— Не знаю чому, але коли ти сказала мені про дитину, я була наче сама не своя. Може, це просто у мені зеленооке чудовисько прокинулось. Насправді я дуже за тебе рада, люба. І я тут зробила дещо для дитини, — вона простягла Елізабет паперовий пакунок із в’язаними крихітними вовняними шкарпеточками.

Елізабет обійняла її у відповідь.

— Дякую. Я мала трохи краще подумали і бути тактовнішою. Дякую, Ірен.

Коли у неї питали, хто батько, вона відмовлялась відповідати. Спочатку всі ображалися.

— Все одно рано чи пізно це спливе, — навчали ті, хто не знав про Роберта. — У дитини має бути батько!

Та Елізабет лише знизувала плечима та казала, що впорається. Ті ж, хто знав про їхні стосунки з Робертом, здогадувалися, що саме він батько, але Елізабет вперто відповідала:

— Я не скажу. Це таємниця.

Скоро образи минали, а з ними вщухала й цікавість. Зрештою, в усіх були власні справи, і якщо Елізабет хоче чинити дурниці — це її справа. Тому невдовзі вона зробила висновок, що зможе зберегти свій секрет: людська байдужість швидко витіснила допитливість. Або ж, якщо простіше, «роби що хочеш».

Зустріч з матір’ю була призначена на вечір суботи. Вранці Елізабет закінчила читати останній з дідових щоденників у перекладі, записаному павутинним письмом Боба. Записи були доволі детальні. Знайшлася довга розповідь про підземне ув’язнення з Джеком Фаєрбрейсом із переказом їхніх розмов. Особливо Елізабет вразило місце, де йшлося про дітей та про те, чи збираються вони заводити їх після війни, — хоча у перекладі Боба не все було зрозуміло. «Я сказав, що сам народжу його дітей» — так начебто закінчувалася їх бесіда. Доступнішим був уривок з переказом розповіді Джека про любов до сина на ім’я Джон.

Щоденники, разом з книгами про війну, які вона прочитала, сформували у неї доволі чітке уявлення про події. Про Жанну, або Grand-mère[18], як її знала Елізабет, кілька разів згадувалося ближче до кінця записів, хоча Стівен нічого не писав про свої почуття до неї. Найчастіше він вживав доволі прохолодний прикметник «добра» — у перекладі Боба, — і зрідка «ніжна». Не так описують пристрасні почуття.

Елізабет зробила деякі підрахунки: Grand-mère народилася у 1878 році. Мама... вона не знала точний вік мами. Десь від 65-ти до 70-ти. Елізабет — у 1940-му. Щось тут не сходиться. Хоча, може, це вона просто не може як слід порахувати. Насправді це і не важливо.

Вона одяглася та старанно нанесла макіяж. Вдома вона прибрала, а потім зробила собі напій, поки чекала маму. Постояла біля каміна, обережно розставила на місця речі на камінній дошці: пару свічок, запрошення, листівку, пряжку від ременя (вона її почистила та відполірувала, і та зараз блищала, мабуть, так само, коли була новенькою: Gott mit uns.

Коли прийшла Франсуаза, вона дістала півпляшки шампанського.

— А що у нас за свято? — запитала мати, піднімаючи келих.

— Просто свято. Весна. Ти. Я, — виявилося, що повідомити новину набагато складніше, ніж вона думала.

Елізабет обрала ресторан за рекомендацією Робертового друга. Це був невеличкий темний заклад на Бромптон-роуд. Тут добре готували страви Північної Франції. Всередині стояли лавки, оббиті м’яким червоним плюшем, а на димчасто-коричневих стінах усюди висіли картини із зображенням норманських рибальських портів. Коли вони увійшли, Елізабет була розчарована — вона очікувала чогось яскравішого, сповненого балачками відвідувачів. Загалом, більш слушну для повідомлення хороших новин атмосферу.

Вони роздивлялися меню, поки офіціант стояв поруч, постукуючи олівцем об блокнот. Франсуаза замовила артишоки та палтуса по-дьєпськи, а Елізабет — гриби для початку, а потім яловичину. Вино замовили дороге — Жевре-Шамбертен, — хоча Елізабет і гадки не мала, біле воно чи червоне. Очікуючи замовлення, обидві пили джин з тоніком. Елізабет дуже хотілося закурити.

— Ти що ж, зовсім кинула? — запитала Франсуаза, спостерігаючи за нервовими рухами її рук.

— Зовсім. Більше жодної не візьму, — всміхнулася Елізабет.

— Так це тому ти погладшала.

— Я... та є трохи, так.

Підійшов офіціант з першими стравами.

— Артишоки? Мадам, це для вас? А вам гриби? Хто з вас, леді, буде куштувати вино?

Його питання зрештою закінчилися, і вони узялися за свої страви. Елізабет незграбно почала:

— Я погладшала, здається, не тому, що кинула курити. Це тому, що я чекаю дитину, — і вона приготувалася слухати відповідь.

Франсуаза узяла її за руку.

— Молодець. Я щаслива за тебе.

Елізабет, зі слізьми на очах, відповіла:

— Я думала, ти будеш сердитися. Бо я — ти ж знаєш — не заміжня.

— Я справді рада за тебе, якщо це саме те, чого ти хочеш.

— Так, так! Це саме те, чого я хочу, — Елізабет всміхнулася. — А ти наче і не здивована зовсім.

— Не здивована. Я помітила, що твоя вага збільшилася. А ти ще й курити кинула. Ти казала, що вирішила кинути на Новий Рік, але раніше тобі ніколи не вдавалося дотриматися.

Елізабет розсміялася.

— Ну добре. Так а що, ти навіть не спитаєш, хто батько?

— А маю? Хіба це важливо?

— Не думаю. Він щасливий — ну, досить щасливий. Він буде допомагати матеріально, хоча я і не просила. Думаю, все буде добре. Він хороша людина.

— Тоді все добре. Я не запитуватиму більше.

Елізабет здивувалася, як спокійно Франсуаза сприйняла новини — навіть беручи до уваги, що вона здогадалася та мала час підготуватися морально.

— Тобто тебе не турбує, що онук чи онучка народиться у незаміжньої жінки?

— А чого б це мало мене турбувати? Моя мати, наприклад, не була одружена з батьком.

— Grand-mère? — здивувалась Елізабет.

— Ні. Справа в тому, що Grand-mère насправді не моя мама, — Франсуаза ніжно подивилася на Елізабет. — Я часто збиралася тобі розказати, та це якось було недоречно. Та й неважливо. Твій дідусь одружився з Grand-mère, Жанною, у 1919-му. Після війни. Але мені тоді вже було сім років. Взагалі, коли вони познайомилися, мені було п’ять.

— А я так і думала, що тут щось не сходиться! Я прочитала щоденники і вирішила підрахувати — та списала це на те, що у мене завжди погано з математикою.

— А у щоденниках є щось про Ізабель?

— Кілька разів таке ім’я згадувалося. Я подумала, що це його колишня дівчина.

— Це моя мати. А Жанна — її старша сестра.

Елізабет круглими від подиву очима дивилася на Франсуазу.

— Тобто Grand-mère насправді мені не бабуся?

— Біологічно ні. Але у будь-якому іншому сенсі — так. Вона виховала мене, і вона любила мене як свою власну дитину. До війни твій дід якийсь час жив у домі однієї родини, і там у них з Ізабель спалахнуло кохання. Вони вдвох втекли. Та коли вона дізналася, що завагітніла, то пішла від нього, а трохи пізніше повернулася до свого чоловіка. Через кілька років, під час війни, твій дід у Ам’єні зустрів Grand-mère. Вона влаштувала їм з Ізабель зустріч, але сестра примусила її пообіцяти, що Стівен не дізнається про дитину.

— Про дитину — тобто про тебе?

— Саме так. Якийсь не дуже розумний прийом — не знаю. Може, вона просто не хотіла завдати йому болю. Так що про мене він не знав майже до самого весілля з Жанною. До Жанни мене відправили з Німеччини — я жила там, бо моя справжня мати померла. Від грипу.

— Від грипу? Не може бути!

Франсуаза похитала головою.

— Так і було. Була епідемія, одразу після війни. Тоді в Європі загинули мільйони людей. Ізабель завжди казала, що коли з нею щось станеться, Grand-mère про мене подбає. Коли Ізабель вперше мала їхати до Німеччини з чоловіком, у якого була закохана, вона домовилась про це з сестрою. Вона закохалася у німця на ім’я Макс.

— А хіба він не захотів, щоб ти лишилася з ним?

— Мабуть, ні. Після війни він був дуже хворий. Він і сам помер невдовзі після Ізабель. Та і я ж була не його дитиною, власне.

— І тебе виховували Стівен та Жанна — як свою дитину?

— Саме так. Grand-mère була чудовою жінкою — вона справді стала для мене другою матір’ю. У нас була дуже щаслива родина.

Офіціант приніс наступні страви.

— Тебе це бентежить? — запитала Франсуаза після паузи. — Для тебе ж це не має великого значення? Мені завжди було все одно. Якщо люди справді люблять одне одного — а ми любили, — то такі подробиці не мають значення. Любов важливіша за те, хто кого народив з біологічної точки зору.

Елізабет на якусь мить замислилася.

— Так, думаю, ти права. Мені треба трохи часу, щоб це обдумати, але це точно мене не турбує. Розкажи краще про свого батька. Він був щасливий?

Франсуаза підняла брови та глибоко вдихнула.

— Ну, що ж... це складно. Після війни він два роки не розмовляв.

— Що, зовсім? Ані слова?

— Ані слова. Ну, може одне — йому, мабуть, довелося казати «згоден», коли вони одружувалися. Може, ще кілька слів — щоб залишитися живим. Але я тоді жодного разу нічого не чула від нього. І Grand-mère теж казала, що два роки минули в тиші. Вона розповідала про те, як він уперше знов заговорив. Якось вранці, під час сніданку, він встав та посміхнувся. І сказав: «Увечері поїдемо у театр, в Лондон. В обід сядемо на поїзд». Я не могла повірити своїм вухам. Мені тоді було дев’ять.

— Ви тоді жили в Англії?

— Так, у Норфолці.

— І після цього з ним усе стало добре?

— Ну... йому стало краще. Він говорив зі мною, був дуже добрий до мене. Насправді він балував мене. Але здоров’я у нього було погане.