Стівен просувався крізь натовп у дещо спантеличеному стані. Користуючись вказівками Жанни, він дійшов до собору та попрямував до старої частини міста часів Середньовіччя. Жанна винаймала тут кімнату, поки не було можливості повернутися до Ам’єна.

Вона чекала на нього, коли пролунав дзвінок. Через внутрішній дворик вона провела його у своє житло — дві кімнати на другому поверсі. З Ам’єна вона привезла небагато речей, але за допомогою них змогла створити тут затишну атмосферу. Запросивши Стівена сісти в одне з двох крісел, сама сіла в інше та подивилася на нього. Він дуже схуд, шкіра біля очей вкрилася зморшками. Вираз обличчя втратив свою звичну стриманість — Жанні воно навіть здалося порожнім. Волосся, правда, залишилося таким же густим, але майже повсюди вже прорізалася сивина. Рухався він як сновида, немов повітря навколо нього було таким густим, що доводилося його розштовхувати. Курив він так, що, здавалося, він і не усвідомлював, що курить, — попіл падав просто на одяг.

І це той чоловік, який вісім років тому запаморочив голову її сестрі. Ізабель нічого не розповідала щодо фізичної сторони їх стосунків, але Жанна змогла скласти певний образ Стівена, судячи з того, як часто сестра згадувала його плечі, очі та майстерні руки.

Зараз же перед собою Жанна бачила іншого чоловіка — було важко повірити, що це та сама людина. І ця думка її заспокоювала.

Вони пішли гуляти містом, а потім сіли у парку біля музею.

— Що у вас сталося весною? — запитав Стівен. — Я не отримував листів.

— Я писала, — заперечила вона. — Може, вони загубилися? Тоді в місті було дуже багато біженців з інших частин країни — німці наступали. Потім місто почали обстрілювати, і мер дав вказівку евакуювати жителів. Я тоді лишилася, бо не хотіла повертатися в Руан. Німці обстрілювали Ам’єн вночі, використовуючи сигнальні ракети для наведення вогню. Було дуже страшно. Я допомагала виймати вітражне скло з вікон у соборі — ми загорнули його у ковдри. Зрештою, мені таки довелося поїхати звідти, але я не сказала батькам, куди саме. Друзі дитинства допомогли мені знайти ці кімнати, і батьки не знають, що я тут.

— А вони б сердилися, якби дізналися?

— Я не знаю. Мабуть, вони вже втратили будь-які надії щодо своїх дочок. Вони чули, що Ізабель виїхала до Німеччини — їм написав друг Азера з Ам’єна, Берар. Він казав, що їм слід про це знати.

Стівен тихенько проспівав:

— «І маленький чо-о-овник попли-и-и-ив».

— Що це за пісня?

— Я був знайомий з цим чоловіком. Коли жив у будинку Азера, він часто приходив у гості. Грубий чоловічок з абсурдними уявленнями, сповнений почуття власної значущості. Але на людей, як не дивно, він впливав.

— Я написала Ізабель про це. Вона розповіла мені, що коли німці уперше узяли місто, цей Берар запропонував німецькому коменданту жити у своєму домі. Він сподівався, що вони цілу війну пробудуть у місті, і коли через кілька днів вони пішли, то залишився посоромлений. Ізабель казала, що він намагався потім якось виправдатися і не замовкав з пустими воєнними промовами.

— Але сам в армію не пішов?

— Ні. Він, може, вже застарий для цього. Ізабель писала, що вона щаслива. Але Макс не дуже швидко одужує. Йому ампутували ногу, і він ніяк не може відновити сили. Вона дуже віддана йому.

Стівен кивнув.

— Шкода його, нещасного.

— А як щодо вас? — вона узяла його за руку та любовно, по-сестринськи, стисла її. — Ви такий блідий і подумки наче десь не тут. Я хвилююся за вас. Я казала вже, так? Ви, мабуть, і харчуєтеся погано.

Стівен всміхнувся.

— Зі мною все добре. Та й годували значно краще і більше на тій посаді, яку я обіймав дотепер.

— Чого ж ви так схудли?

— Навіть не знаю, — він знизав плечима.

Темні очі Жанни спалахнули серйозністю. Вона сильніше стисла його руку та подивилася йому у вічі.

— Стівене, ви маєте триматися. Не можна дозволяти собі здатися. Вже майже кінець. Будь-якого моменту буде фінальний наступ, і ви знову зможете повернутися до нормального життя.

— Повернутися? Я не пам’ятаю свого життя. Я не знаю, де його шукати тепер.

— Не можна так говорити, — Жанна сердилася. Щоки її почервоніли — Стівен побачив це вперше від моменту їхнього знайомства. Свої слова вона ніби підкреслювала, стукаючи долонею об лавку, на якій вони сиділи. — Звичайно, ви не повернетеся до того, що робили у Парижі, — вешталися то тут, то там, теслярували. Ви зможете займатися чимось кращим, чимось вартим вашого часу.

Стівен повільно підвів на неї очі.

— Ви дуже хороша людина, Жанно. Я зроблю так, як ви кажете. Та справа не у тому, з чого складалось моє загублене життя, а в самій реальності.

Очі Жанни застелили сльози.

— Тоді ми маємо його повернути. Я його поверну вам. Я допоможу вам знайти усе, що ви загубили. Немає нічого, що неможливо повернути.

— Чому ви така добра до мене? — запитав Стівен.

— Тому що я люблю вас, невже ви не бачите? Усе іде не так, як повинно, — і я хочу зробити хоч щось хороше. Ми маємо спробувати. Пообіцяйте мені, що ви докладете зусиль.

Стівен повільно кивнув.

— Ми спробуємо.

Жанна підвелася, відчуваючи натхнення. Вона узяла його за руку, і вони пішли через парк. Чим ще вона могла підбадьорити його, повернути у втрачену реальність? Була одна річ, природна; хоча ускладнення можуть переважити користь. Це повинно відбутися мимоволі, саме собою, або не відбуватися взагалі.

Вони повечеряли рано, у ресторані по дорозі додому. Стівен випив трохи вина, сподіваючись таким чином покращити собі настрій. Склянка Бордо зникла у його шлунку, але світло в очах так і не з’явилося.

На шляху додому Жанна попросила:

— Будь ласка, поводьтеся дуже тихо, коли ми будемо йти через внутрішній двір. Я не хочу, щоб консьєржка знала, що у мене ночує чоловік.

Стівен уперше розсміявся.

— О господи, вже мені ці дівчата Формантьє! Що б на це сказав ваш батько, га?

— Та тихіше ж, — Жанна зраділа його сміхові.

Вечір був спекотним, і вони поверталися, коли ще навіть не стемніло. На одному майданчику, оточеному платанами, грали музиканти, кафе почали запалювати ліхтарі.

Стівен перетинав брукований двір з особливою обережністю, щоб не створити жодного звуку, поки вони не опинилися в безпеці Жанниних кімнат.

— Я підготувала вам постіль на дивані у кутку. Ви б хотіли вже лягти чи ще посидимо та трохи поговоримо? У мене бренді, можна сісти на балконі — але доведеться розмовляти тихо.

Вони сіли на плетені стільці, котрі стояли на вузькій смужці балкону. Звідси було видно сухуватий сад.

— Знаєте, що я хочу з вами зробити? — звернулась до нього Жанна. — Розсмішити. Це і буде моїм головним завданням. Я вижену цю вашу англосаксонську похмурість. Ви будете сміятися та радіти, як справжній французький мужик.

Стівен посміхнувся.

— Тоді я буду розповідати якісь байки і плескати себе по стегнах, як норманський фермер.

— І не будете думати про війну. І про тих, хто загинув.

— Не буду, — він одним духом махнув бренді зі своєї склянки.

Вона знов узяла його руку.

— У мене буде будиночок з садом, де я посаджу кущі троянд та інші різні квіти. Можливо, на одному з дерев я повішу гойдалку для дітей — не моїх, а тих, хто приїздитиме в гості. В домі будуть високі вікна, а з кухні буде смачно пахнути їжею. У вітальні я поставлю фрезії та фіалки. А на стінах висітимуть картини Міллета, Курбе та інших великих художників.

— Я обов’язково до вас завітаю. І, може, навіть поживу у вас. Увесь Руан буде просто шокований.

— А в неділю ми поїдемо кататися на човні. У суботу — в оперу. Вечерятимемо в ресторані на головній площі. Двічі на рік я влаштовуватиму вечірки у себе вдома — буде багато свічок, а напої нашим друзям розноситимуть на срібних тацях слуги — ми їх наймемо для цього. А потім будуть танці і...

— Ніяких танців.

— Ну добре, танців не буде. Але будуть музики. Може, струнний квартет або скрипач-циган. А якщо хто захоче потанцювати, вони зможуть піти в іншу кімнату. Можливо, навіть співака запросимо.

— Може, вам навіть вдасться запросити Берара.

— Хороша ідея. Нехай співає німецькі пісні, яких він навчився від коменданта та його дружини. Про ці вечірки усі говоритимуть! Тільки я не знаю, чим ми їх оплатимо.

— А я що-небудь винайду і зароблю багато грошей. А ваш батько залишить вам у спадок свої мільйони.

Вони випили ще бренді, і в Жанни запаморочилося в голові, хоча Стівен залишався абсолютно тверезим. Стало прохолодно, і вони повернулися до кімнати. Стівен сказав, що вже хотів би лягти спати, тому Жанна показала йому його ліжко та принесла глечик з водою.

У своїй спальні Жанна почала роздягатися. Розмова зі Стівеном підняла їй настрій, хоча вона й розуміла, що він просто хотів її потішити. Тим не менше початок покладено. Її халат висів за дверима, і жінка, гола, пройшла, щоб узяти його. Відчинивши двері, вона помітила Стівена — він був босий, у сорочці.

Побачивши її, він відступив назад.

— Вибачте, я просто шукав ванну кімнату.

Жанна схопила рушник зі стільця та спробувала пристойно у нього загорнутися.

Стівен відвернувся та попростував назад у вітальню.

— Стійте, це нічого. Верніться, — зупинила вона його.

Жанна поклала рушник на місце та залишилася стояти. Світло було вимкнене, але восени ночі світлі.

— Підійдіть, я хочу обійняти вас, — запросила вона. На її обличчі засвітилася посмішка.

Стівен повільно увійшов до кімнати. Довге струнке тіло Жанни привітно стояло, чекаючи його. Вона розвела бліді руки — і відкрилися її округлі груди, котрі в неясному світлі здавалися дивовижними квітами на її тілі. Стівен підійшов ближче та став перед нею на коліна, притискаючись головою до неї збоку, трохи нижче ребер.