Вони пішли, і Стівен згадав почуття ніжності до солдатів, яке його охоплювало раніше, коли вони атакували чи патрулювали; він уявляв собі їхнє життя, їхні домівки, сім’ї та сподівання, ті маленькі світи, які вони несли на своїх спинах та в головах. Він міг згадати цю жалість до них, але більше не відчував.

Його невеличкий підрозділ був приблизно за двадцять п’ять ярдів від головної камери підслуховування, коли раптом Лорімер знову зупинився та приклав палець до губ. Стівен важко вдихнув повітря та вже почав жаліти про свою згоду спуститися сюди. Навіть Лорімер нервував, і це перетворювало звичайну інспекцію у розтягнуте та неприємне завдання — або ж тут насправді існувала небезпека. Еванс зі своїм приладом для слухання був у паралельному тунелі, тому Лорімер наказав Джеку Фаєрбрейсу прикласти вухо до стіни.

Джек накрив інше вухо долонею та заплющив очі для кращої концентрації. Зо півхвилини ніхто не рухався. У світлі каперського ліхтаря Стівен впер погляд у дошку приблизно за шість дюймів від обличчя Джека, роздивляючись лінії та зарубки. Цікаво, як ці лінії звиваються у глибині дошки?..

Джек перестав слухати та повернувся до Лорімера. Його стривожений шепіт почули усі присутні:

— Кроки. Хтось іде назад, у напрямку їхніх окопів. Німецький тунель західніше та футів на десять вище.

Обличчя Лорімера закам’яніло. Якусь мить він мовчав, а потім перепитав:

— Назад, кажеш?

— Так.

— Тоді, думаю, треба продовжувати та закінчити наше завдання тут.

— Так, — відповів Джек. — Але вони могли закласти вибухівку. Я хочу сказати, у них безліч причин...

— Тобі почекаємо п’ять хвилин, — сказав Лорімер, — а потім продовжимо.

— Заради бога, — Стівен сердився, — ви ж не станете ризикувати життям усіх цих солдатів зара... — він не закінчив слова, бо вибухова хвиля вибила повітря з його легень та вдарила їх усіх об стіну.

Здавалося, що земля перед ними витнулась у короткому, але неймовірно сильному землетрусі. Стівен вдарився головою об дошку. У слабкому світлі він побачив, як навсібіч розлітаються чиїсь кінцівки, шматки одягу та спорядження, каски, руки та грудки крейди. Усе це рикошетом відскакувало від стінок тунелю та у вирі концентрованого шаленства кудись вилітало.

Стівен лежав на підлозі тунелю під полями, але чомусь не мертвий. Він відчував землю в носі та очах, відчував тиск на своєму тілі. Спробував поворушитися, але його наче пришпилило. Земля огорнула його важкою затишною ковдрою, ніби хотіла приспати. Вузький простір ув’язнив звук вибуху. У мозку Стівена з’явилася думка, що дороги назад немає, і в животі зародилася хвиля паніки, яка швидко затухла під важкістю його нерухомого положення. Вибух нарешті вивільнився зі свого полону, і його змінили знайомі звуки людської агонії — солдатів, яким відтяло кінцівки, чий мозок витікав з черепа. Спочатку Стівен нічого не чув, але згодом усі грудочки грунту, підняті вибухом, вляглися, і до нього долетів довгий глибокий стогін. Він ніколи не чув його, але знав: це одночасно помирають кілька солдатів.

Він позаздрив тим, кого покинули дихання та душа. Стівен спробував поворушити ногою — і йому вдалося. Поворушив руками на плечима — у правій руці з’явився гострий разючий біль. Спробував ковтнути, але у роті було сухо — він був забитий землею.

За хвилину він усвідомив, що не зазнав серйозних поранень. Ноги наче були в порядку. Права рука пошкоджена, але це нічого — якщо тільки не доведеться відкопуватися. У такому разі однією рукою тут точно не обійтися. Треба спочатку позбутися того, чим його придавило, та подивитися, чи є ще хтось живий. Він закинув голову назад настільки, наскільки міг, та побачив, що стеля над ним була майже не пошкоджена — робота старої доброї фортуни або ж мерзенного відьомства виживання.

Лівою рукою він почав зіштовхувати землю з ніг, аж до можливості активно ворушити ногами, струшуючи решту. Він зігнув та розігнув ноги — здається, окрім кількох синців, ніяких травм немає. Далі він увесь зігнувся так, ніби намагався зняти із себе нічну сорочку, та сів. На мить довелося зупинитися через раптовий пронизливий біль в руці. Він виплюнув землю, котра набилася до рота, та згодом зміг навіть ковтнути й заговорити. Стівен крикнув у темряву. Біля нього лежав ліхтар з розбитим склом — світла було достатньо. Відповіді не було. Він змінив своє положення, ставши навколішки, вхопив ліхтар і поповз уперед. Коли вибухнуло, він був позаду групи солдатів, тому якщо хтось і вижив, то вони попереду. У тунель спустилося чотири тунельники, котрі мали збільшити камеру підслуховування, а також двоє піхотинців. Стівен почав прикидати, наскільки великим був вибух, — може, ті, хто був у паралельному тунелі, були далі від нього.

Просуваючись уперед, він натикнувся на щільну стіну уламків. На неї з розтрощеної стелі і досі цівками сипалася земля. Здавалося, що вона обвалиться будь-якої миті. Стівен озирнувся назад — виглядало на те, що там шлях вільний. Перший десяток ярдів доведеться просуватися на чотирьох, але він був майже упевнений, що зможе пробитися до другого бокового тунелю, де солдати розійшлися. Звідти, розсудив він, буде доволі легко дістатися головної штольні та виходу з шахти.

У землі попереду щось ворухнулося, але він нічого там не побачив. Долинув тихий звук — наче хтось шкрібся. Він руками почав обмацувати землю, де приблизно звучало, та наткнувся на шматок тканини — рукав або штани. Тут щось рухалося. Серце поважчало: Стівен зрозумів, що доведеться рятувати власника тканини, котру тримав. Він встав навколішки та почав згрібати землю пальцями лівої руки. Права рука була повністю безпорадною. Він старанно прибирав глину, згрібав її у купку, а потім відштовхував ногою назад. Світло ліхтаря допомагало побачити результат роботи. Врешті він прокопався до тканини, котра виявилася рукавом. Стівен засунув у викопану ямку руку та стис пальці людини під завалом. По кінцівці він дістався плеча і почув голос. З-за стіни землі було неможливо було розібрати, чи це привітання, чи крик болю.

Стівен крикнув щось підбадьорливе, трохи відпочив, а потім зняв куртку — його сорочка вже була мокрою. Звільняючи з рукава праву руку, побачив плями крові. Скинувши куртку, він знову взявся копати. Стівен боявся, що земля, яку він прибирає, підтримує завал, який може впасти згори та накрити солдата ще більше.

За годину йому вдалося звільнити плечі та голову. На нього впала дошка, яка і підтримувала основну вагу землі над його головою, тому вона і залишилася неушкодженою. Пощастило. Стівен був достатньо близько, щоби говорити з ним.

— Тримайся, — казав він. — І не ворушися. Я витягну тебе звідси.

Подумки він вважав, що імовірність його дістати була не такою вже й великою, — вочевидь, найбільше йому придавило ноги, які простяглися у напрямку початку тунелю. Тим не менше він продовжував копати, розчищати землю та крізь важкі подихи вигукувати якісь підбадьорливі фрази.


Джек Фаєрбрейс лежав у своїй земляній в’язниці, відчуваючи, як життя іде та повертається, — повітря у порожнечі над головою ставало все менше. На ноги навалилася величезна вага, і біль хвилями прокочувався спиною, то скидаючи його у непритомність, то витягуючи звідти. Він намагався рухати ногами, сподіваючись, що біль не дасть йому померти. Якщо болить — значить, він не знепритомніє, а значить, він живий.

У такому стані він почув та пізнав голос — голос чоловіка, котрий колись голий впав йому на руки з сухими прокльонами на вустах, на межі смерті. Він відчув, як слабка рука штурхає землю, що давить на нього. Це, мабуть, правильно, що його рятує саме той, кого врятував він. Джек був певен, що Стівен його витягне.

Джек боровся сам із собою. Усі свої сили він спрямував на те, щоби опиратися м’яким хвилям сну, якими його тіло природно відповідало на біль у ногах. Він хоч міг рухати головою, смикаючи нею у різні боки, щоб відігнати затьмарення. Джек почув голос Стівена — той ухопив його десь трохи нижче пахви та спробував потягнути.

— Не вийде, — сказав Джек. — Ноги придавило.

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Хто ти?

— Джек Фаєрбрейс. Той, що мав супроводити вас нагору, — Джек і сам здивувався тому, що може так добре говорити. Контакт з іншою людиною надав йому сил.

— Що сталося? — запитав Стівен.

Джек забурмотів:

— Мабуть, камуфлет. Вони були просто над нами. Вони добре вирахували наш тунель. Напевно, не один тиждень нас тут чекали.

— Ще будуть вибухи?

— Хтозна.

— Наскільки сильно тебе придавило?

— Ногам кінець. Не можу ними поворушити. Руки цілі. Я можу допомогти вам тут розчистити. Я...

— Що? Що таке? Ти в порядку?

Джек на мить знепритомнів від напруження, якого потребувала розмова.

— Не говоріть, копайте.

— А якщо буде падати далі?

— Ризикніть, — видихнув Джек.

Стівен стягнув сорочку та знову почав копати. Джек відчув, як той протиснувся у розчищений простір збоку. Він порадив Стівенові зробити підпорки для землі над ними з уламків дощок, які валялися навколо. Кілька годин Стівен однією рукою виконував інструкції Джека: утворилася своєрідна крихітна кімнатка усередині завалу. Джек допомагав йому штовхати дошки вгору та руками зіштовхував землю зі свого тіла. Врешті-решт він звільнився вище талії.

— Треба відпочити. — сказав Стівен. — Хоча би пару хвилин.

Він ліг поруч у крихітному просторі, який розчистив, спираючись головою на груди Джека, й одразу заснув. Той відчував, як здіймається тіло Стівена від дихання, та заздрив його сну. Сам він боявся заснути, бо міг більше не прокинутися.

Джек не став нічого говорити Стівенові, щоби той даремно не сподівався, але сам був певен, що згори до них надіслали рятівну групу. Навіть якщо вони чекали, щоби переконатися, що подальших вибухів не буде, вони все одно скоро будуть тут.