Але найбільше вражіння робила вона сама: її великі спокійні очі, й маєстатично-спокійне обличчя, і ціла постава. Щось тепле й дуже живе било з її на око спокійного обличчя. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький турбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожда частинка її одягу і прикрас, кождий її рух і кождий напрям, всі її почування й гадки. «Чи се, може, початок любові, любові до мене? « — подумав на хвильку, і дрож перейшла його тілом, як електрична струя. Почувся більшим і сильнішим, мовби щось доповнило його силу. Подібне вражіння мав тільки в кімнаті своєї матері. Але се було сильніше, приємніше й мало в собі щось, що непокоїло його душу — можністю утрати.

Все те разом заворушило змисли й ум падишаха та скристалізувалося в нім в одно-одиноке, міцне не то почування, не то думку: «Вона повинна бути моя жінка!..»

Пригадалися йому слова досвідченого Кізляр-аги, що благословенна Хуррем виглядає в новім одязі, як рожеве сонце у квітах ясмину. Був йому вдячний за таку оцінку своєї любки. Так, вона дійсно виглядала як ніжно-рожеве сонце, раннім ранком оточене білою імлою небесних муслінів. І в душі молодого Сулеймана почався новий ранок життя.

Вона весь час мала скромно спущені очі. Не оглядала його, бо не потребувала: інстинктом жінки чула, що діється в нім. Спокійно ждала, що скаже.

Молодий Сулейман, опанувавши перші вражіння, промовив:

— Ти зібрана на вихід?

— Так. Може, підемо в парк?

Якби була сказала: «Ходім до парку!» — був би, напевно, відповів: «Ні, останьмо тут». Але вона тільки питала, чи, може, піде в парк. Відповів:

— Підемо, дуже прошу. Там дійсно дуже гарно. Відчинила йому двері — так само, як тоді, коли була служницею одної з його одалісок… Ся скромність аж заболіла його і збентежила. Йшов біля неї коридорами палати так, якби не він був тут головна особа, а вона. Iшов так зразу мимоволі, потому свідомо. І мав якусь дивну розкіш з того, що запримітили се і чорні євнухи, і стрічні невольниці, й молоді одаліски, які нароком виходили з кімнат… Запримітили, бо кланялися нижче їй, ніж йому, панові трьох частей світу! Уважав се окупом своїй любові до неї. І мав утіху з того, що молода Хуррем приязніше відповідала на поклони слуг і невольниць, ніж на привіти його жінок.

В цілім величезнім палаці падишаха не було вже нікого, хто не знав би, що буде нова султанка Місафір, наймогутніша зі всіх.


* * *

SilberKilcn im dunklen Zeit —

Sternenfunkelnder Garten.

Deine Augen lauschen erhellt:

Wollen Wunder erwarten.

Hinter Bäumen glänzt ein Gold,

Ist ein Kammerfensterlein:

Mögen dort die Wunder sein,

Die zu Dir gewollt?..

Опустивши палату, почулася молода невольниця свобідніша у великім парку, що доходив аж до моря Мармара. Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнішою царицею світу.

Тиша панувала у величавім парку падишаха. Чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті. Понад верхами столітніх дерев сунув тихо місяць по синьому небі у безмежну даль. І ясно світила молочна дорога, що виглядала мов срібний шаль, тканий з міліонів розсипаних перлів і святоіванських мушок-світляників.

Молода Ель Хуррем зітхнула до неба, до Матінки Бога, Воротарниці. Iще раз, останній, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й вибирала в душі, якою хотіла б виїхати в рідний край. Сімома виходять війська падишаха: вони для звичайних людей зачинені. А для неї — замикалося в уяві і сім останніх брам Царгорода… Глянула на квіти і на кращий від квітів одяг, який мала на собі. Та й відчула, перший раз відчула — порив вдячності для молодого Сулеймана.

Зірвала пук ясминів з куща, котрий минали, і дала його молодому товаришеві прогульки. Та промовила тихо:

— Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий гарний!.. А се так приємно, хоч на короткий час, — мати гарний одяг…

— Чому на короткий час? — запитав, подякувавши поглядом за квіти.

— Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана…

Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати:

«Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться…» Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:

— Скажи мені, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твое бажання і твоїй волі підлягала би вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Багдада, до кам'яних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях…

Втягав запах зачарованих ясминів, як найсолодший нектар, і пам'ятав кожде слово її бажання з першої розмови.

— Я перед тим просила б о зломання одного приречення… Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:

— Які ж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять! Подумала хвилю і сказала:

— Я будувала б, багато будувала б!

— Що ж ти будувала б? — запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.

Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:

— Наперед збудувала б я велику імарет[40]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.

Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.

— А потому? — запитав

— Потому казала б я збудувати велику дарешшіфу[41].

— Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?

— А потому каравансерай для подорожніх і чужинців… Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.

— Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена, — додав з веселістю в очах.

— Дальше збудувала б я великий гамам[42], бо не можу дивитися на бруд людей.

— Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога, сказав Сулейман. — Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана.

— І ще збудувала б я багато мекбетів[43]…

— Гарно! Що ще?

— І ще дуже велику кітабхане[44]…

— Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужила б ти найбільше грошей? Подумала і відповіла:

— Про се я ще не говорила.

— Так? — запитав, зацікавлений. — Отож на що? Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.

Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:

— Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей.

— Слушно. Але хто вони?

— Се ті, що повинні жити в тімархане[45]…

Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір…

Так. Се були султанські мрії.

Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Які ж вони були пусті в порівнянні з сею!..

Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.

Вона запримітила се і сказала:

— Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі.

— І одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку, — сказав молодий султан.

Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.

Але й він думав про се. Думав вже не так, як хотів старий учений Мугіеддін Сірек.

Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон чи не пустити її на Афон? Почав порівнювати так, що його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим заміром, щоб оправдати себе.

I як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря «джаврів» супроти здобуття такої жінки! Адже на неї можна здатися в усім! «Такої перли Аллаг не кидае двічі на шлях життя людини!» — подумав.

Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгорода, котрих спадщину переняв його рід. А вона, розмріяна, йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алею.

Дивився, як ішла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонійне колисання, що було для нього музикою без тонів, розкішшю без дотику, краскою без світла, життям

без воздуха. Віддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потопаючого.

Нараз видалося йому, що десь уже бачив такий хід. Думка його пошукала в споминах і — знайшла. Так… Подібний хід бачив він у самиці королівського тигра, що ходила по великій клітці в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволі.

Рішився. Тільки не знав, як почати.

Приспішив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати її думки.

А вона також думала. І також лякалася. Тільки чогось зовсім іншого… Лякалася, щоб він не пригадав собі докладно першої їх розмови.

В дівочій гордості не залежало їй на тім, чи він возьме її за жінку, чи ні. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася від нього… Не могла скінчити думки. Так їй зробилося соромно. Прийшла їй на думку мати. Як же вона видивилася б на кожду дівчину, котра від мужчини домагалася б майна! І то в першій розмові!.. Господи!..