила собі поводитися якраз інакше, ніж мене вчили.