— Я його майже знайшов, — пiдморгнув менi Ед. — Тiльки не тут, — вiн кивнув на море.

— Де ж?

— Вам це справдi цiкаво? — очi його спалахнули, як у людини, одержимої нав’язливою iдеєю. Скiльки разiв менi випадало бачити такi очi в письменникiв, якi не вiдбулися, готових годинами говорити про свiй ненаписаний шедевр. — Усi мене вважають трохи ненормальним, — завваживши мiй насторожений погляд, продовжував Еджiдiо-акула. — Але найнесподiванiшi вiдкриття вiдбуваються саме випадково. Якщо тiльки йдеш до них з дитинства. Я збирав iнформацiю, копирсався на днi моря, сидiв в архiвах…

— I що ж? Ви знайшли його?

— Майже. Щоправда, це поки що гiпотеза… Думаю, вiн, сокiл, зовсiм поруч. Можна сказати, у нас пiд носом. Там… — Вiн кивнув у бiк Валлетти, яка даленiла в сутiнках. — Бачите, праворуч замок? Це замок Сент-Анджело, його ще називають замком «Бiлої Дами». Зараз вiн на реставрацiї, але там живе один з мальтiйських лицарiв, що залишилися тут, — старий Кретьєн. Дуже хитрий дiд, скажу я вам! Якось менi довелося бути в нього — хотiв розпитати про деякi речi. У мене була при собi копiя старовинної лiтографiї iз зображенням цього сокола. Його розмiри я знаю напам’ять. Отож цей Кретьєн показав менi точну копiю птаха, вiдлиту з мiдi. Вона стояла у вiтальнi пiд скляним ковпаком. Мене затiпало. Мiдь не темнiє, а цей сокiл був геть чорним i ще облупився, немов його не раз лакували. Я певен, що це — оригiнал. Знаєте, колись часто маскували такi речi пiд пiдробку за допомогою зумисного грубого фарбування.

— Якщо це правда, то навiщо розповiдати про нього першому зустрiчному? — здивувавсь я.

— Ви до цього зовсiм байдужi, а ще — чужинець, — споквола мовив Ед, акуратно вибиваючи залишки попелу з люльки в целофановий пакетик. — Ви — не такий, як усi. Менi б хотiлося довiдатися про вас бiльше, нiж теревенять у мiстi.

Я сумно оглянув наше «застiлля»: пиво, чiпси, стружка зi спрута. I менi враз нестерпно захотiлося, щоб тут, як на скатертинi-самобранцi, з’явилася печена на вугiллi картопля, срiблястий, лискучий вiд жиру оселедчик, пучки свiжої цибулi, петрушки, кропу, рожево-молочний кусень молодого сала iз золотавою нiжною шкiрочкою, малюсiнькi огiрочки й пузатi лiловi помiдори «бичаче серце», кiльця домашньої ковбаски, густо начиненi зернятками гiрчицi й, нарештi, спiтнiла (бо з морозильника) пляшка «перваку», яка би плакала крижаними сльозами. Отодi, подумав я, наша розмова велася б зовсiм iнакше. Тому що я бачу — ти гарний хлопець i так само знемагаєш вiд туги за минулим чи нездiйсненним.

— Знаєш, Еде, — в мене навiть голос змiнився, i я не помiтив, як перейшов на «ти». — Я б iз задоволенням побалакав з тобою про те-се. Але все це, — я роззирнувся довкiл, — не дуже надихає. Якщо хочеш, зустрiнемося наступного вихiдного, спозаранку. Майнемо на який-небудь острiв, а застiлля беру на себе я.

Отут менi спало на думку: два чоловiки на безлюдному островi — це виглядало б доволi дивно. Зрештою, я мiг узяти iз собою Марiю (все одно не повiрить, що я проводжу вихiдний iз товаришем) i кого-небудь для Еджiдiо. Я чомусь був упевнений, що його «плейбойська» зовнiшнiсть призначена тiльки для риб, — аж надто неприкаяно вiн виглядав на своїй яхтi. Йому цiлком би пасувала, скажiмо, Елiзабет чи ще краще — Сiбiлла. Познайомитися з пiдводним археологом ця красуня не вiдмовиться, а менi буде приємно спостерiгати за нею в неробочiй обстановцi. Справа вирiшилася простiше, нiж я припускав. Еджiдiо з радiстю пiдтримав мою iдею.

Ми трохи помовчали. Як завше, мене охопили сумнiви: може, дарма все це? Будь-яка активнiсть лякала мене, а новi знайомства насторожували i здавалися безглуздими.

— Ти коли-небудь плавав з аквалангом? — пiсля паузи запитав Еджiдiо-акула.

— Не доводилося.

— А хочеш?

Я бачив, що йому страшенно хочеться зробити менi приємне, вiн вiдчув, що я трохи знiтився.

— Можна спробувати. А в тебе є акваланг?

— Авжеж! Два цiлком пристойних апарати. Правда, застарiлої конструкцiї. От тiльки костюмiв немає. Але тепер спекотно, у водi не замерзнем. Ну, то як?

— Гайда!

Ед зрадiв, заметушився, виволiк звiдкись iзнизу два жилети з балонами, маски, ласти й пояси зi свинцевими вантажами. Вiн хвилювався, немов господар будинку, що веде гостей у потаємнi кiмнати, — море було його зaмком, його обiтованою землею, i вiн хотiв, щоб вона теж припала менi до душi.

Вiн перевiрив балони. Потiм iз вправнiстю досвiдченого тренера (втiм, вiн улiтку мав приробiток iнструктора з дайвiнгу) Ед начепив на мене стрiчку з трьома свинцевими пластинками, допомiг надягти жилет iз причепленими позаду балонами. Потiм швидко екiпiрувався й сам. Перед зануренням вiн прочитав менi цiлу лекцiю, розмахуючи шлангом iз загубником на кiнцi.

— Цi «вушка» затискаєш зубами, загубник — губами, витягнутими в «рурочку», начебто вимовляєш звук «у». Дихаєш рiвномiрно. Руками не розмахуєш — працюють тiльки ноги. Якщо вода раптом потрапить у шланг, натиснеш цю кнопку — i вода видалиться автоматично. Щоб нормалiзувати внутрiшньочерепний тиск, затиснеш носа i зробиш видих. Тепер про сигнали. Якщо все гаразд, покажеш «о’кей», — вiн з’єднав вказiвний палець iз великим. — Ось так — великий палець угору! — спливаємо. Палець униз — опускаємось. Усе просто, як у Римi. Пiрнемо тут, бiля берега. Тобi для першого разу вистачить глибини. Десять метрiв улаштовує?

Мене влаштовувало. I ми пiрнули. Кiлька хвилин я пiд орудою Еда-акули вчився правильно дихати, а потiм вiн потяг мене вниз…

Вода зiмкнулася надi мною овальною блакитною банею. Я розглянувся навсiбiч. Ми буквально врiзалися в зграю срiблястих пласких риб, що металися навколо i трiпотiли плавцями, як переляканi пострiлом птахи. Я показав Едовi знак «о’кей» i вказав пальцем униз. Ми плавно пiшли до дна. Воно було пiщаним. Я лiг, як на пляжi, й розкинув руки. Виникла повна iлюзiя того, що лежу на березi. Тiльки неймовiрна тиша й рiзнобарвнi рибки нагадували, що надi мною — товща води. Якби можна було тут жити! Тихо перебирати ногами i пливти, ховатися в печерах i мовчати…

Я думав про затонулi кораблi, в каютах яких, можливо, досi висять унiкальнi картини, а в трюмах перезрiвають пляшки з вином, про величезних китiв i кораловi сади, про весь цей свiт тишi, облаштований так гармонiйно й недоступно. Ед кружляв поруч, готовий будь-якої митi прийти на допомогу. I раптом я подумав про Бо. Про те, що мiг побачити вiн в останнiй момент… Поки вода не проникла за скло, не вибила його могутнiм потоком. Я засигналив Еджiдiо: «спливаємо». Навiть ця стихiя виявилася не для мене.

Ми зринули на поверхню.

— Усе було чудово, — похвалив мене Ед. — Наступного разу повезу тебе туди, де працюю. Там є на що подивитися — пiратська каравела, а поруч — затонулий нiмецький пiдводний човен… Видовище не для людей зi слабкими нервами!

Ми вмовилися зустрiтись через кiлька днiв. Вiн залишився ночувати на яхтi, а я, подякувавши за гостиннiсть, вирушив на трасу ловити таксi.

— Ти не думай, що я божевiльний, — сказав Акула на прощання. — Iсторiю iз соколом я все одно розкручу, от побачиш. Упевнений, вiн у будинку Кретьєна.

— Гаразд, — вiдповiв я. — А за мною та iсторiя, про яку тобi щось там набрехав Аль. Розповiм усю правду, обiцяю. Бувай, Еде!

— Щасти, Майкле!

Ми розiйшлися майже друзями. Двоє дивних чоловiкiв, якi зненацька знайшли один одного. I це справдi здавалося менi неймовiрним…


***

Я помiтив, що так буває завжди: тiльки-но щось у життi з’явиться, як воно вiдразу ж тягне за собою цiлий ланцюжок подiй. Хоча я тодi ще не вважав появу землячки з її книжкою в 713-му чимось знаменним. Утiм, Еджiдiо-акула був найяскравiшим моїм враженням останнiх кiлькох мiсяцiв. Ранiше понад усе на свiтi я цiнував дружбу, потiм менi хотiлося знайти жiнку — таку, про яких пишуть у книжках, згодом я припинив пошуки. Я зрозумiв: що меншою кiлькiстю гачкiв ти причеплений до життя, то легше пливти за течiєю. Менi було б важко усвiдомлювати, що завдаю комусь незручностей i навiть страждань.

У Лос-Анджелесi в мене залишилася руда дружина, яку я тепер не впiзнав би, але її скороминуща присутнiсть у моєму життi дала менi змогу бiльш-менш вiльно пересуватися свiтом. У Києвi теж лишилася колишня дружина, яка подарувала надiю, що рiд мiй триватиме. Марiя де Пiнта, флегматична мальтiйка, створила iлюзiю причетностi до тутешнього життя. Що менi було потрiбно ще? Але дивно: запiзнавши Еджiдiо-акулу, я зрозумiв, що ще не вмер для нормальної чоловiчої дружби, а незнайомка з готелю мимоволi навiяла спогади i тривогу.

Наступного дня я почав прибирання саме з 713-го. Тепер менi вже доконче захотiлося довiдатися про його мешканку трохи бiльше. А для цього потрiбно було, наприклад, зазирнути в шафу… Такi дiї обслузi були категорично забороненi. Але я посмiливiшав. Може, пiсля знайомства з Еджiдiо-акулою. Чи то просто вiтер повiяв iз моря…

Навiть якщо господиня номера ввiйде, менi буде легко знайти з нею спiльну мову — в прямому значеннi цього слова. Я, немов злодюжка, вiдчинив шафу. Вона була напiвпорожня. На трьох-чотирьох вiшачках — якесь пташине пiр’ячко, щось невагоме в пастельних тонах. Нема на що глянути. Тiльки запах змусив мене, наче пса, нашорошити вуха: вiд одягу струменiв ледь уловимий запах бузку. Зовсiм немодний, без екзотичних домiшок, мабуть, нестiйкий, недорогий, але дуже зворушливий. Я позирнув на туалетний столик. Звiсно ж! На ньому стояли єдинi у свiтi парфуми, назву яких я знав. Вiрнiше, навiть не саму назву (вона була простою, як дверi, — «Бузок»), а фiрму або ж мiсцевiсть у Латвiї, де їх виробляють, — «Дзiнтарс».

Першi парфуми, що я купив їх… кому? Вже не пам’ятаю. Якомусь дiвчиську на 8 березня. Поки я нiс їх, сто разiв вiдгвинчував блискучу закрутку i вдихав запах. Напевно, тому вiн i врiзався в пам’ять. Потiм дарувати «Дзiнтарс», як пояснила Свiтлана, стало ознакою бiдностi й поганого виховання. Дама з 713-го цього не знала…