— Це нічого страшного — оте щось там Брекстона.

— Ти впевнена? Ти наче зблідла.

— Я... гаразд, — вичавила вона крізь зуби.

Спати вони лягли опівночі, і Роберт відразу заснув. Десь о третій ранку він прокинувся від важкого дихання Елізабет, яка намагалася впоратися з болем. Вона сиділа на краю ліжка, і Роберт бачив її обличчя у місячному світлі.

— Почалося, так? — запитав він.

— Я не впевнена. Перейми болючі, але я не думаю, що вони регулярні. У тебе є годинник? Треба, щоб ти відмічав час.

Роберт увімкнув світло і почав спостерігати за хвилинною стрілкою. Через шість хвилин знов почувся важкий видих.

— Ну?

— Я не знаю. Може, почалося. Може, — у голосі чулося збентеження. Роберт подумав, що скоро може настати момент, коли біль змиє усі її знання та інстинкти і йому доведеться приймати рішення на свій розсуд.

— Зачекай ще, — сказала вона. — Я не хочу в лікарню.

— Це не розумно, Елізабет. Якщо ти...

— Зачекай!

Вона попереджала про високу імовірність роздратування. Багато жінок у такому становищі вживають такі слова, яких ніколи й не чули.

Ще за годину перейми стали сильнішими та частішими. Елізабет розгулювала будинком, і Роберт не займав її. Вона намагалася знайти для себе зручне місце, щоби переносити біль, і він був їй не потрібен. Роберт чув, як вона ходить по усіх кімнатах, а потім покликала його з вітальні. Вона сиділа на підлозі, поклавши голову на диван.

— Мені страшно, — вона плакала. — Я не хочу цього. Мені страшно. Так боляче.

— Добре-добре. Я зараз викличу лікаря. І «швидку».

— Ні. Не треба.

— Вибач, але я викличу.

— Тільки не «швидку».

— Добре.

За номером лікаря відповів чоловічий голос.

— Вам потрібна моя дружина. Вибачте, але її викликали. Як тільки вона повернеться, я відразу відправлю її до вас.

Роберт подякував йому та вилаявся, поклавши слухавку.

— Виходить! Я відчуваю голівку! Господи, дитина виходить! Допоможи мені, Роберте!

Він глибоко дихав. У голові від паніки раптом прояснилося. Дитина — це ж лише плоть та кров. Вона влаштована так, щоб виживати.

— Іду, мила, я вже іду, — він побіг на кухню та у ванну, нагріб рушників та розклав їх на килимі, щоб Елізабет стала на них колінами. Вона спиралася на диван.

— Полотенца, — плакала вона. — Плями залишаться.

Він накрив рушники газетами, які лежали біля каміну, а сам став навколішки поряд з Елізабет. Вона підняла нічну сорочку до талії. Очі заплющилися від болю, застогнала. Між ногами полилися кров та слиз.

— Господи, виходить, виходить! — вона знов стогнала.

Верхню частину її тіла знов скрутило судомами, витнуло — але, крім крові, нічого не було.

— Забирайся! — крикнула вона Робертові. — Я хочу бути одна.

Роберт підвівся, пішов на кухню та налив склянку води для Елізабет. Наближався схід сонця. З вікна було видно невеличкий будиночок у долині, і Роберт позаздрив його мешканцям. Цікаво, як це: жити нормально, не на межі життя та смерті? Просто спокійно спати, знаючи, що попереду тільки сніданок та звичайний день.

— Роберте! — і він побіг на її крик, вклякаючи біля неї. Підлога була залита кров’ю.

— Я не знаю, — вона стогнала, — я не знаю, треба тужитися чи ні... Я не пам’ятаю.

Він обійняв її.

— Якщо хочеться тужитися, мабуть, треба. Давай, я поруч. Я тут. Давай, зараз, тужся.

Її туло здригнулося від ще одного страшенного спазму, і Роберт побачив, як розходиться плоть у неї між ногами. Бризнула кров, і у світлі лампи вітальні з’явилася маківка сірої голівки, яка пульсуючими рухами протискалася у вихід з її тіла.

— Я бачу голівку, бачу. Дитина виходить. Ти молодець, ти чудово справляєшся. Вже майже все.

Елізабет нахилилася уперед на диван, поки тривала пауза між переймами. Роберт глянув униз, на газету на підлозі — вона була доречно відкрита на сторінці «Анонс».

Елізабет ще раз скрикнула, і Роберт знову глянув туди, де маківка наполегливо проштовхувала собі шлях назовні. Тіло розкривалося все більше, випускаючи дитину. З’явилася уже вся голівка, вкрита кров’ю та слизом. Шию щільно охоплювала плоть Елізабет.

— Давай, — підбадьорив він її, — давай, іще один поштовх, і дитина буде тут.

— Не можу... Треба почекати пере... — голос зірвався.

Роберт нахилився до неї та поцілував. До щік прилипли пасма волосся, мокрі від поту. Вона заривалася обличчям у диванні подушки.

Він узяв голівку дитини у руки.

— Тільки не тягни, — видихнула вона. — Спробуй перевірити, чи не обвита шия пуповиною.

Роберт обережно помацав одним пальцем, боячись розтягувати плоть більше.

— Все добре, — доповів він.

Елізабет знов розплющила очі, і в них з’явилася така рішучість, якої він ніколи не бачив на жодному людському обличчі. Голова впала назад, шия напружилася, і жили на ній виступили, мов кістки. Погляд шалений — наче в коня, що відчув наближення дому та з останніх сил вгризається в металеві вудила. Ніщо на землі не здатне зупинити сукупну силу м’язів, інстинкту та волі на шляху до наміченої цілі.

Кімнату заповнив крик Елізабет. Роберт глянув униз і побачив, що за голівкою з’являються плечі, — він підтримав руками. Тепер треба тягти. Шкіра дитини була слизькою, і він стиснув трохи сильніше. Раптом дитина звільнилася — наче корок з пляшки, — та у вирі крові ковзнула йому на руки з коротким скриком. Шкіра була сірою, на спині та грудях вкритою чимось білуватим, важким та масним. Він глянув на запалену фіолетову пуповину, що, звиваючись, тягнулась назад, між ноги Елізабет, перемащені кров’ю. Потім на геніталії дитини, котрі припухли під дією материнських гормонів. Роберт легенько подув на обличчя дитині, і вона закричала, захлинаючись плачем. Хлопчик.

Говорити він не міг — знайшов найчистіший рушник та закутав у нього дитину. Згорток він простяг під колінами матері та поклав їй на руки. Вона присіла на п’яти серед усіх цих газет та крові і притисла до себе дитя.

— Хлопчик, — сказав Роберт сипло.

— Я знаю. Джон, — промовила вона.

— Джон? Добре... Добре.

— Це обіцянка, — пояснила вона крізь плач. — Мій... мій дід обіцяв.

— Добре, добре, — Роберт став на коліна біля Елізабет та сина, обіймаючи їх обох.

Так вони й сиділи, аж поки не почули стукіт у двері. Підвівши очі, вони побачили жінку із саквояжем — вона постукала вже стоячи всередині, бо вони не помітили її приходу.

— Здається, я запізнилася, — посміхнулася вона. — Все тут добре у вас?

— Так, — видихнула Елізабет, показуючи дитину.

— Дуже милий хлопчик, — сказала лікар. — Я переріжу пуповину.

Вона вклякнула та глянула на Роберта.

— А вам би краще вийти та подихати свіжим повітрям.

— Так... Добре, — він пригладив волосся Елізабет та торкнувся щоки Джона.


На вулиці вже встало сонце. Стояв свіжий ранок, і безхмарне небо було нестерпно яскравим після паніки та сутінків будинку.

Тут вже не треба було зберігати спокій, і Роберт важко дихав, майже плачучи, — плечі його гучно здіймалися. Він трохи пройшовся садом, і раптом його охопила радість. Вона хвилями окутувала руки та ноги, а потім подалася вгору — до голови, де почала бити у череп зсередини, наче хотіла вирватися назовні. Почуття у ньому здіймали його у височінь, наче душа стала завеликою для тіла та прагне злетіти в повітря.

Тут він збагнув, що у своєму екстазі прийшов у кінець саду, під каштан. Він зупинився та глянув під ноги — земля була вкрита товстим шаром каштанів, які за ніч нападали з гілок. Блискучі горішки вистрибували зі своїх зелених голчастих сорочок. Він нахилився та підібрав кілька — красивих, блискучих. У дитинстві він кожного року з нетерплячістю чекав цього дня. Тепер у цей день прийшов Джон — його син, нова радість.

Зрадівши, він підкинув каштани вгору та налякав ворону, котра спала в гіллі. Вона шумно розкрила крила та злетіла в небо, а її хрипкий неясний крик повернувся довгим каскадом хвиль на землю, щоб його почули всі ті, хто був іще живий.

Себастьян Фолкc — британський письменник, журналіст, телеведучий, випускник Кембриджського університету й колишній редактор «The Independent». Його називають живим класиком сучасної англійської літератури, за досягнення в якій 2002 року він був вшанований почесним званням Командора ордену Британської імперії. Бестселер «Пташиний спів» приніс Фолксу нагороду «Автор року» від British Book Awards, а за результатами опитувань став однією з найулюбленіших книжок Великої Британії із двома мільйонами проданих примірників. Коли ж 2012 року на екрани вийшов однойменний серіал телеканалу ВВС, найуживанішим у відгуках глядачів стало слово «сильний». Пронизливі твори Фолкса про війну та людину на війні читачі порівнюють з душевністю і психологізмом романів Ремарка та жорсткою відвертістю Гемінгвея. Сам автор назвав «Пташиний спів» книжкою про синів — про мільйони безглуздо, безневинно вбитих, про скалічених душею і тілом, про ненароджених... І все ж, насамперед, це твір про одвічну перемогу життя над смертю.