Вочевидь, єдине, що було їм доступне — це лягти й чекати смерті. Під час напруженого копання Стівен десь загубив сорочку, куртку та ремінь з пістолетом на ньому. Штани та чоботи на ньому лишилися, але вбити себе ними було неможливо. Хоча, звичайно, ще можна витягти ножа та перерізати артерію. Він відкрив лезо та приклав його до шиї. Відчуття ретельно заточеного металу було приємним. Він знайшов місце, де промацувався шлях крові від мозку до тіла — безшумна пульсація під шкірою. Він був готовий зробити це — покінчити з відчуттям цієї страшної могили. У кінчиках пальців правої руки відчувалася серцебиття — серце і не підозрювало проте, у якій ситуації опинилося, та продовжувало битися у його тілі так само, як і колись у тілі хлопчика, котрий бігав у полі, та в тілі юнака, що ходив на роботу; незмінний ритм не бачив жодної різниці між тими ситуаціями, у яких він з усією чіткістю та переконливістю опинявся. Стівена вразила власна правдива байдужість до усього, крім власного серцебиття.

— Джеку, ти мене чуєш? Я хочу розповісти тобі про німців та про свою ненависть до них. Я розповім тобі про те, чому тобі не можна помирати.

Відповіді не було.

— Джеку, ти повинен хотіти жити. Ти мусиш вірити.

Стівен підтяг тіло Джека ближче до себе — від цього у нього мали заболіти ноги.

— Чому ти не хочеш жити? Чому ти навіть не намагаєшся?

Шок від болю наполовину повернув йому свідомість, і Джек врешті відповів:

— Я бачив... це... Я не хочу більше жити. Той день, ви наступали. Ми дивилися. Я і Шоу. Падре, як там його звали... Якби ти бачив, то зрозумів би. Він зірвав із себе хреста. Мій хлопчик... мій хлопчик... його немає. Який світ створили ми для нього. Я радий, що він помер. Я радий.

— Завжди є надія, Джеку. І життя триватиме. З нами чи без нас.

— Не для мене. Сидіти вдома, без ніг... Я не хочу їхнього жалю.

— Так що, тобі краще померти у цій норі?

— Господи, краще! їхній жаль — у ньому немає надії.

Стівен усвідомив, що Джек тільки що його переконав.

Те, що примушувало його хотіти жити, насправді було не аргументом, а лише чистим інстинктом, чистою жагою.

— Коли я помру, — продовжував Джек, — то буду разом з тими, хто розуміє.

— Але ж тебе любили вдома. Твоя дружина, твій син, а ще раніше — твої батьки. Це люди, яких ти й досі любиш.

— Мій батько помер, коли я був іще немовлям. Мене виховала матір. Навколо одні жінки — завжди. Вони всі уже пішли. Лишилась тільки Маргарет, та я не зможу більше з нею говорити. Занадто багато усього сталося.

— Ти не хочеш побачити, як ми виграємо цю війну? — навіть для Стівена його власне питання звучало порожньо.

— Ніхто не виграє. Залиш мене у спокої. Де Тайсон?

— Я розповім тобі одну історію, Джеку. Я приїхав до цієї країни вісім років тому. Приїхав у великий будинок на широкій вулиці у містечку недалеко звідси. Я був молодий, безрозсудний, допитливий та егоїстичний. Піддавався шаленим речам — таким, які у дорослішому віці оминаєш, бо вони занадто ризиковані. Але в молодості немає страху. Ти думаєш, що можеш зрозуміти певні речі, що пізніше усе це набуде сенсу. Ти розумієш, про що я? Мене ніхто ніколи не любив. Це правда. Хоча тоді я цього і не усвідомлював. У тебе була матір, у тебе було інакше. Про мене ніхто не піклувався. Нікого не хвилювало, де я і чи живий, чи ні. І я придумував свої власні причини, щоб жити далі. Саме тому я виберуся звідси. Якось виберуся. Бо ніхто ніколи про мене не дбав. Якщо доведеться, то я просто прогризу шлях нагору, як пацюк.

Джек марив:

— Ні, пива поки не треба. Пізніше. Де Тернер? Зніміть мене з цієї хрестовини.

— Я зустрів жінку. Вона була дружиною власника того великого будинку, де я жив. Я закохався у неї і вважав, що вона теж мене любить. Разом з нею я відкрив таке, про існування чого навіть не здогадувався. Може, я просто відчув полегшення, був приголомшений від можливості пізнати любов. Та не думаю, що це усе пояснює. У мене були мрії. Хоча ні, неправильно. Не мрії — просто якась дивина. Спочатку була тільки плоть, тільки фізичні відчуття. Мрії прийшли потім.

— Вони запустили компресор. Запитай Шоу. І зніми мене звідси.

— Справа не в тому, що я кохаю її. Хоча й завжди буду кохати. І не в сумі за нею чи ревності до її німецького коханця. Просто те, що між нами відбулось, навчило мене чути нові речі у цьому світі. Я ніби увійшов в якісь двері, за якими — звуки та сигнали подальшого існування. Їх неможливо зрозуміти, але я чув, і не можу відкидати їх. Навіть тут.

До Стівена долинуло, ніби Джек задихається. Складно було зрозуміти, чи він намагається приховати сміх, чи плаче.

— Підніми мене, — сказав Джек, коли знову зміг нормально дихати.

Стівен підняв його руками та поклав собі на коліна. Його безпорадні ноги звісилися набік, а голова впала на плече.

— Я би міг тебе любити, — голос Джека став чітким. Він мовби знову задихався, але тепер його голова була близько, і Стівен зрозумів, що той сміється, — тісну темряву пронизав тоненький насмішкуватий звук.

Оскільки він затихав, Стівен ритмічно застукав ножем об крейдяну стіну біля голови, щоби подати знак рятівникам.

Направлений вибух, влаштований Ламмом, пробив у завалі достатньо великий отвір, аби вони утрьох пролізли через нього. Леві йшов за двома солдатами; погані передчуття у ньому боролися з нетерплячістю. Вони знайшли головний німецький тунель — судячи з уламків деревини, далі він теж був пошкоджений.

Крогер зупинив інших двох та вказав уперед. Підлога тунелю зникала в ямі. Підійшовши так близько, наскільки їм дозволила обережність, Ламм витяг з рюкзака мотузку та обв’язав один кінець навколо вцілілої балки.

— Я спущуся та роздивлюсь, — сказав він. — Ви удвох тримайте мотузку — якщо раптом балка впаде.

І він зник у безодні під їхніми поглядами. Кожні два-три кроки він щось вигукував товаришам. Нарешті опинився на підлозі наступного рівня і зміг стати. Він міцно обв’язався своїм кінцем мотузки та крикнув, аби тримали нагорі міцніше. Після цього він підняв ліхтар та посвітив навколо. З темноти блиснуло металом — він нахилився роздивитися. Це була каска. Ламм став навколішки та почав розгрібати землю навколо. Руки натикнулися на щось щільне, не схоже на крейду, липке на дотик, — плече, загорнуте у фельдграу — сіру тканину, з якої шили німецьку форму. Плече продовжувалось тілом солдата, але нижче талії воно було закопане глибоко у землю. Голова лишилась майже цілою, і Ламм, роздивляючись риси обличчя, здогадався, що перед ним брат Леві.

Він глибоко вдихнув та гучно видихнув, надуваючи щоки. Кричати такі новини нагору він не хотів, але було якось нечесно не повідомити про це Леві. Він підняв ліхтар вище та знову оглянув кімнату — більше не було жодних слідів тіл чи якоїсь діяльності. Ламм намацав руку — перевірити, чи є на пальці обручка. Звичайно, можна було узяти жетон із шиї, але хотілось передати братові інтимнішу річ, яка згодилась би для ідентифікації. Персня не було, але він зняв годинник та поклав у кишеню.

Двічі смикнувши за мотузку, він повідомив, що буде підніматися. Мотузка напружилася — Крогер та Леві навантажили її для полегшення підйому. Провалля мало двадцять футів глибини, і наступні кілька хвилин Ламм шкрябався нагору, шукаючи опору для чобіт на земляній стіні провалу, котра обсипалася.

— Ну що там? — запитав Леві, коли дихання відновилось. Красиве обличчя Ламма чомусь викликало тривожні почуття, і він відводив очі.

— Я знайшов тіло. Один з наших. Думаю, помер відразу.

— Ти узяв жетон? — запитав Крогер. Леві заціпенів.

— Я узяв ось це, — Ламм простягнув Леві годинник, а той неохоче узяв. Леві опустив очі. Годинник Йозефа. Його на якесь сімейне свято подарував батько: на Бар-Мівца чи як нагороду за вступ в університет.

Леві кивнув.

— Хлопчисько... А кінець був так близько... — він відійшов від інших назад тунелем, щоби побути на самоті.


Ламм та Крогер сіли на підлогу та трохи підживилися тим, що мали з собою. За годину Леві закінчив з молитвами. Ламм запропонував їжу, але його релігія забороняла зараз прийняти її.

— Я маю дотримуватися посту. І треба продовжувати пошуки.

Крогер прокашлявся та м’яко сказав:

— Я ось думаю, чи це має сенс. Ми з Ламмом обговорили. Так ось, ми бачили масштаби вибуху, і Ламм вважає, що шанси, що там далі хтось вижив, не більші, аніж у вашого брата. Ми виконали нашу пошукову місію, встановили, що сталося. Можемо також забрати тіло вашого брата на поверхню, щоби належно його поховати. Продовження пошуків — марний ризик нашими власними життями. Ми не знаємо, що відбувається нагорі. Тут ми вже віддали належні почесті. Думаю, треба повертатися.

Леві потер підборіддя рукою — там, де пробивалася щетина. В час жалоби за братом голитися не можна, значить скоро борода вкриє обличчя — до наступного гоління.

— Я розумію вас, але не погоджуюся, — заперечив він. — Десь під завалами ще двоє наших солдатів. Якщо вони мертві — ми маємо знайти їх для належного похорону. А якщо вони живі — повинні врятувати.

— Шансів...

— Немає значення, які в них шанси. Ми мусимо виконати завдання.

Крогер смикнув плечима. Ламм передбачив іще одну практичну проблему:

— Тут спекотно. Його тіло...

— Плоть слабка. Те, що від нього насправді лишилося, не піддається гниттю. Коли прийде час, я сам його понесу.

Ламм опустив очі.

— Не бійтеся, — сказав Леві. — Солдати там унизу — це наші співвітчизники. Вони не хочуть залишитися тут, під цією чужою землею. Їх треба повернути у ті місця, які вони любили, заради яких вони померли. Ви хіба не любите свою країну?