Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Старий голос Грея, що гримав у телефоні з Ланаркширу, хаос спогадів Бреннана — усе це теж було дуже хвилюючим. Але тепер нарешті отримала бажане: минуле ожило у павутині письма, яке тримала тремкими руками. На папері вона читала:

Я не знаю, як минають дні. Злість та кров зникли. Ми сидимо та читаємо. Хтось спить, хтось ходить. Приносять їжу. Книг нема, тільки журнали. Хтось їсть. Завжди є хтось, хто зник безвісті або відсутній.

Відтоді як Уїр загинув, я не дуже відслідковую реальність. Я в якійсь пустелі, де немає страху. Час для мене не існує. Вранці я отримав листа від Жанни. Вона каже, що з нашої останньої зустрічі минуло вже два місяці.

З Англії приїздять солдати — як посланці з невідомих земель. Я не можу уявити собі, що значить існувати в мирі. Я не знаю, як люди там можуть жити. Єдине, що іноді виводить нас із заціпеніння, це спогади про солдатів. В очах якого-небудь новобранця я бачу Дугласа або Рівза і ніби застигаю в своїй уяві. Я бачу, як розривається його череп, коли він схиляється до свого товариша літнім ранком.

Учора прийшов поговорити зв’язківець, і його жести нагадали мені про У. Я чітко собі його уявив — і не у грязюці на землі, як бачив його востаннє, — він виходив зі своєї нори з диким поглядом. Його образ з’явився лише на мить, а потім знову пропав.

Назавтра мене викликали до Грея. Мабуть, він почувається так само.

Ми не зневажаємо артилерійський обстріл, у нас просто більше немає сили його боятися. У запасну лінію влучають снаряди, а ми навіть не припиняємо бесіди. Кров і досі є, та ніхто її не бачить. Там, де наливають собі чаю на кухні у лежав хлопець без ніг — через нього просто переступали. Я намагався опиратися цьому нереальному світові, але мені не вистачило снаги. Я стомився. У мене душа втомилася.

Багато разів я просто лежав та благав про смерть. Відчуваю себе не гідним. Відчуваю провину, бо залишився живий. Смерть не прийде, і мене кинули напризволяще у постійному теперішньому.

Я не знаю у чим заслужив жити у цій реальності. Я не знаю у хто з нас зробив такого, що світ скотився на цю неприродну орбіту. Ми усі йшли сюди лише на кілька місяців.

Жодна дитина, жодне майбутнє покоління не пізнає, як це було. Вони ніколи не зрозуміють.

Коли все це закінчиться, ми будемо тихо продовжувати життя. І нічого нікому не розповімо.

Ми будемо говорити, спати і займатися своїми справами як людські істоти.

Ми навіки закриємо все побачене в тиші наших сердець, і жодне слово не переконає нас.

Стівен відклав ручку та записник. Настала ніч. Місячне сяйво заливало пагорби над селом. Він запалив чергову цигарку та перегорнув сторінку журналу. Біля стільця лежала купка вже перечитаних. Очима він проглядав кожну сторінку, але майже не читав, що там написано. Потім вийшов надвір за невеликим будиночком. Курчата розбігалися від його кроків. Він пішов вулицею. Дорогу тут лише частково збудували — під ногами іноді хиталася бруківка та хлюпали калюжі. Дійшовши аж до головної вулиці, він озирнувся навкруги. Десь далеко і дуже м’яко лунали постріли — ніби стукіт поїзда по насипу.

Він стояв і глибоко дихав. Загукала сова. Стівен повільно пішов униз і вгору доріжкою. Цей звук нагадував про дитинство — хлопці копіювали його, прикладаючи долоні до рота. Його власні дитячі роки, здавалося, вже настільки далеко, наче їх прожив хтось інший.

Стівен повернувся на квартиру та побачив, що Маунтфорд грає у карти з лейтенантом на прізвище Тайлкот. Відмовившись приєднатися, він сидів у якомусь потьмаренні та дивився, як вони пересувають заляпані картинки дерев’яною поверхнею столу.

Вранці він пішов до полковника Грея в штаб батальйону — за дві милі від їхньої квартири. Грей встав, коли Стівен з’явився в дверях.

— Рейзфорде! Як добре знову вас бачити! Як ввічливо з боку штабних заходити до нас у гості.

Грей майже не змінився ззовні та нагадував тер’єра, який від цікавості схиляє голову на бік. У вусах та волоссі проступила сивина, але його рухи і досі були швидкими та впевненими. Він відсунув стілець і запросив Стівена сісти.

— Паліть, — дозволив він. — То що, задоволені ви там зі своїми нікому не потрібними мапами та списками?

Стівен глибоко вдихнув.

— Ми... Існуємо.

— Існуєте? Заради бога, не такі слова я звик чути від такого вояки, як ви.

— Розумію. Та якщо пам’ятаєте, сер, я не просив про переведення.

— Дуже добре пам’ятаю. На мою думку, ви занадто стомилися в боях. Але до такого стану мало хто доживає — про це дбають кулі.

— Так, мені пощастило, — Стівен закашлявся, коли цигарковий дим потрапив до легень.

Грей глянув у вікно та закинув ноги на стіл.

— Ваша частина дуже добре попрацювала. На Соммі зазнали важких втрат, але хто тоді не зазнав? У будь-якому разі, непогано. Обидва батальйони знову майже повністю відновлено.

— Так, я знаю, — Стівен всміхнувся. — Я багато знаю про чисельність частин, які зараз тут. Більше, ніж коли воював сам.

Грей кивнув головою та постукав ручкою по зубах.

— Скажіть мені, — почав він, — коли війна закінчиться і полк встановить меморіал, що б ви на ньому написали?

— Не знаю. Я думаю, що встановлять меморіал усій дивізії, а на ньому напишуть бої, у яких полк воював.

— Справді, — погодився Грей. — Таким списком можна пишатися, так?

Стівен не відповідав. Усіма цими назвами, які важко було вимовляти, складно було гордитися.

— Ну, добре. У мене хороші новини. Робота в штабі для вас закінчується, і ви повертаєтеся, — він зробив паузу. — Ви наче цього хотіли.

— Я... так... думаю, так.

— Чогось ви не дуже раді.

— Я не буду радіти нічому, що не завершує війну. Але мене це і не засмучує. Мені просто все одно.

— Тоді послухайте. Скоро ви підете у наступ. Наш фронт має швидко зайти на територію Німеччини. Деякі частини вже почали просуватися — ви це знаєте. Якщо хочете, то можете очолити колишню роту. Тимчасовий командир роти стане вашим заступником.

Стівен зітхнув і нічого не відповів. Якби він міг відчути радість... Грей підвівся та обійшов навколо стола.

— Подумайте, що б ви написали на тому меморіалі, Рейзфорде. Подумайте про смердючі містечка та ті чортові села, назви яких будуть прославляти товстозаді історики, котрі сидять у Лондоні. А ми були там. Може, це кара божа нам, але ми там були, і наші солдати померли у тих огидних селах. Я ненавиджу ті назви. Ненавиджу про них думати, ненавиджу їх чути. Я не буду вам їх нагадувати. Але слухайте, — він нахилив обличчя майже впритул до Стівена. — Під тими назвами, унизу, вирізьблять слова. П’ять слів, які колись прочитають люди. Вони читатимуть назви, і їх буде нудити. Але на цих словах вони трохи схилять голову. «Останній наступ та переслідування ворога». І не кажіть мені, що ви б не хотіли побачити своє ім’я поруч з такими словами.

Стівен засміявся.

— Ну, мені все одно, що...

— Та що б вас, — гаркнув Грей. — Має ж хоч якесь із цих слів вам подобатись!

— Має. «Останній».

Грей труснув його за плечі.

— Молодець. Я скажу солдатам, що ви будете.

Робота тунельників досягла свого апогею з вибухом на Мессинському хребті. Після цього солдатів Уїра розподілили по трьох саперних ротах у дивізії, де служив Стівен. Їхня робота вже була не така важка, але і не така цікава. Джек Фаєрбрейс писав у листі:

Дорога Маргарет!

У мене є трохи часу, і я вирішив написати — вибач, що коротко. Учора отримав від тебе посилку — дуже дякую! На жаль, на шляху її трохи пошкодили. Ти надсилала леза для бритви ?

Ми знову ремонтуємо дороги. Робота дуже важка, хоча багато хто вважає, що це краще за риття тунелів. Нам доводиться заповнювати великі ями камінням та тим, що тут називають «фашина», — ґрунт, залишки кам’яної кладки та інші матеріали, котрі беруть з розвалених будівель.

Дуже погані справи тут з грязюкою, дощем та мертвими тваринами. Нам дуже шкода коней — вони такі красиві створіння! Прикро, що доля занесла їх сюди.

Копаємо ми теж багато. Командир каже, що наш внесок у хід війни вже зроблено, і тепер нам треба воювати на поверхні, щоби справи пішли швидше. Ну, подивимося. Ми тепер наступаємо, і, здається, ще один ривок — і все це закінчиться.

Ми усі тримаємося в доброму гуморі та не втрачаємо надії. Еванс десь надибав нову колоду карт, і тепер тут ніхто не може виграти у мене в «брег». Також я малюю.

Сподіваюся, у тебе все добре, та сподіваюся, що скоро зустрінемося.

Твій люблячий чоловік Джек

Перед поверненням до своєї роти Стівен узяв два дні з відпустки, яку йому мали дати, та поїхав до Руана — Жанна переїхала сюди під час весняного наступу німців.

Поїзд прибув до міста після обіду. Стояла спека, вулиці охопив святковий настрій. Сім’ї виїжджали на прогулянки на старих машинах, екіпажах з четвіркою коней або навіть велосипедах — на будь-чому, що рухалося. Декілька маленьких хлопчиків бігали мощеними дорогами, щось викрикуючи водіям.