Джек трохи припідняв обважнілі повіки і збайдужіло подивився на Стівена.

— Що там?

— Ящики з амоналом.

— Скільки?

— Не рахував. Може, сотні дві.

Джек пирхнув, почав сміятися — але для цього у нього було замало сил.

— Це десять тисяч фунтів. Щоб зірвати Меншн-хаус[17], достатньо фунта.

— Тоді треба буде винести зайве та залишити стільки, скільки треба.

— Однієї коробки вистачить, аби на поверхні зрозуміли, що ми тут.

— Допоможи мені, Джеку.

— Не можу. І не можу поворушити...

— Я знаю. Просто підтримай мене. Скажи мені, що це можливо.

— Добре. Зроби це. Ти зможеш. Ти ж божевільний.

Стівен відпочив з півгодини, а потім знову поліз до камери.


Ящики були дерев’яні, з ручками з мотузок. Кожен важив приблизно п’ятдесят фунтів — дуже зручно переносити і складати, якщо ти сильний чоловік з двома руками. Стівенові, з однією робочою рукою, було доволі складно. Він стягував верхні, а потім притримуючи опускав вниз, не допускаючи удару. За годину він виніс у бойовий тунель шість ящиків — йому здалося, що відстані вистачить, аби зайві ящики не вибухнули. Він глянув на годинник та порахував: якщо продовжувати так далі, знадобиться приблизно тридцять годин. Спрага посилювалась, тіло втрачало дедалі більше вологи — значить, відпочивати доведеться довше, треба буде зупинитися і поспати. Стівен глянув на Джека, котрий купою лежав на підлозі, та запитав себе, чи не марні його зусилля. Джек помре раніше, ніж він закінчить. У своїх силах він теж певності не мав. Ну, у вибуховій камері хоча би повітря є — не свіже і не насичене, але є. Мабуть, під час вибуху пошкодилась вентиляційна труба і повітря звідкись надходило туди. У кутку була невеличка калюжа, з якої він набрав води у рот, потримав трохи та виплюнув назад на крейдяну підлогу. Вона занадто смердюча, а калюжа — мілка, але все одно ще згодиться.

Серед ящиків він знайшов великий згорток піроксиліну з дротом — відклав убік. Після сорока ящиків він ліг поруч з Джеком та заснув. Годинник показував десять хвилин на третю, але важко було зрозуміти, зараз день чи ніч. Вирахувати, скільки вони вже під землею, теж було неможливо. Стівен намагався максимально заощаджувати ліхтарик.

Він працював, як тварина, — тупо, грубо, наосліп. Він не роздумував про те, що і навіщо робив. Його життя на поверхні тут не існувало — він не пам’ятав ні Грея, ні Уїра, ні навіть імен Жанни чи Ізабель. Усі вони провалились кудись у підсвідомість, а його теперішнє нагадувало дикий сон.

Іноді, проходячи повз Джека, він перечіпався через нього або штурхав ногою достатньо сильно, щоб той реагував. Зрідка він падав на коліна біля калюжі та смоктав з неї воду. Його робота поволі добігала завершення, і він все сильніше боявся, що не доживе. Робота йшла дедалі повільніше, паузи на відпочинок ставали все довші. Стівен іноді перевіряв, чи б’ється його власне серце.

На те, щоби винести усі ящики, знадобилося три дні. Коли він закінчив, його охопило таке виснаження, що він навіть думати не міг про підривання останнього — просто впав та заснув. Прокинувшись, одразу попрямував до Джека й посвітив ліхтариком йому в обличчя. Очі його були розплющені та дивилися прямо на Стівена. Він був певен, що той помер, але потрусив його. Джек невдоволено застогнав.

Стівен сказав, що звільнив камеру. Щоб надати Джекові якихось сил, він заповз туди та зачерпнув руками трохи води з калюжі, обережно доніс її та плеснув в обличчя Джека.

— Скажи мені, як його підірвати, і ти матимеш стільки води, скільки забажаєш.

Голос Джека майже неможливо було розчути, довелося прикласти вухо до його сухих губ. Джек сказав, що вони використовували електричні дроти.

— А якщо узяти гніт?

— Ну, якщо зробиш. Довгий треба. Щоб забратися звідси.

— Можна зробити з мішків. Порвати на смужки і зв’язати.

— Якщо вони сухі. Але без детонатора не вийде. Амонал горить, але без піроксиліну він не вибухне.

Стівен пішов туди, де складав мішки, помацав — достатньо сухі. Дістав із куртки, котру давно скинув, ножа та коробку сірників, розрізав мішок, висипав його вміст та підпалив. Рваний край тканини добре спалахнув, але далі мішок горів повільно — не надійно.

— А якщо відкрити ящик з амоналом та цівкою насипати доріжку до іншого ящика цівку? Вибухне?

Джек всміхнувся:

— Обережно тільки.

— Далеко треба буде вести цівку?

— Ярдів на сто. Треба укритися за товстою стіною. При горінні виділяється газ — потрібно надягати апарати.

Стівен прикинув, скільки часу знадобиться на створення дроту з мішків довжиною в сто ярдів. Занадто довго. Сухий піроксилін на це витрачати не можна — без нього амонал не вибухне. Єдиний варіант — цівка з вибухівки.

Спочатку він відніс Джека назад бойовим тунелем до бокової галереї та поклав у лівому відсіку за кілька ярдів від входу — тут наче буде безпечно. У місці другого вибуху він забрав дихальні апарати та повернувся з ними до Джека.

Після цього він обережно зняв верхню дошку з ящика з амоналом — спочатку за допомогою леза ножа, а потім ручки. Сірий порошок з ящика він руками почав перекладати у мішок, поки той відчутно не поважчав. Мішок він поніс до камери, там насипав купку біля піроксилінового детонатора, котрий помістив в останній ящик вибухівки, а решту почав викладати цівкою два дюйми завширшки — через допоміжний лазу напрямку бойового тунелю. Скоро порошок закінчився, і довелося ще двічі наповнювати мішок, перш ніж цівка досягла місця, де стояли інші ящики з вибухівкою. Стівен проклав цівку якомога далі від них. Це був його єдиний шанс. Діяти треба обережно — переносити ящики кудись далі сил не було.

Цівка досягла середини бокової галереї. Він висипав породу ще із шести мішків, порізав їх на стрічки та зробив запальний дріт до амоналової цівки. Закінчивши, Стівен сів поруч із Джеком та надягнув на них обох дихальні апарати.

— Ось і все. Зараз буду підривати.

Джек не відповів, і Стівен пішов у галерею та вклякнув біля дроту з мішків, приблизно у тридцять футів завдовжки. Він хотів бачити, як загориться цівка амоналу, щоби переконатися, що у них все вийде. На мить зупинився та спробував відшукати якусь думку або слушну молитву для завершення його життя, але мозок страшенно втомився, а рука свербіла від нетерплячки.

Він чиркнув головкою сірника об коробку та поглянув, як горить деревина. Не було ані страху, ані відчуття небезпеки. Він підніс сірник до мішковини та підпалив тканину. Серце вдарило сильніше — воно хотіло жити. Стівен, бородатий, з шаленими очима, розсміявся як самітник у своїй печері.

Тканина затріскотіла, спалахнула, потім затухла та знов розгорілася. Вогонь пройшов футів шість та зупинився. Стівен голосно вилаявся та схопив ліхтарик. Заради бога! Тканина затухла і вистрілила угору іскрою — немов електричним струмом. Іскра впала на цівку амоналу, і Стівен побачив стовп вогню, котрий здійнявся аж до стелі тунелю. Він швидко повернувся та побіг до Джека — три кроки назад, — але добігти не встиг. Його жбурнуло вперед вибухом, який видирав тунелі, стіни, підіймаючи землю разом зі сміттям у повітря над поверхнею.


Лейтенант Леві сидів на стрілецькій сходинці та їв гороховий суп з ковбасою й хлібом, які видала польова кухня роти, котра проїхала вже не одну сотню миль від самої Саксонії. У цей момент його трусонуло вибухом.

Британська артилерія вже три дні щільно обстрілювала їхню передову, що передвіщало великий наступ. Леві мав туманну цікавість, як довго все це ще протриває, поки він нарешті зможе повернутися до своєї лікарської практики у Гамбурзі, котрою займався до війни, — він вже встиг заробити певний авторитет як спеціаліст із дитячих хвороб. Леві опирався вступу до армії скільки міг, аж поки значні втрати людей на війні не позбавили його такої можливості. В той день він залишив хворих дітей у лікарні та повернувся додому, щоби попрощатися з дружиною.

— Я не хочу воювати з французами, — казав він, — та особливо з англійцями. Але це моя країна і наш дім. Я маю виконувати свій обов’язок.

Дружина повісила йому на шию ланцюжок з маленькою золотою зіркою Давида, яка вже кілька поколінь зберігалася їхньою родиною. На платформі зібрався невеличкий натовп: про від’їзд лікаря Леві шкодував не тільки єврейський квартал.

Оскільки весняний наступ німців відбито ворогом, підкріпленим американськими танками, котрі наближалися до їхньої лінії фронту, Леві розсудив, що це інтенсивне бомбардування може стати питанням лічених тижнів до зустрічі з дружиною. Думка про поразку німців його трохи присоромила, але радість від думки про мирне життя перекрила це почуття.

— Леві, ви вдома працювали лікарем, чи не так? — звернувся до нього командир роти, підходячи ближче траншеєю, коли вибухова хвиля почала вщухати.

— Дитячим лікарем, але...

— Немає різниці. Підіть подивіться. Унизу був наш патруль. Візьміть ще двох людей з собою: Крогера та Ламма. Вони найкращі, і знають усі тунелі.

— Зазвичай же буває два вибухи, чи не так? Може, нам краще зачекати?

— Зачекайте годину. Потім спускайтеся униз.

За півгодини Крогер та Ламм доповіли йому про своє прибуття. Крогер був чоловіком розумним та освіченим, але кількаразово відмовлявся від підвищення. Сам він походив з небідної родини, але у нього були власні принципи щодо соціальної справедливості. Ламм був не такою складною людиною: красивий чорнявий сапер-баварець з абсолютною холоднокровністю.

Вони узяли з собою дихальні апарати на випадок, якщо під землею утворилися гази під час вибуху, а також кирки, мотузки та інше спорядження, яке, на думку Ламма, могло знадобитися. Сам Ламм також узяв трохи вибухівки.