Нараз заворушилася в нім думка — від якої засоромився. Вона була вже в нім вчера, але якась півсвідома. Щойно тепер остро проявилася в нім і нагло заволоділа всім його еством і чувством, перейшла як тепло-гаряча хвиля по його чолі, обличчю, грудях, руках і ногах. Йому зробилося від неї так горячо, що аж отворив уста.

Зрозумів, що його опановує пристрасть. До чужинки. До невольниці. До християнки! До неї одної!..

I пригадалися йому її слова про чашу з червоним вином. О, він ще не пив з кришталевої чаші того червоного напитку, забороненого Пророком! Але знав, як він ділає. Так само, як любов. Тільки любов міцніша!…

Думка, якої соромився, щораз виразніше видиралася на поверхню його свідомості й тягнула за собою другу, якої ще більше соромився. Перша була така, як у кождого молодого мужчини.

А друга думка була така, чи не ужити ріжних способів примусу? Та від сеї думки молодий Сулейман аж покраснів — з сорому. Він, може, міг би був зробити се з кождою іншою, тільки нe з нею, котра так спокійно вміє дивитися і покликається на важні для нього, а не для неї, постанови Корану!.. Так хотів її любити…

За сими думками прийшла третя, ще більше напрасна. А що буде, як та невольниця таки упреться при своїм і не віддасться йому ніколи, хоч євнухи вже мусіли її зачислити до жінок, яких діткнув…

Нервозно плеснув у долоні.

До кімнати вступив німий невольник.

— Покликати Кізляр-агу!

Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвищий достойник гарему. Він уважно подивився на змінене обличчя падишаха і низько склонився, майже дотикаючи чолом долівки.

— Де єсть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив? — запитав султан, пробуючи надати собі байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому віддиху.

— Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, відокремлена була зараз по виході з наріжного будуару й одержала окремих невольниць і євнухів. Тепер одягається в новий одяг і виглядає, як сонце у квітах ясмину, — відповів достойник, котрий зміркував, шо молодий султан опанований вже пристрастю до нової женщини.

Молодий Сулейман так змішався, що не знав, що відповісти. Відвернувся до вікна, щоб не дати слузі запримітити свого змішання. Вістка про те, що вона одягається в новий одяг, влила в нього надію, що вона повинується йому. Але боявся того вражіння, яке викличе вона в новім вигляді. А враз з тим боявся упокорення, що може не дістати її, хоч уже всі знають, що він відчуває до неї… Він — пан трьох частей світу…

Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. І він сказав:

— Нехай прийде до мене Мугіеддін мудерріс[37]! Кізляр-ага низько склонився й опустив кімнату. Заки дійшов до будинку улемів, знали вже всі в палаті, що першою в цілім гаремі стає бліда чужинка, невольниця Хуррем, «християнська собака». І зашипіла ненависть по коридорах, кімнатах і парках сераю, як їдовита гадина, що сунеться по чудових квітах.


* * *

Султанові здавалося, що час задержався, хоч клепсидра на його столі пересипала без упину золотий пісок, як завше.

Нетерпеливо ходив по своїх кімнатах і ще двічі висилав службу по старого улема. А в цілій палаті горячо молилися правовірні мослеми за побожного султана, який, мимо пристрасті до християнської невольниці, не зближається до неї, поки не осінить її віра Пророка.

Нарешті вступив до кімнати султана старий улем Мугієддін-Сірек і привітав його словами:

— Сторожеві Корану, десятому султанові Османів благословенство і поклін від колегії улемів, імамів[38] і хатібів[39].

Молодий Сулейман рухом руки подякував за привіт, сів на шовкову подушку й дав знак старому священикові, що може також сісти. Тричі склонився старий Мугієддін перед заступником Пророка, дякуючи за велику честь, і сів на нижче місце обличчям до халіфа.

Сулейман почав відразу, без ніякого вступу:

— Маю до тебе довір'я і хочу ради твоєї в такій справі. Моє серце полонила християнська невольниця великої краси і розуму. Як найвищий сторож Корану не хочу переступати святих постанов його і силою брати невольницю. А вона добровільно не віддасться мені, кажучи, що ріжнить нас віра… Освіти її серце правдивою вірою Пророка!

Старий Мугієддін, що любир Сулеймана більше, ніж рідного сина, задумався і так глибоко опустив голову, що аж біла борода його оперлася на долівку. По хвилі сказав:

— Ти найбільша надія Османів, і сонця твого щастя ніщо не повинно затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобі того, що спробував би зробити кождому іншому правовірному…

— Чому? — запитав здивований Сулейман.

— Мій приятель і великий учений, Муфті Кемаль Пашасаде, з яким усі науки зійдуть колись до гробу, каже: «Навіть найбільший лікар не береться простувати звихнену руку своїй власній дитині. А чужим навіть зломані ребра складає». Вибач мені, надіє Османів! Я не для ласки говорю, що ціню тебе більше, ніж рідного сина. І тому не можу лічити твого серця…

Молодий Сулейман з вдячністю, але з нетаєною прикрістю залюбленого подивився на старого філософа й запитав:

— А в кого ж ти радиш мені просити сеї прислуги?

— Віддай сю справу колегії улемів.

— Ні. Се мені задовго тривало б, — відповів нетерпеливо. Старий Мугієддін знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:

— То, може, уповажниш мене говорити в тій справі з християнським патріархом…

— З християнським патріархом? Чейже він не навертатиме християнки на іслам! — сказав молодий султан з найвищим здивуванням.

— Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, ніж наші улеми. Не забувай, падишаху що Аллаг віддав тобі владу над ними і що вони, може, посвятять одну душу для ласкавості серця твого…

Молодий султан подумав і сказав:

— Муфті Кемаль Пашасаде недаром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тільки скоро роби се діло. Вступ маєш кождої хвилі.

Авдієнція була скінчена.

Ще того ж дня вернув до султана Мугієддін-Мудерріс.

— Що сказав християнський патріарх? — запитав султан,

— Відмовив, — відповів спокійно Мугієддін. Султан скипів. Обличчя мав спокійне, але під очима дрижали м'язи. Запримітив се старими очима Мугієддін-Мудерріс і сказав помалу, слово за словом важучи, мов на вазі:

— То моя рада була зла, не його рішення. Нехай же твоє рішення не буде менше справедливе, ніж його. Не забудь, о могутній, що боротьба з жінкою не виграється насильством. Я передумав дорогою відповідь патріарха і всі наслідки її. Та й кажу тобі по щирості серця свого: ніколи не прихилиться до тебе серце тої невірної, ні не змінить вона щиро віри своєї, коли б ти із-за неї покарав християнського патріарха. Силою з жінкою не виграєш справи. Султан помалу охолонув. По хвилі запитав:

— Отож що тепер радиш робити?

— Заки я був у патріарха, улеми знайшли вже бувшого їх монаха, і то з землі Роксоляни, що втік з монастиря і приняв віру Магомета. Я ніколи не дивився добрим оком на таких людей, але тут він може зробити прислугу тобі. Iншого способу не бачу. Коли дозволиш, він іще сьогодня може говорити з тою невольницею.

— Роби, що уважаєш! — відповів коротко Сулейман. І додав:

— Освоєними соколами ловлять соколів диких.

— А сей бувший монах хоч не сокіл, то дуже бистрий ястріб. Його знають наші улеми і кажуть, що він дуже спритний. Вже не раз уживали його.

— Побачимо! — сказав Сулейман.

Мугієддін-Мудерріс низько склонився і вийшов у задумі.


* * *

Ще того ж дня сталася в султанській палаті подія, якої не було, відколи в ній засіли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його дозволом сам Кізляр-ага бувшого монаха й завів його до кімнат молодої Хуррем. І оставив його сам на сам з нею, тільки поставив сторожу з чорних євнухів під дверми.

Настуня, хоч знала строгі закони гарему, майже не здивувалася тим, що до неї допустили чужого мужчину.

Відчула, що він приходить у зв'язку з султаном. Але в якім? Сего не могла додуматися, хоч з найбільшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.

Була се людина літ понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всі відступники.

Хоч мав уже постанову признатися, що він відступник, але тут ще раз передумав, чи сказати се, чи ні. І рішив сказати. Бо якби опісля довідалася правди, то не мала б уже ніякого довір'я до нього. А він сподівався ще не раз зустрічі з нею.

Поблагословив її знаком хреста і, завагавшися ще хвильку, заговорив рідною мовою Настуні:

— Дитино! Я — бувший монах, приходжу до тебе в справі дуже важній для всіх християн і для тебе…

Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розуміла кожде слово, але не знала, що сказав їй гість.

Була би краще його зрозуміла, якби заговорив був по-турецьки або по-татарськи.

Він запримітив се і ще раз, помалу, повторив свої слова, що як міцний мід впливали на Настуню.

— Ви з мого рідного краю?! — запитала Настя, а слези як горох пустилися їй з очей.

— Так; дитинко, так — відповів гість.

— Ви давно з дому?

— Моїм домом, дитино, була монастирська келія, відповів поважно. — А там, де ми родилися, був я давно-давно.

Настуня посумніла. А він сказав до неї лагідним тоном:

— Але я приходжу до тебе, дитино, в справі, близькій також нашій рідній землі, дуже близькій, хоч виглядає далекою.

Молода дівчина вся перемінилася в слух. Правда, від хвилі розмови з падишахом почувалася могутніша, ніж була перед тим. Одначе, все-таки не розуміла, як вона, бідна невольниця, замкнена в клітці птичка, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там. Атже не могли на се порадити ні її батько, ні стрий, ні інші розумні люде. А що ж могла порадити чи помогти вона? Була дуже цікава. Вже добре розуміла, що в'яжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з того залицяння дати щось доброго людям під Рогатином і Львовом — сего не бачила.