— Ми ж пішли прямо? — він глянув назад. Зі стелі висів ліхтар, який Еванс тут повісив, коли вони проходили. Це був поганий знак.

Джек знов повернув голову до Стівена та м’яко пояснив:

— Ні, шлях правильний. Це не кінець тунелю, це другий вибух. Звідси до головної галереї ярдів зо двадцять.

Стівен застогнав та заплющив очі. Ось тут смерть його точно візьме, подумав він. Тепер він погодиться піти з нею.


Вони сиділи там ще з годину — не було сил рухатися. Був один-єдиний шлях, і той завалений. Джек скоро помре від своїх поранень, Стівен — від спраги та голоду.

Біля нього лежав його револьвер. Коли надія остаточно його покине — він застрелиться. Застрелиться прямо у піднебіння, у цю суміш свідомості та спогадів. У голові з’явилася якась збочена думка: він збирається сам докінчити те, що не вдалося ворогові.

Коли вони звикли до свого відчаю, знову можна було говорити. Стівен запитав Джека, чи пошлють солдатів з його роти рятувати їх.

— Не думаю, — відповів Джек. — Та навіть якби і послали, їм було б дуже складно прокопатися через такий завал. Їм би довелося підривати землю вибухівкою, а це може тільки погіршити ситуацію. Крім того, звідси дуже близько до наших окопів. За нас помоляться у неділю на службі та запишуть у зниклі без вісті.

— Не можна їх за це звинувачувати. Війна вже майже закінчилася.

— Ви боїтеся смерті? — запитав Джек.

— Мабуть, так, — Стівен і сам здивувався своїй відповіді. — Мені щастило — там, нагорі, мені було не страшно. Ну, крім моментів, коли вочевидь має бути страшно. А тепер... тепер я відчуваю себе покинутим.

— Але вас не покинуто. Я тут, з вами. Я ж теж людина, — він змінив позу, спираючись за грудки землі. — Як вас звати?

— Стівен.

— Можна я буду називати вас на ім’я?

— Якщо хочеш.

Запала тиша.

А потім Джек продовжив:

— Дивно, чи не так? Що я помру саме поруч з тобою. З усіх людей, яких я знаю, мені судилося померти саме з тобою.

— А якби ти міг обирати, з ким би хотів бути? — Стівенові стало цікаво, попри те що його гнітила думка про власну смерть. — З усіх людей, яких знав за своє життя, кого б ти хотів бачити біля себе? Хто би мав тримати твою руку, бути поруч з тобою на початку вічності?

— Щоби поруч зі мною вічно? Ти це маєш на увазі?

— Так. Був твоєю другою половиною.

— Я б хотів, щоб це був мій син.

— Син. Скільки йому років?

— Він помер два роки тому, від дифтерії. Його звали Джон.

— Мені шкода.

— Я так сумую за ним. Я так його любив, — у темряві тунелю голос Джека зірвався на плач, який він придушував у собі з дня смерті Джона. Зараз, на порозі власної смерті, можна було не стримувати почуттів. — Я так любив мого хлопчика. Кожну його волосину, кожну пору його шкіри. Я убив би кого завгодно, хто би наважився підняти на нього руку. Для мене увесь світ був у його обличчі. Я був вже немолодий, коли він народився. Не знаю, як я жив до його народження. Моє життя було нічим. Кожне його слово я цінив як найбільший скарб. Запам’ятовував усе, що він робив. Те, як він повертає голову. Як вимовляє слова. Я наче знав, що він зі мною ненадовго. Він був з іншого світу. Він був благословенням для мене — надто великим благословенням.

Стівен нічого не відповів, не заважаючи Джекові тихо плакати собі у руки. Навіть у своєму горі він не обурювався. Його пласке простодушне обличчя виглядало враженим — він наче не вірив, що на його долю випало стільки любові.

Коли він трохи заспокоївся, Стівен сказав:

— Ти говориш прямо як закоханий.

— Та я, мабуть, і є закоханий. Відчуття дуже схожі. Я ревнував його, хотів, щоб він любив мене. Спостерігав, як з ним грають жінки, — радів за нього, що він щасливий. Але я знав, що насправді наші з ним ігри найкращі. Я знав, що коли ми з ним удвох — це найкраще, найчистіше, що тільки може бути на світі.

Джек почав розповідати про невинність сина та про те, як вона його змінила, а потім не зміг дібрати слів та знову розплакався.

Стівен однією рукою обійняв його за плечі.

— Нічого, нічого, — казав він. — Я витягну тебе нагору. Якось я тебе витягну, і у вас ще будуть діти. Джон не буде останнім вашим сином.

— Ні, Маргарет вже застара для народження дітей.

— Ну тоді у мене будуть твої діти.

Джек трохи заспокоївся та сказав:

— Ти, я думаю, теж не обрав би смерть поруч зі мною. Я не дуже-то для цього годжуся тобі.

— Годишся, — заперечив Стівен. — Хто знає? Наш вибір, може, й не буде таким хорошим, як те, що нам вготовано. Я знаю солдатів, яким довірився би й на порозі пекла. Бірн або Дуглас. Я б їм довірив і дихати за мене, навіть качати кров замість мого серця.

— Ти їх любиш? Ти б їх обрав?

— Щоби були поруч, коли помиратиму? Ні. Єдиний раз, коли я відчував те, про що ти розповідав, я відчував це до жінки.

— Ти про коханку? Не про когось, хто є твоєю плоттю та кров’ю?

— Я думаю, що вона і була моєю плоттю та кров’ю. Я впевнений.

Здавалося, Стівен почав поринати у щось подібне до трансу. Джек мовчав. Минуло кілька хвилин, і Стівен спробував розворушитися.

— Так, ми маємо шукати можливість забратися звідси. Якщо назад у шахту дороги немає, підемо вперед.

— Який сенс туди іти? Тунелі закінчуються глухими кутами. Там же просто стіна, — здивувався Стівен.

— Ну ми хоч чимось будемо зайняті, окрім як сидіти та чекати смерті. Можна спробувати подати якийсь звук нагору. Якщо ти зможеш мене нести знову. Знімай апарат для дихання, він тільки заважає. І з мене зніми. Залишимо їх тут.

Стівен став навколішки та допоміг Джекові залізти собі на спину. Свій відчай він намагався не показувати.

Вочевидь, повертатися туди, звідки вони прийшли, не було ніякого сенсу. Два тунелі з трьох вони вже бачили — завалені. Третій, як казав Джек, був зруйнований ще сильніше, так що там на них точно не чекає чудовий шлях до чистого повітря та сонця.

Стівенові їхні надії здавалися чимось несерйозним, але він важко посунув назад у темряву. Перед ними постала смерть, і вони не змогли знайти для себе іншого заняття. Він вважав, що вони могли б якось корисніше провести цей час, аніж по-дитячому на щось сподіватися. Може, якось підготуватися до кінця. Джекові ж це, здавалося, подобалося.

Коли вони дісталися перехрестя з другою боковою галереєю, Стівен опустив його на землю та гепнуся поруч. Його груди важко підіймалися та опускалися, помпуючи повітря у легені. Джек замружився, щоби впоратися з болем у ногах, які все сильніше пахли кров’ю. Потім посміхнувся та знову розплющив очі.

— Залишилося тільки одне: перевірити третій зубець виделки. Той, куди пішли ті нещасні чорти.

Стівен кивнув.

— Дай мені тільки перепочити трохи. Я згоден, треба перевірити. Хоч будемо впевнені...

Він не договорив — не зміг сказати вголос очевидне. За нього договорив Джек:

— Впевнені, що це кінець.


Джека ця думка не бентежила. Він вже навіть з радістю думав про смерть. Примітивний страх у ньому і досі сперечався, але біль та втрачені ілюзії щодо цього життя примушувати бажати кінця. Він і досі кохав Маргарет і хотів би з нею побачитися, але вона належала до іншої реальності — не тої, у якій він зараз існував з такою небажаною напругою. Вона теж помре, колись. Речі, на яких засновувалася його віра, виявилися хиткими. Невинність Джона, цього посланця з кращого світу, в нього відібрали. Зустріч з Маргарет та новий спалах їхнього кохання може теж виявитися хибним. Любов його зрадила, і він більше не хотів повертатися до свого життя.

Коли біль полишав його, приходив спокій. У темряві тунелю не було ніяких тривог, окрім самого тіла. Тут все існування обмежувалося їхніми власними руками, ногами та голосами. Те, як Стівен докладає такі зусилля для його порятунку, та як він терпляче підкоряється вазі та безглуздим спробам, Джека заспокоювало.

Вони дісталися початку правого тунелю, і Стівенові довелося на колінах пролазити у нерівну діру входу. У світлі згасаючого ліхтаря Джек глянув на недбайливо укріплену стелю та мовчки розкритикував тих, хто це робив. Стеля була нижчою, ніж має бути у бойовому тунелі, і скоро Стівенові довелося зігнутися, щоб іти. За кілька ярдів вони зупинилися — він стомився.

Джекові здавалося логічним залишити його самого тут, аби Стівен міг піти далі на пошуки того дива, яке вони очікували тут знайти, але той цього не запропонував.

Він був сповнений якоїсь спотвореної рішучості: чим важче ставало, тим сильніше концентрувався на тому, щоби тягти свій громіздкий тягар.

Сила вибуху у третьому тунелі пішла інакшим шляхом: він звузився, наче стіни втягло досередини. Стівен опустився навколішки, зваливши Джека на спину, і той ліхтарем світив уперед. Ліхтар гойдався, кидаючи непевні плями світла на їхньому шляху.

Раптом холодна рука ляснула Джека по обличчю, і він закричав. Стівен зупинився, і Джек направив світло назад. Зі стіни тунелю стирчала рука — тіло її власника було глибоко вмуроване у землю.

Вони посунули далі. Джек побачив ногу в штанах, що стирчала із глини, і вони зупинилися роздивитися її.

— Еванс, — сказав Джек. — Я впізнав латку на штанях. Він був моїм напарником — ми разом ходили у зміни.

— Мені шкода. Та ми відразу знали, що він загинув.

— Та нічого. Там йому краще, ніж тут. Тепер нікого немає: Шоу, Тайсон, Еване, Джонс і я. Уся наша маленька команда загинула.

Вони повзли далі, і Джек втрачав самовладання. Його почало трусити, і він відмахувався від уявних ляпасів рук по обличчі. Він відчував холодний дотик усіх своїх мертвих товаришів. Тут для нього галерея привидів — душ тих, хто помер, його друзів та соратників. Душ тих, кого вбили вони — німців, чиї тіла злетіли у повітря силою вибуху величезних мін, закладених ними. Тих, хто марно віддав свої життя у цій довгій війні, — усі вони тягли свої холодні руки до його лиця. Докоряли йому за вбивство, сміялися над тим, що він іще живий.