Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам’янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом — у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану — моє мiсце роботи: п’ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» — тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж — iз вогкого вечора в Києвi, з кав’ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю… Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос…

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я — «покоївка», а точнiше — ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам’яному островi, дуже мало схожому на країну, — тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше — аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, — «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).

Того вечора я тинявся в найзлачнiшiй (якщо це слово взагалi придатне у країнi, де злочиннiсть зведена до нуля) мiсцинi на розi вулиць Бiрґу i Борґо й жлуктив пиво, затято витрачаючи останнi мальтiйськi лiри зi своєї тимчасової дотацiї.

— Майкле (мене, до речi, звуть Михайлом), як справи? — закричав Стейнбек, заледве переступивши порiг паба. Це пролунало суто по-американському, але з вуст старого Джейка питання було неформальним i передбачало докладний звiт.

Чи варто говорити, що я безмежно зрадiв, побачивши знайоме обличчя. Нi, не так. Я навiть зненавидiв себе тої митi, тому що скидався на загублену дитину, яку, нарештi, знайшли… Аж у горлi задеренчало. I я добряче ковтнув пива, щоб залити вогонь, який запалахкотiв у моєму нутрi й виривався назовнi.

Коли я до решти висповiдався Джейковi, була вже глибока нiч, i паб спорожнiв.

— Що ти збираєшся робити далi? — запитав Джейк.

— Шукатиму роботу… — кволо вiдгукнувся я.

— Може, повернешся в Штати?

— Я там уже був…

— А хочеш, прилаштую тебе тут на розкiшне мiсце? — Джейк, як завжди, був сповнений ентузiазму.

— Що то за мiсце?

— П’ятизiрковий притулок. Здається, «Плаза Джонсон».

— Як ти це зробиш?

— Нема проблем! Його господарка — моя колишня герл-френд. Одна з… Щоправда, це було хрiн зна коли. (Джейк дотепер iз задоволенням практикував слiвця й вирази, що їх навчився вiд мене пiд час нашого лос-анджелеського байдикування. I такi слова, як «сука», «хрiн», «курва» та багато iнших, уживав у правильному контекстi.)

— Ким же я там працюватиму?

— Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них — екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?

Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.

Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з’явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.

— Усе гаразд, — радiсно виголосив вiн. — Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.

— Ну, а як щодо мене?

— Домовився. Будеш прибиральником!

— Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! — обурився я. — Крiм того, це — жiноча робота!

— Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?

Одне слово, пручався я недовго.


***

Я забуваю своє обличчя. Менi необхiдно час вiд часу дивитись у дзеркало, iнакше зовсiм забуду, з ким маю справу. Але коли я заходжу в дзеркальний лiфт готелю — намагаюся потупити очi: чотири мудаки, що оточують мене з усiх бокiв, здаються монстрами: запалi очi, вигорiле волосся, наче ошпарена шкiра й улеслива маска, що прикипiла до обличчя. Дивитися досить огидно. Особливо на бiлу унiформу та на вiзок iз чистою бiлизною i комплектом засобiв для миття.

У пiдсобцi, де я перевдягаюся, завжди панують бурхливi веселощi. Знаючи, що я ще не зовсiм досконало засвоїв мальтiйську, мої колежанки лепечуть щось незрозумiле, вдаючись до сленгу, i, негiдницi, регочуть, позираючи в мiй бiк. Без сумнiву, вони плiткують про мене. Я для них — безстатева iстота, перед якою вони можуть без сорому пiдтягти колготки, зрiзати мозоль на нозi чи похвалитися новими трусиками.

Службовим лiфтом я пiднiмаюся на свiй поверх. Головне — не застати гостей у номерi й навiть у коридорi! Зазвичай iз восьмої до дванадцятої в готелi снiданок. За цей час треба встигнути прибрати всi кiмнати, в мiру появи на дверях синiх табличок, якi свiдчать про те, що клiєнт вийшов. Iнодi, щоправда, трапляються iдiоти (iнакше не назвеш!), якi щодня вивiшують напис: «Прошу не турбувати!» Це мене жахливо дратує, бо потiм на прибирання номера потрiбно щонайменше пiвгодини, що за наших умов геть неприйнятно: я зобов’язаний навести лад у кiмнатi хвилин за п’ятнадцять! I це з перестеленням постелi (без жодної зморщечки!) та чищенням килима!

Якби Свiтланка побачила мене за цим заняттям, вона б, напевно, очманiла. «I це все, чого ти домiгся?» — вчувається її презирливий голос. Вона завжди вважала, що в життi треба чогось домагатися. У мене саме це поняття викликало в уявi таку картинку: людина гатить у стiну важкою довбнею, i стiна раптово обвалюється на неї.

Я волiв пливти за течiєю. Єдине важливе рiшення, що його я прийняв i яке круто змiнило моє життя, — емiграцiя в Канаду. Втiм, усе трапилося практично поза моєю волею. Там працював мiй давнiй приятель-комп’ютерник. Вiн довго писав менi листи, доки я не зважився зайти в емiграцiйне бюро й подати папери на виїзд. Тодi, рокiв десять тому, час був сприятливiший, i зненацька через три мiсяцi менi надiйшов виклик. Тодi я вже впродовж року жив сам, i брати з собою Свiтлану менi зовсiм не хотiлося. Вона, мабуть, досi дметься на мене, вважаючи, що я працюю в Сержа (це той мiй приятель) на фiрмi з обслуговування телекомунiкацiй i живу на власнiй вiллi з басейном…

…Я вiдчиняю унiверсальним ключем першу кiмнату i вкочую в неї вiзок. Лiжка майже в буквальному розумiннi — зруйнованi, широкi ковдри куйовдяться на пiдлозi. На моєму поверсi всi номери одномiснi, але в кожному чомусь аж два «сексодроми». У мешканнi цього постояльця я щоранку бачу двi використанi постелi. Може, вiн пiвночi спить на одному лiжку, а потiм переходить на iнше? Це в кращому випадку. У гiршому я знову знайду в лазничцi купу порожнiх пляшок i недопалки, що валяються просто на долiвцi. На бiлоснiжному кахляному балконi те саме. Ще й червонi плями вiд розлитого вина. Я вiдчиняю балконнi дверi, щоб трохи вивiтрився сморiд, i беруся за прибирання. Могутнiй пилотяг iз режимом вологого чищення всмоктує в себе геть усе — i недопалки, й попiл, i пiдсохлi виннi плями. У пам’ятi спливає, що мати колись говорила: «Головне в прибираннi — пiдлога. Якщо вона чиста — вважай, що в хатi порядок!» Хто б подумав, що через енну кiлькiсть рокiв я затямлю це як непорушну аксiому. Справдi, за кiлька хвилин килим сяє первозданною чистотою, i зiжмакана бiлизна, рiзнi папiрцi, недогризки й використанi серветки вже не створюють такого огидного враження. Впоратися з усiм цим — раз плюнути! Залишається витерти пилюку, розвiсити новi рушники (чотири для тiла, два — для обличчя, два — для нiг i двi скрученi рурочкою махровi серветки), замiнити халати, вiдполiрувати тумбочки й журнальний столик та освiжити кiмнату. I неодмiнно протерти оксамитовою ганчiрочкою дзеркала й телефонну слухавку.

Тиша в коридорi й у номерi западає така, що, здається, я потрапив у готель для мерцiв. Менi хочеться натиснути на кнопку пульта телевiзора.

Чи передихнути якусь хвилину в м’якому крiслi, задимiвши сигаретою пожильця з пачки, що лежить на столi. Закинути ноги на журнальний столик, заглянути в холодильник й поцупити звiдтiля банку пива, а якщо пощастить — то й чогось мiцнiшого… А ще бiльше менi хочеться (особливо пiсля завершення ненависної роботи) попiсяти в унiтаз люксових апартаментiв i… не злити пiсля себе воду. Ото був би фокус! Очевидно, що нiчого з вищеназваного я зробити не можу, бiльше того — я повинен бути «святим духом», ангелом чистоти й порядку, який незримо й безшумно пурхає з кiмнати в кiмнату, доброю феєю, що плодоносить милом, шампунем, кондицiонером для волосся, рулонами ароматизованого туалетного паперу i кремом для голiння чи для рук.