Сулейман увійшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзаній собачці, засміявся весело і запитав:

— А се що?

— Се мій калим, Сулеймане, — відповіла тихо. А жаль так дзвенів у голосі її, як дзвенить умираючий звук дзвіночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю.

Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому.

Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її біль і плач. В тій хвилі доглянув деревляний хрестик на собачці і перечитав надпис на дощинці… Вона вперве назвала його по імені в болю своїм… Було се музикою для нього. Відчув тим глибше її біль і образу. Здавив у собі гнів і сказав:

— О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок, ні жінок мого покійного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!.. А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!

Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:

— Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?

— Я вже знайду на те способи! — відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її «калим», погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.

Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов.

Ще із-за дверей сказав до своєї любки:

— О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависті, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!

I пішрв рівним кроком коридорами гаремліку. А Настуня остала в страху, що буде дальше.


* * *

На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішнє подвір'я гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звуку, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових євнухів, яких ще ніколи не бачила. Звичайно повідомляли її служниці навіть про найменшу новину, яка сталася в гаремі. Тепер не зголошувалася ні одна. Здивована Настуня сама пішла до кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, інші аж поклякали на землю.

— Що з вами? Що сталося? — запитала Настуня, сама перелякана.

— О, пані, — відповіла одна з її невольниць. — Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…

Настуня зблідла.

Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її обида — се обида його і його дому… Без того аж така кара була б неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб із-за неї погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчю.

Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:

— Ходіть!

Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла, як стояла, з двома служницями.

Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвір'я гаремліку. Ї прямо йшла до брам селямліку[52], де вступ жінкам був остро заборонений.

Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони[53].

I вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверях і, низько склонившись, промовив з острахом:

— О, найкраща зірко в палатах падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!

Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми

— і ждала.

Начальник яничарів збентежився.

Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:

— О, найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми…

Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.

Не довго тривало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночі подібний, і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.

На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличчя падишаха. Він запитав:

— Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?

— Даруй життя трьом людям! — сказала молода Ель Хуррем і зложила руки, як дитина.

Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селіма Грізного! Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана!

— Нема дарування кари за образу падишаха, о пані!

— Але ж є зменшення кари, — відповіла. — Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей, — додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.

Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.

— Спинити кару на просьбу Ель Хуррем, — сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.


* * *

Того ж вечера був падишах у кімнатах Ель Хуррем. Як тільки переступив поріг, запитав:

— Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собі любов жінок мого гарему? І чи ти знаєш, що та, котрій ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навіть не заявила охоти подякувати тобі за се?

Подумала й відповіла:

— Я не для подяки просила за її життя.

— А для чого ж?

— Бо так учив Бог, що помер на хресті. Падишах задумався. Потому запитав:

— Як же саме він вчив?

— Він учив: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре ненавидячим вас…» Я після волі моєї матері мала стати нареченою Бога, що помер на хресті…

Молодий Сулейман посумнів. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душі Настуні. В тій хвилі зрозумів те, чого не міг зрозуміти на святім Афоні. Зрозумів, чому ті «джаври» так твердо держаться хреста. Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвіли квіти, яких досі не стрічав. Рівночасно більшала в нім любов до неї і ріс біль, що мусить утратити її.

Розумів, що треба рішитися якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити — навіки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…

Тої ночі не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?..

Не спала тої ночі й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася, і все пропускала в молитві Господній великі Божі слова: «i не введи нас во іскушеніє…»

Лиш уста Настуні вимовляли ті слова молитви, — може, найглибші зі всіх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змішалася Настуні Господня молитва. І втомлені уста вже не говорили: «Да будет воля Твоя». Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха і кричить до неї з-між дерев: «Да будет воля Твоя, о найкраща квітко в палатах падишаха!» «Да будет воля моя!» І заснула в гарячці на шовковім ложі, в палаті падишаха…


* * *

А на другий день коло полудня дві великі новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар від султана аж два діядеми чудової краси. Оден з золотистих топазів, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанів, котрий мала на собі рідна мати султана, коли було її весілля з покійним його батьком, султаном Селімом. Падишах — говорила тихо служба у палаті — ходив особисто до кімнат своєї матері і випросив у неї найкращий дар з її весільного калиму. Служба оповідала собі пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як ішов до матері, а огонь гарячки горів в очах його…

Начальник сторожі яничарів, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кімнат султана, одержав від падишаха похвалу за вірну службу, мішок золота, вищу рангу і — перенесення до Трапезунта… І ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блідої Хуррем трясе у теремі десятим і найбільшим султаном Османів… І що молодий цісар палахкотить, як свічка, і тане на очах… І що його мати з журби змарніла так само, як її син… І дивна тривога залягла в сераю, а побожні мослеми, обернені обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха.

А в тім часі в гаремі клячала на долівці бліда чужинка з далекої країни, невольниця Хуррем, «знайда з Чорного Шляху», званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до малої церковці в Рогатині. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на два найкращі діядеми, які їй подарувало серце Сулеймана зі скарбів царського роду його. А ніхто не знає, чиє серце було більше розхвильоване і в котрім більший біль: в серці невольниці чи молодого султана?..

Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті — за любов до людини, за скарби світа сего, за діядем султанки, за владу на землі…