Було се в три тижні по прибуттю Настуні до її нової пані. Весна світила в повнім розгарі.

Дерева цвіли у садах султанських. А в парках Iльдіз-Кіоску, мов води рік, ніжно хвилювали довгі й округлі грядки Червоних, синіх і пурпурових квітів.

П'яні пахучим соком квітів і дерев, жужжали пчоли у золотім сонці. На ясних саджавках між зеленню листя і блиском квітів плавали гірлянди біленьких лебедів.

На тлі аж темно-зелених кипарисів дивно відбивали сліпучо-білі корчі ясминів, біля котрих ставали і молоді, і старі, що переходили чудними огородами сераю, вдихаючи запашну ласку неба. А часом над саджавками у парках султанських розпиналася семибарвна дуга. І було тоді так гарно, мов у раю.

Настуня привикла вже до своїх робіт, до ношення води, до миття кам'яних сходів, до чищення кімнат, до тріпання килимів і диванів, опісля до обтирання дорогих мальовил, вкінці до скучного й довгого одягання своєї пані і навіть до тихого бездільного сидження в її передпокою. В думках старалася ще тільки привикнути до того, щоб не журитися на вид старих невольниць, котрі тут і там волочилися, як тіні, при ласкавіших жінках султанських.

Так надійшов пам'ятний для Настуні день і таємнича година її долі.

Вечеріло.

Муедзини кінчили співати п'ятий азан[32] на вежах струнких мінаретів. На сади лягала чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті[33]. Пахли гліцинії.

Служниці, між ними і Настя, кінчили одягати султанську одаліску в м'ягкі нічні шати й мали розходитися, як надійшов кіслярагасі, начальник чорних слуг в ранзі великого везира. Він повідомив особисто паню, при котрій була Настуня, що сього вечера зволить її відвідати сам падишах. Низько склонився і вийшов.

Султанська одаліска оживилася так, що важко було пізнати, чи се та сама жінка, її великі чорні очі набрали блиску й живості. Наказала покропити себе найдорожчими пахощами й одягти в найкращі шати і прикраси. Всі її слуги одержали гострий наказ, стояти біля дверей своїх кімнат і — не дивитися в очі великого султана, коли переходитиме.

Тиша залягла в цілім крилі гарему. Тільки чорні євнухи ходили на пальцях і надслухували, чи не йде вже султан, володар трьох частей світу.

Настуня після наказу своєї пані скромно стала біля дверей її кімнати й поклала руку на залізній краті відчиненого вікна, в яке заглядали розцвілі квіти білого ясмину, пронизувані таємничим сяйвом місяця

Серце в її грудях билося живіше: вона була цікава побачити великого султана, перед котрим дрожали мільйони людей і навіть дикі татарські орди, які нищили її рідний край.

Лискавкою перебігли перед нею спомини подій від часу її вивезення з рідного дому. Їй здавалося, що на всі землі та шляхи, якими йдуть орди татарські, простягається рука сеї людини, що мала входити в кімнату її пані, що ся людина — жерело тої страшної сили, яка нищить усе кругом. Так, серце в грудях Настуні билося живіше. Перший раз у житті відчула якийсь небувалий у неї внутрішній неспокій. І вся перемінилася в слух. І здавалося їй, що вона очікує співу соловейка і що він ось-ось затьохкає в парку…

Довго чекала.

Нарешті здалека зашелестіли кроки по килимах кімнат. Настя відчинила двері й махінально оперла знов руку на залізній краті вікна, в котре заглядали розцвілі цвіти білого ясмину.

Не дивилася на молодого султана.

Тільки раз, оден раз.

Султан став.

Так… Перед нею став і стояв у блиску місячного світла. У всій красі і молодості своїй, первородний син і правний наслідник Селіма Грізного, Сулейман Величавий, — пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф всіх мусульманів, володар трьох частей світу, цар п'ятьох морів і гір Балкану, Кавказу й Лівану, і чудних рожевих долин здовж Маріци, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…

Ноги під нею задрижали.

Але свідомість мала майже ясну. Він був прекрасно одягнений, — стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі, трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличчя лагідного виразу, тонкий, орлиний ніс, вузькі уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з карих очей його. На дорогій темній котарі біля дверей одаліски виразно відбивала висока постать його.

Стефан Дропан зі Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший від Стефана. Така молодість била від нього, що не могла собі уявити, як він міг би стати старцем з білою бородою і зморщеним обличчям, якого їй описував у Кафі учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто неможливим.

Спустила очі вниз і ручку зняла з залізної крати… Чула, як обкинув її поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй підійшла до личка. Засоромилася того, що її невільницький одяг закривав красу її тіла. За хвилинку виринув у неї ще більший страх на думку, що скаже її пані на те, що султан так довго задержався тут…

Мимохіть підвела вії та благаючим поглядом показала султанові двері своєї пані, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. І знов спустила свої сині очі.

Але чи султана Сулеймана задержав білий квіт ясмину, що заглядав у вікно, чи білолиций місяць, що пронизував пахучі листочки ясмину, чи біле, як ясмин, личенько Настуні, чи її переляк — досить, що султан не відходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ. За хвилю запитав:

— Я тебе ще ніколи не бачив?

— Ні, — відповіла тихе, ледве чутно, не підводячи очей.

— Як довго ти тут?

В тій хвилі відчинилися двері сусідньої кімнати й виглянула султанська одаліска з розгніваним обличчям.

Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила двері. Вона на одну мить спізнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнівним поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидві жінки. І сказав до Насті, збираючись до відходу:

— Ти підеш за мною!

Зовсім збентежена, глянула Настуня на свій одяг і на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махінально пішла за Сулейманом. Iдучи, чула на собі погляди своєї пані. А в дальших кімнатах і своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрілами.


* * *

Не пам'ятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім будуарі гарему, де в закратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз.

Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату вікна.

Молодий Сулейман підійшов до неї і, взявши її за руку, повторив своє питання:

— Як довго ти тут?

— Три тижні, — відповіла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримітив се султан і сказав:

— Ти чого така перелякана?

— Я не перелякана, тільки не знаю, як тепер покажуся на очі своїй пані, якій я мимохіть перебила твій прихід.

Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володареві Османів. Говорила просто через «ти» і «твій». Він, очевидно, взяв се на рахунок незнання мови і звичаїв.

— Ти зовсім не потребуєш показуватися їй на очі, відповів, усміхаючись.

— Чи ж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок? — замітила дуже тихо. Султан весело засміявся і сказав:

— Ти, бачу, не знаєш, що котру жінку чи дівчину султан раз діткне, її відокремлюють і дають їй окремих невольниць і євнухів.

Зрозуміла. Мов лискавиці, осліпили її на мить нові, зовсім несподівані вигляди.

Хвилину билася з думками й відповіла, вся спаленіла від сорому:

— Мусульманам Коран забороняє насилувати невольниць проти волі їх…

Молодий Сулейман споважнів. Пустив її руку і здивований запитав з притиском на кожнім слові:

— Ти знаєш Коран?

— Знаю, — відповіла вже трошки сміліше. — І знаю, що Коран у багатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка, — додала, незначно підводячи очі на молодого султана Османів.

— Хто вчив тебе Корану? — запитав.

— Побожний учнтель Абдуллаг, у Кафі, в школі невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих літ!

— Він добре вчив тебе.

Обое дивилися на себе; якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім падишахом і може випросити у нього свобідний поворот до рідного краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин, і церковця св. Духа, і сад біля неї, і луги над Липою, і великі стави, і білий шлях до Львова… Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений.

А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про Коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутнішому з султанів! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.

На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про «насилування». Хотів їй сказати, що не мае ще ніякої підстави говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, і успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніший сторож святої читанки Пророка.

Взяв її знов за руку і сказав:

— Чи ти віриш у Пророка?