— О, найкраща з жінок падишаха, о радісна мати принца Селіма, — нехай Аллаг буде йому прихильний від колиски до гробу. Я прийшов зложити чолобитню наймогутнішій з жінок султана в тій надії, що вона буде й наймилостивіша для вірного свого слуги.

Так виразно вже в перших словах не натякав їй досі нічого ні оден достойник. Се її застановило. Очевидно, мусів мати підставу до такої смілості. Але яку? Була сим дуже зацікавлена. І щоби скорше довідатися про се, вдарила також у виразний акорд:

— Раз тільки красніє той, що просить, а два рази красніє той, що не дає! Я радо готова сповнити твоє прохання по силам своїм…

Агмед-баша змішався. Бо він приготував собі довгу і круту стежку, заки мав стати на місці, в якім мала бути мова про давання. А жінка падишаха відразу поставила його на тім місці. «Чи знає справу, з якою я прийшов?» — подумав і збентежився ще більше. Бачив, що вона запримітила його збентеження. Але більше нічого не міг пізнати по її спокійнім обличчю. Напружив увагу, зібрав усю свою притомність і по надумі відповів:

— Багато ворогів має кождий, хто вірно служить державі падишаха. А сказано: «Як маєш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!» Не знаю, чи хто з моїх ворогів не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з якою годі погодитися.

В сій хвилі вже була переконана, що з сим достойником прийдеться їй звести завзяту боротьбу. Не знала тільки, за що. Розуміла добре, що приповідкою про мурашку грозив їй, а не оправдував себе. Скипіла внутрі. Але не показала того по собі, тільки відповіла так само двозначне:

— Я не знаю про тебе нічого злого. А ворог — се дійсно небезпечна річ. Особливо тоді, коли він має зависне серце. Бо сказано: «Заздрісного не примириш навіть найбільшою ласкою!»

Великий везир Агмед-баша зрозумів також, що жінка падишаха говорить про нього, а не про його ворогів. Але пробував дальше переконувати її, що його можна позискати.

— Вірний приятель, — сказав, — лучший, ніж свояк.

— Правдиву допомогу дає тільки Аллаг, — відповіла твердо, бо вже їй тяжіла ся розмова. А предложениям «вірної» приязні, очевидно, за гроші, чулася внутрі ображена.

— І його заступник падишах на землі та й та, що є зіницею його ока і зерном його серця, — докинув.

— Я вже на початку розмови сказала тобі, що сповняю всі прохання — по скромним силам своїм.

Агмед-баша зрозумів, що довше годі вже зволікати з тим, за чим прийшов. І сказав помалу:

— Я приходжу до наймудрішої з жінок падишаха з великим проханням. Як воно буде в ласці сповнене, остану до смерті вірним невольником усіх замислів твоїх і сина твого, хай потіхою тобі буде, о велика хассеке Хуррем!

— З яким проханням? — запитала.

Він відповів:

— Злі люде уважають мене дуже багатим і кажуть, що я

загарбав у Єгипті податки падишаха. Але се неправда! Я убогий і навіть задовжений…

— «Довг пече, як огонь», — відповіла приповідкою, заохочуючи його до дальшого прохання, бо була дуже цікава, кілько схоче сей великий богатир, знаний з захланності. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру Агмеда-баші, одначе держав його на найвищім місці із-за його великої робучості, точності і сприту.

— Так, о чудова квіточко Едену! — відповів Агмед-баша.

— Думаю, що падишах радо осолоджує біль своїх вірних

слуг. Кілько треба на заспокоєння твоїх довгів?

— О, ти дуже ласкава, найкраща зірко світу! Мені треба (тут відітхнув) триста тисяч золотих дукатів…

— Триста тисяч золотих дукатів?!.

— Триста тисяч, о найцінніша перло держави Османів! Буду до смерті вірним невольником всіх замислів твоїх і сина твого!

Се повторення тих самих слів занепокоїло її ще більше, ніж домагання високої суми. Відповіла майже налякана:

— Не маю інших замислів як ті, що ними живе серце і ум падишаха! А мій син щойно усміхається до добрих людей. Але я готова тобі допомогти. Тільки аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха…

— Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зірко в житті падишаха!..

Була здивована величиною, нахабністю й упертістю прохання. Відповіла встаючи:

— Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндії прислав падишахові дар, який варта третину того, чого ти домагаєшся!

— Він прислав іще й інші дари, о дуже милостива пані!

— Се не дари, а заплата за кров і кошти війська падишаха!.. Ти задорогий приятель, — додала на пращання.

— Дорожча від всіх скарбів доля дитини… — відповів твердо. Задеревіла і зблідла. По хвилі запитала:

— Як то? А при чім тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав:

— А хто ж… оборонить… малого Селіма перед…

— Перед чим?

— Перед злобою улемів і гнівом падишаха, коли розійдеться вістка, що він… охрещений на християнську віру!.. Хто ж оборонить, як не великий везир Агмед-баша?..

Остовпіла з великого жаху за свого сина. Вся кров збігла їй з обличчя. Була бліда, як ялиця, овіяна снігом.

Але вмить опритомніла. Думки, як лискавки, почали їй літати по голові в дикій погоні! Наперед цілий табун думок про небезпеки, які грозять її синові. Бо за себе не боялася ні хвилинки! О, ні! Навпаки — чулася міцна, як ранена львиця, що боронить своє молоде… Вже вітрила слабі сторони нападу. Але не знала ще сили ворогів.

Упорядкувала думки залізною волею і постановила довідатися, чи її таємницю підглянув сам Агмед-баша, чи його спільники. На хвилинку знов похололо їй біля серця на думку, що таємницю її може знати більше людей. Бо що таємницю її вже знали, сего була певна. Пригадала собі, як захиталася завіса біля дверей. З тим більшою силою випрямила свою думку й обережність. І вже спокійно відповіла:

— Язик не має костей і говорить, як йому вигідно, і як же я можу дати облизати золоту кість всім язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На се замало триста по триста тисяч золотих дукатів!

Агмед-баша встав і тихо прошепотів:

— О, наймудріша із жінок мослемських! Треба ще тільки забезпечити мовчанку одного євнуха…

— Котрого? — запитала невинно, як дитина. Агмед-баша завагався. Але солодкий усміх матері принца та її великі, чисті, як небо, очі мимохіть видерли з його уст ім'я спільника.

— Гассана, — сказав шепотом.

— Як? — запитала так само наївно.

— Або грошем, або ножем, — відповів, думаючи, що вже має в руках наймогутнішу з жінок падишаха.

— Я ще не мала крові на своїх руках, — відповіла в задумі. В тій хвилі пригадалася їй ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею, вдивилася в нахабника. І було їй ясно, що він не уб'є одинокого свідка її таємниці, тільки укриє його, щоб до кінця життя мати ніж проти неї і її сина.

— Я ще не мала крові на своїх руках, — повторила. — І не хочу мати! — додала з притиском.

Чула, що тепер сказала неправду. Стало їй так прикро, аж терпко. Не від того, о, не від того, що відчула жажду крові тих людей, які загрожували долю її сина. Тільки від того, що сказала неправду перед такою людиною! Відчула приниження в душі, таке бездонно глибоке, що з ним не могло рівнятися навіть приниження проданої невольниці, яка мусіла робити все, що їй нелюбе, і султанові не сказала правдивого імені свого сина. Але се не було для неї брехнею. Ні. І прийшло в її душу пізнання, що найбільшим пониженням для людини се брехня. І що те пониження тим більше, чим більше нікчемний той, перед котрим говориться неправду. І щось закричало в її душі дивними голосами: «Ти цариця трьох частей світу! Чи ти стерпиш аж таке пониження?» А другий голос говорив до неї немов здалека: «Не убий!» Знов напружила думку, як струну, і сказала:

— Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я ще сьогодня буду в тій справі говорити з падишахом…

Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився і вийшов.


* * *

Упала на шовкові подушки й відітхнула. Але не зітхненням утомленої. Хоч тряслася на цілім тілі, ум її був острий, як бритва, і ясний, як огонь. Тряслася з обурення. І слези виступили їй з очей. На лежанці відбулася в ній якась коротка, але, мов буря, напрасна боротьба. Нутро її було так розхвильоване, як море в часі тучі і бурі. Нараз немов перун тріс у ній і потряс цілим єством її. Була напівпритомна від того потрясения. І здавалося їй, немовби щось зламалося в ній, щось урвалося, щось таке ніжне, як далекий відгомін пісні, як золотий промінь сонця, як усміх дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки.

Знала, на яку воду пускалася. Мимо розхвилювання, важила всякі можливості, особливо ж відношення мужа.

Скоро перебігла в думках, як він досі нічого їй не відмовляв: ні ходження без заслони, ні принимання чужих мужчин, ні замків у дверях на спосіб, який був у домах її країни, ні навіть держання собачки, яку мусульмане уважали нечистим сотворінням.

Все, що вона робила, було для нього добре і чисте. Навіть діткнув собачки, помагаючи її мити. Навіть се!

Встала. Ні. Зірвалася, мов львиця з ланцюха!

Закликала чорних євнухів і білих невольниць. Євнухам наказала приготовити прекрасну лектику Селіма, в якій його виносили в сади. А невольницям веліла одягнути себе в одяг, у якім приймала перший раз султана у своїх кімнатах.

Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило її ніжне обличчя, а сльози облили її великі очі, що виглядали як озера по бурі.

Вийшла з цілим почотом невольниць і євнухів. Між ними йшов і Гассан. Він дуже уважно ніс її сина в лектиці, раз у раз оглядаючись на матір. Перейшла велике подвір'я гаремліку і прямо йшла до брам селямліку. Сторожа не відважилася задержати її при вході до палати падишаха.

Ще всі пам'ятали перенесення команданта сторожі аж до Трапезунта, хоч він тільки сповнив свій обов'язок.