Джека настільки сильно трусило, що Стівенові довелося покласти його на землю. Він лежав у темряві, дрижав од страху, обливався потом — він навіть забув про біль на якийсь час.

— Ми зараз помремо, — мовив він. У голосі більше не було спокою — тільки жалюгідний дитячий жах.

Стівен сів навпроти та сперся головою на руки.

— Помремо, — погодився він. — Думаю, це кінець.

Джек заплющив очі та перекотився на бік. Хотілося, щоб гарячка, яку він наче поборов, повернулася та приспала його.

Стівен продовжив:

— І я не проти померти. Стільки людей вже померло — ми і не могли розраховувати ні на що інше. Якби у мене було останнє бажання, перш ніж піду звідси, я попросив би маленьку склянку води. Мене тримає тут лише думка про річки, озера та крани з водою. Одна лише думка.

Джек тихо застогнав.

Як же часто Стівен чув такий стогін: низький первісний протяжний крик. Він і сам так стогнав, коли його несли до хірурга. Джек гукав матір.


Стівен відчував, як труситься тіло Джека у мокрій сорочці. Навколо не було нічого сухого, чим би можна було його вкрити: одяг Стівена теж був просякнутий потом від фізичного навантаження. Він спробував вмостити його зручніше, а потім поліз далі тунелем.

Хотілося побути на самоті. Стівен шукав місце, де би можна було лягти. Лягти, заснути та сподіватися, що більше не прокинеться.

Він повз далі, аж поки не опинився у розширеній частині тунелю — можливо, саме тут відбувся вибух. Стівен ліг на бік та обійняв коліна, благаючи про забуття. Попри біль у руці йому вдалося заснути. Наступні години обоє лежали на відстані кількох ярдів — кожен у своєму власному непритомному світі.

Стівен прокинувся в темряві, відчув запах вогкості та подумав, що він у бліндажі. Він потягнувся і вперся руками у стіни своєї вузької могили. Ліхтар вже згас. Пам’ять поверталася до нього, і він тихо застогнав. Шукаючи опори, поворушив правою рукою, потім лівою сперся на стіну, щоби сісти, — і відчув дотик тканини. У першу секунду він відсахнувся — може, це мертве тіло, біля якого він пролежав тут не одну годину, навіть не підозрюючи про це. Але потім він збагнув, що тканина грубіша за ту, з якої шиють форму. У кишені і досі був електричних ліхтарик, який йому дали перед спуском, — він знайшов його та почав обмацувати знахідку. Це був мішок з піском.

Стівен сів та потяг мішок — довелося упертися ногами в іншу стіну. Врешті той піддався, і його вдалося на кілька футів зрушити. За цим мішком було видно інший — мабуть, тут було викладено з них стіну. Мішки лежали рівно — помітно, що їх складали робочі, а не притягло вибухом.

Військовий досвід Стівена підказував, що у мішків було лише одне призначення: гасити постріли або вибухи. Тобто тунельники чомусь подумали, що саме ця ділянка стіни буде в небезпеці, тому захистили її мішками. Якщо так — значить, про те, що ворог закладе вибухівку, знали заздалегідь. Навіщо ж тоді вони продовжували тут роботи? Треба запитати Джека.

Десь у глибині свідомості проскочила думка, що за мішками може щось виявитися. Звичайно, вони могли тут бути просто для захисту — та, можливо, там є прохід до іншого тунелю. Але Джек тоді мав би знати про нього.

Стівен поповз назад туди, де залишив Джека. Той скрутився калачиком, його трусило. Він поплескав його по плечі, щоб розбудити, і Джек вигукнув щось незрозуміле — Стівенові почулося щось про щит.

Стівенові поволі вдалося повернути тунельника до реальності, м’яко гойдаючи та повторюючи його ім’я. Жорстоко було будити Джека — він дивився на Стівена так, наче усіма силами благав про його зникнення. Стівен розумів, що його обличчя нагадувало тому, що він і досі живий.

— Послухай, я знайшов там мішок з піском. Що це означає?

— Повний мішок?

— Повний.

Джек слабо потрусив головою, не відповідаючи. Стівен надавив йому на зап’ястки та нахилився ближче, відчуваючи гнилий запах повітря, котре виходило з його легень.

— Ними укріплювали стіну? Нащо вони там? Для чого ви їх тут використовуєте? Давай, відповідай. Скажи хоч щось.

Вузький простір тунелю підхопив плаский звук вибуху долоні на щоці.

— Я не знаю... не знаю... Просто мішки. Коли ми копали тунелі, ми насипали у них землю. На Центральній лінії. У великому щиті. Ми докопали до Бенка.

— Господи, ні, слухай. Нащо у стіні мішки з піском? Тут, у Франції, на війні. Не у метро.

— У дванадцятому — до Ліверпуль-стріт. Я тоді дуже стомився і більше не пішов.

Джек продовжував розповідати про риття лондонської глини. Стівен відпустив його руки, і вони впали на його понівечені ноги.

Біль від удару ошелешив Джека. Він підняв на Стівена дикий погляд.

— Перед камерою. Ми обкладали тими мішками заряд.

— Та це ж бойовий тунель. І мішки там у боковій стіні.

— У боковій? — Джек хрюкнув. — Що ти мелеш?

Стівен знов узяв його руки.

— Джеку, послухай, ти, мабуть, збожеволів. А може, ми обидва вже збожеволіли. Але скоро ми помремо, все одно помремо. Та поки живі, подумай трохи краще. Зроби це заради мене — я ж приніс тебе аж сюди. Будь ласка, подумай. Подумай, нащо там ті мішки?

Стівен дивився в очі Джекові у млявому світлі ліхтарика — Джек намагався визволитися, позбутися цього останнього контакту зі світом живих. Він потрусив головою (хоча, швидше, дозволив їй покотитися то в один бік, то в інший), потім заплющив очі та відкинувся на стіну тунелю. У куточках його губ виднілася піна. Порожнє обличчя без жодної емоції ставало дедалі більше відсутнім. Раптом у погляді проскочило щось живе.

— Хоча... та ні... тільки якщо це не ківі. Може, ківі.

— Про що ти? Ківі? Що це таке?

— Вони укладають мішки не так, як ми — новозеландці. Ми кладемо їх у ряд, закладаємо заряд у кінці тунелю. А вони від головного ходу викопують невеличкий лаз під кутом та закладають заряд там. Так треба менше мішків.

— Не зрозумів. Тобто вони кладуть заряд не у головному тунелі, а трохи збоку?

— Саме так. Вони кажуть, що так стиснення більше. А як на мене, то просто роботи менше, і мішків теж треба менше.

Стівен боровся з радістю, яка його охопила.

— Тобто там, за мішками, може бути вибухівка?

Джек нарешті зустрів його погляд.

— Може. Ми зараз не так часто спускаємося сюди. А до нас тут була рота ківі.

— Тобто вони вам не сказали, що зробили вибухову камеру?

— Ну, капітану сказали, думаю. А мені він міг і не сказати. Мені взагалі нічого не кажуть. Та я і спускався під землю лише двічі відтоді, як мене сюди відправили.

— А ми не збиралися більше закладати вибухівку і тому використовували бойовий тунель лише для того, щоб захищати головний пункт підслуховування тут?

— Ми вже кілька місяців не закладали мін — зайняті лише господарськими роботами.

— Добре. Тоді припустимо, що там за мішками вибухова камера. Можемо ми підірвати заряд?

— Треба провід або детонатор. І дивлячись, скільки там, — ми можемо тут півкраїни здійняти у повітря.

— Ну, інших варіантів у нас все одно немає.

— Я просто хотів спокійно померти, — Джек опустив очі.

Стівен вклякнув біля нього, підняв його трохи, звалив собі на плече та поповз назад у темряву, тримаючи ліхтарик у зубах. Його охопила нова хвиля енергії: він забув і про біль, і про важкість тіла Джека, і про страшенну спрагу.

Коли вони дісталися тієї частини тунелю, де Стівен знайшов мішки, він знову поклав Джека на землю. Він відчайдушно хотів, аби той не помер і встиг розповісти йому, як підірвати заряд. Кожен мішок був десь три фути завдовжки та два завширшки. Щоби краще утримувати вибухову хвилю, їх щільно напакували тим, що Джек називав породою — усім непотребом, який буває при ритті тунелю. Стівен міг витягати їх лише однією рукою, тому робота йшла дуже повільно. Він протягував мішок близько шести дюймів, а потім відпочивав. Він розмовляв з Джеком, сподіваючись, що так не дасть його свідомості кудись втекти. Тіло, котре грудою лежало на підлозі, ніяк не відповідало. Успіх вимірювався дюймами, але він шалено працював, наснажений надією. Він уявляв, як у полі над їхніми головами відкривається величезний кратер, а вони з Джеком виходять з-за свого укриття з мішків — і на дно вирви, на тридцять футів нижче поверхні, вриваються дощ і вітер.

Тут, у збільшеній частині тунелю, можна було навіть стояти і розминати спину. Кожного разу зупиняючись на відпочинок, він підходив до Джека й повертав його до тями силою та вмовляннями. Зазвичай він буркотів щось незрозуміле у відповідь — знову марив.

Стівен повернувся до роботи — ліхтарик він вимкнув і працював у темряві. Після дюжини мішків (він відтягав їх до головного тунелю й складав там) стало легше — звільнилося багато місця. Він думав зупинитися й перевірити, як там Джек, але не хотів втрачати час: якщо не поквапитися, той помре. Довелося прискоритися. Коли ліва рука втомлювалася, він брався за куточок мішка зубами та тяг його, немов тер’єр. Шматочок крейди зламав йому передній зуб та розсік ясна. У роті було повно крові, але Стівен не помічав незручностей. Він не зупинявся доти, поки не досяг кінця загати з мішків, які так дбайливо та охайно укладали тут новозеландці. Стівен повернувся в тунель за ліхтариком та посвітив у камеру. Там стояло кілька ящиків зі штампами «Небезпека. Вибухова суміш. Нітрат амонію/Алюміній». Вони розміщувались один на одному біля дальньої стіни камери — ближче до ворожих окопів.

Стівена охопило збудження, на очах виступила волога. Він дозволив собі відчути надію. Свобода.

Він повернувся назад та узяв Джека за руку.

— Прокидайся. Я закінчив. Там вибухівка. Ми виберемося звідси. На свободу. Ти будеш жити.