Осип Назарук - Роксоляна

Султанка Ель Хуррем простерла ліву руку, й одна з циганок зачала говорити:

«Біля шляху твого лелече й кедрина… По однім боці квіти і тернина… По другім боці хрест і домовина… Як блідий місяць, так рости буде твоя сила, пані… А в житті своїм два рази зустрінеш кождіську людину, котру раз узріли ясні очі твої… А як час наспіс, на мості калиновім узриш перстень з міді в п'яної людини, лозліткою вкритий, з каменем фальшивим…»

Тут циганка глянула в обличчя незнакомої пані і, сильно збентежена, крикнула одно незрозуміле слово та перервала ворожбу. Як розпуджені птиці, зачали втікати від повозу всі циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очі, а лівою кинула в карету крізь створене вікно золотий гріш, який перед тим підняла з землі.

Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподіваною образою звороту гроша, а ще більше перерванням ворожби. Бліда, глянула на свого мужа, котрий спокійно сидів на коні. На благаючий опіки погляд улюбленої жінки дав знак рукою — і його гвардія вмить обступила колом весь табор циганський.

— Що се значить? — запитав султан провідника циганів, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той відповів з острахом, кланяючись майже до самої землі:

— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в житті, і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге, ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки…

Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.

Султан не відповів циганові ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.

Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.

Коли знайшлися на високій платформі замку, зворушена пригодою, султанка сказала несміло до мужа, що почулася матір'ю.

Усміхнувся до неї і сказав:

— Коли буде син…

— То ти даш ім'я йому, — докінчила.

— А коли буде дочка?

— То ім'я її буде Мірмаг (Місячне Світло), відповіла, — бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз Кассім у Стамбулі, додала мені сили під Віднем не пустити тебе до бою.

По хвилі додала:

— Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобі, може, і життя вратувала.

Султан весело усміхнувся й відповів:

— Коли я собі добре пригадую, то здаеться, що я через тебе впав з коня і в рішаючій хвилі вивихнув собі руку. Але, може, й лучше так сталося.

— І ти ще можеш сумніватися, чи лучше? — запитала.

— О, ні, не сумніваюся, — відповів Сулейман, котрий так любив сю жінку, що мимо великої твердості свого характеру все їй уступав. І все був задоволений з того, що уступав.

— І чому ж ти відразу так не говориш? — сказала, врадувана.

— Повір мені, що я дуже тішуся, що не ти звихнула руку, тільки я, відповів.

— А мені найбільше подобалося, як ми, йдучи на Відень, бачили з горбів по дорозі, як утікали перед тобою німецькі відділи. Точно, як птиці перед бурею!

Бачив, що вона не звертала ніякої уваги на його невдачу й тішилася тільки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий.

— А не знаєш, — запитала, — чому циганка перервала предсказування моєї будучності? Цікаво вдивлялася в його очі. Сулейман споважнів і сказав:

— Мабуть, тому, що тобі предсказує будучність сам Аллаг.

— Нехай діється воля Його! — додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в ній її давня віра.

I разом увійшли в прекрасні кімнати угорських королів.

Муедзини зачали співати п'ятий азан на вежах струнких мінаретів. На Дунай лягала чудова тиша ночі, і птиці змовкали в густих очеретах.

Сулейман Величавий схилився з жінкою на диван молитовний, обоє обличчям обернені до Мекки.

Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними, — дивне життя.

Вже час наспівав і здібний син Сулеймана, Мустафа, як винна літоросль, дозрівав… Дозрів і замір султанки.

В п'ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зі сином Селімом і з донечкою Мірмаг кораблем зі Стамбула до Єгипту, щоб відбути Гаддж — святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим і святу землю нессараг, де уродився, страждав і помер на хресті дивний Бог джаврів. Султанка не хотіла ступити на ту землю, заки помолиться біля гробу Пророка. І всі правовірні мослеми хвалили розум і побожність її.

В Єгипті мала ждати на мужа свого, котрий також хотів їхати з нею на Гаддж, але важні державні справи задержали його несподівано в Стамбулі. Коли б Сулейман не міг прибути в означенім часі, одержала дозвіл їхати без нього дальше, що й сталося. В Каірі зложено для неї велику каравану з прочан і султанської сторожі. І вона рушила на Схід, наперед щоб оглянути гори Синайські.

Геть за Суезом дромедар султанки звітрив воду оази і сам пустився найсильнішим бігом[87].

Сонце почало помалу заходити. А мертва піщана пустиня зачала якраз тоді світити таким надміром красок, якого ще в житті не бачила: острі, мов пороздирані, зариси гірських ланцюхів на сході світили всіми красками, почавши від найяснішої краски фіолету аж до найтемнішої червоно-пурпурової. А в тім самім часі зелень долин немов завмирала в матовім відблиску і ставала недвижимо мертва.

Від сторони старого Єгипту надходила ніч. Вже провідники-бедуїни загорнулись на ніч в довгі киреї з чорної козячої вовни і поклалися на піску, блискучім, як перли, склонивши голови до сну на верблюдів. Над ними світила синя, як туркус, велика баня неба, з діямантовими зорями. Поклалася й султанка Місафір, а далекий сміх гієни, що йшла до води, колисав її до неспокійного сну. Султанка Місафір довго не могла заснути, розпам'ятуючи в пустині дивне життя своє й тягар гріха, що гнобив душу її: вже докладно уложений план убийства первородного сина свого мужа від першої жінки. Ніхто не знав про її план, опріч неї і Бога на небі. Якраз для відвернення всякого підозріння від себе наражувалася тепер на дуже важку й небезпечну подорож до найсвятішого місця мослемів і до гробу Пророка.

А раннім ранком, коли ясна стяжка світла зійшла далеко на Сході, забреніла мала мушка і збудила могутню султанку.

Незабаром заблестів на піску огонь з сухого навозу верблюдів. Над ним поклали казани з пахучою кавою. А по сніданню рушила каравана султанки в полуднево-східнім напрямі. Праворуч мінилося якоюсь дивною зеленню Червоне море. Оподалік від нього грізно піднімалися темні маси гір Джебель-Атака, а ліворуч — гори Джебель-Ет-Тіг, зложені з вапна, крейди й піскового каміння.

В блискучім світлі сонця тихо простягалося широке побережжя Червоного моря. Ноги коней і верблюдів глибоко западалися в його сипкім піску, але мимо того хід їх ледви було чутно.

Старий провідник, бедуїн у довгім, білім бурнусі, що їхав біля султанки Ель Хуррем, приложивши руку до чола і до серця, сказав:

— Отсі високопенні дактилеві пальми і вічнозелені тамариски з лусковатим листям і з квітом, як роза, червоним, отсі акації, що мають пні, мов з бронзи, і колючки, мов зі срібла, — всі вони вказують, що недалеко відси жерела Моисея, о велика хатун!

— Студені чи теплі?

— Гарячі, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собі тільки мало солі, а в деяких така гірка, що пити її неможливо. Джерела ті укриті між кактусами й дикими пальмами, о хатун!

Увагу султанки відвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самім верху його блистіла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього свого верблюда і, під'їхавши ближче, зіскочила на землю та скоро підійшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидві руки вложила в воду, заки провідник вспів прибічи наверх.

Несподівано крикнула і поспішно витягнула руки. Їх обсіли водні насікомі й щипали завзято.

— Не бійся, о хатун, — сказав араб. — Ти кричиш більше з несподіваного страху, ніж від укушень. Вони нешкідливі.

Кажучи се, сам занурив обидві руки в воду аж поза лікті й зачав витягати намул чорний, як атрамент, і вимивати прозрачні вапняні шкаралущі звіряток, котрі вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цілий той дивний сугорб, що стоїть досі на пісках пустині недалеко від жерел Мойсея біля гір Синаю.

Коли вже знов їхали старинним Шляхом Фараонів, котрим Iзраіль мандрував перед віками, сказав старий араб до могутньої султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ:

— Кождому сотворінню призначив Аллаг діло його. І нема в очах Всемогучого ні менших, ні більших діл. Мектуб!..note 87

Султанці Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Кафі оповідав їй, що предсказано.

Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонів. Кусні острого креміння й, очевидно, людськими руками зроблених кам'яних знарядів, кінці крем'яних стріл, до ножів подібні, лежали здовж того шляху в пісках. Їхали довго.

Жара кріпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досі уперто крутив носом, коли вона підсувала йому сухі, як порохно, зела пустині, тепер зачав ласувати їх, мов присмаки, особливо пахучі кантоліни та гіркі золотисто-жовті колоквінти; овочі їх, подібні до малих помаранч, лежали засхлі здовж Шляху Фараонів між листям, подібним до листя винограду.