— Послухай мене уважно, добре? Не знаю, якої ти думки про мене, та це, мабуть, і не важливо. Але я хочу розповісти одну історію.

Елізабет почала щось говорити, але він підняв руку, жестом вимагаючи тиші.

— Якось давно жила-була дівчина. Дуже вродлива. Вона мала багато друзів, хорошу роботу, квартиру в місті. Усі їй заздрили. Плинув час, її друзі одружувалися, заводили дітей, а ця дівчина перетворилася на неймовірно вродливу жінку. Але сама вона так і не вийшла заміж. Дівчина ставала все старшою, і вдавала, ніби для неї це не має значення. Але глибоко в душі вона дуже хотіла мати чоловіка й дітей. Та чим більше вона вдавала, що не хоче цього, тим більше вона відлякувала від себе чоловіків — вони ж, нещасні, вірили їй, коли вона казала, що щаслива й так.

Елізабет понурила голову. Нездорова цікавість у ній змагалася зі зніяковілістю, котра хвилями збігала по її спині. Стюарт не виказував жодних емоцій та дивився прямо перед собою.

— Одного разу вона зустріла чоловіка, який не злякався. Він добре до неї ставився, був веселим та жартівливим. Коли вона думала про нього, то десь у глибині душі розуміла, що він був саме тим, кого вона завжди шукала. Вони оселилися за містом, народили багато діточок та жили довго і щасливо.

Елізабет ковтнула.

— І?

Стюарт повернувся до неї.

— Виходь за мене. Я знаю, це незвично. Ми з тобою лише утретє бачимося, і я навіть і не намагався тебе звабити. Я страшенно старомодний. А ти дуже незвичайна жінка. І ти, якщо приймеш мою пропозицію, побачиш, що я настільки ж незвичайний чоловік.

Елізабет підвелася, узяла цигарку та вдихнула дим, невиразно відповідаючи:

— Це... це дуже мило. Мене дуже тішить навіть сама думка про це, але я думаю, що ти обрав не ту жінку. У мене є чоловік, і...

— Він одружений, правильно? Давай я спробую вгадати: ви бачитеся раз на місяць, нашвидку займаєтеся сексом та слізно прощаєтеся. Він обіцяє розлучитися, але усі розуміють, що він цього не зробить. Цього ти хочеш? Таким буде твоє майбутнє?

У голосі Елізабет почувся холод.

— Не слід так говорити про людей, яких ти не знаєш.

Стюарт встав та широко розкинув руки.

— Ну не треба, ми ж обоє дорослі люди та розуміємо, що до чого. Вибач, якщо я вліз у інтимне, але це дуже важлива справа. До речі, у мене є гроші, я вже казав? Або тут справа у сексі? Хочеш пробний раз?

— Що ти мелеш?

— Зауваж, що я навіть не намагався тебе звабити.

— Та чого ти взагалі вирішив, що вийшло би?

Стюарт знизав плечима, ніби на щось натякаючи.

— Ну пробач, Ліз. Я зайшов занадто далеко. Я піду. Давай залишимо це на тому, що я заронив насінину, а ти хоч іноді її поливай, добре? Подумай про це.

Він зняв своє пальто з гачка в коридорі та знову зайшов у вітальню.

— І дякую за чудовий вечір, — додав він. — Ти ж будеш поливати її? Мою насінину?

— Я... Я не забуду. Не забуду, це точно.

— Добре, — він посміхнувся та поцілував її у чоло, а потім пішов.


Наступні кілька днів Елізабет перебувала в шокованому стані. Нахабність пропозиції Стюарта тепер, через якийсь час, відчувалася як небажана фізична близькість, ніби він згвалтував її.

Вона довго гуляла Гайд-парком та дихала холодним січневим повітрям. На роботі затримувалася допізна. Придбала для читання дві книги про війну, у якій воював її дід. На Новий рік вона сама собі пообіцяла[16]: менше курити та хоча б раз на два тижні їздити до Тома Бреннана, якщо він захоче. Ну а якщо ні — то до когось іншого з того покоління. Вона думала, що так зможе повернути борг, закрити коло.

У перший свій візит до Тома Бреннана після Нового року вона сподівалася ще щось дізнатися про свого дідуся. Звичайно, вона розуміла, що у такому стані Бреннан не здатний на довгу розповідь — ба навіть на коротку, — та хоча б якусь згадку про нього вона могла почути. Цього разу вона вдяглася не так тепло, пам’ятаючи, що опалення в кімнаті відпочинку працює добре. Бреннан минулого разу жалівся на їжу, і вона вирішила повезти пиріг, спечений мамою. Збираючись, вона раптом усвідомила, що це подібне на збирання посилки на фронт солдатам, і доклала півпляшки віскі. Такого їм точно не посилали. Крім того, вона сором’язливо загорнула у носовичок дві камфорні кульки, Щоб не відчувати запаху сечі.

Бреннан сидів на тому ж місці біля вікна. Він вклав свою руку в її долоні — так вони й сиділи вдвох мовчки, обоє щасливі. Елізабет запитала, як його справи останні два тижні, а також впродовж кількох років до цього. Його відповіді мало стосувалися запитань — він говорив про ніч у Мафікензі, про свою сестру та затемнення, про те, як вона впала з драбини. Потім жалівся на їжу.

Іноді вона бачила, що Бреннан частково розуміє її питання — в його очах за товстим склом окулярів з’являвся стурбований вираз. В такі моменти він бубонів кілька слів, а потім або замовкав, або повертався до котрогось із небагатьох своїх спогадів. Елізабет подумала, що почула вже майже все, що він міг сказати.

Цього разу вона не тиснула на нього питаннями про дідуся. Елізабет вважала, що встановила перший дуже важливий зв’язок, і навіть якщо він ще має що розповісти, то пізніше і сам це зробить, звикнувши до її приїздів. Вона залишила йому пиріг і віскі та пообіцяла приїхати за два тижні. Біля дверей вона зустріла старшу сестру, місіс Сімпсон.

— А я й не думала, що знову вас побачу, — сказала вона. — Є результат?

— Та не скажу, що аж так. Я навіть не знаю, чи йому до душі мої відвідини. Але мені подобається. Я принесла йому посилку, так же можна?

— Дивлячись, що саме ви принесли.

Елізабет здогадалася про заборону приносити віскі, тому швидко пішла, щоби не бачити, як його заберуть.


Того вечора вдома вона вирішила зробити підрахунки. Вона вже давно мала взятися за це, але відкладала, бо боялася результатів. За допомогою щоденника за минулий рік вона приблизно визначила, коли востаннє у неї були місячні. Шостого грудня вони точно вже йшли, бо того дня вона запізнилася на зустріч за обідом, шукаючи аптеку. Зараз було вже двадцять-перше січня. У щоденнику вона не зазначила дату їхнього останнього побачення з Робертом, але вона пам’ятала, що це було десь за тиждень до Різдва — тоді у крамницях уже висіли прикраси. Взагалі-то Роберт просто приїхав на свята на день раніше, і їм вдалося побачитися. Це, напевно, не був вихідний, бо наступного ранку вона пішла на роботу. Тобто приблизно двадцять першого або двадцять другого. У будь-якому разі, саме посеред циклу — найнебезпечніший період, якщо вона добре пам’ятала. Визначивши це, вона спробувала згадати, якими контрацептивами вони користувалися. Впродовж чотирьох років вона приймала таблетки, і лікар порадив їй зробити перерву, тому зараз ними використовувалися різні засоби. Обоє вони дуже обережно до цього ставилися, а Роберт навіть занадто, на її думку.

Наступного ранку в аптеці на Крейвен-роуд вона купила тест на визначення вагітності. В упаковці лежав прямокутний шматочок пластику з двома отворами. У ванні вона почекала п’ять хвилин — як було зазначено в інструкції — та глянула на тест. У обох була чітка яскрава блакитна смужка. Не просто позитивний результат — вона ніби випромінювала життя.

Наступний день минув десь поміж відчаєм та радістю. Двічі вона починала розповідати Ірен свій секрет, і двічі з обережності швидко змінювала тему. Обідати вона пішла сама, і з її очей полилися сльози, коли вона сиділа за столом. Елізабет вже навіть відчула абсурдну любов до невидимої істоти у ній.

Ввечері вона зателефонувала Роберту. Слухавку ніхто не взяв, тому вона залишила на автовідповідачі повідомлення з проханням передзвонити. Елізабет занурилася у ванну та почала розглядати свій живіт, роздумуючи над тими мікроскопічними подіями, які там відбувалися. Її лякали як фізичні зміни її тіла, так і те, що можуть сказати люди, але усе це компенсувалося приємним збудженням, яке її охопило. Задзвонив телефон, і вона вискочила з ванни, щоб узяти слухавку. Дзвонив Боб.

— Я розгадав його, — сказав він. — Вибачте, що так довго. Насправді, виявилося, що усе доволі зрозуміло, як тільки я збагнув, як працювала голова вашого старого. Грецька абетка, французькі слова та трохи власного коду. Елементарно, Ватсоне! Одне тільки, я не певен, що усі імена зміг вірно розшифрувати. Я позначив місця, щодо яких маю сумніви. А так наче все зрозуміло.

Оговтавшись від розчарування, що це не Роберт, Елізабет відповіла:

— Чудові новини, Бобе! Дуже вам дякую! Коли можна забрати?

— Приїздіть на вихідних, якщо вам зручно. Я надіслав поштою кілька сторінок сьогодні зранку. Так вийшло, що останні дві сторінки у записнику я розшифрував першими. Завтра вранці будуть у вас, якщо пошта не страйкує. Ви щось про це знаєте?

— Та ні, наче не страйкують. Ну то я буду чекати їх завтра.

— Добре, — відповів Боб. — Тільки перш ніж читати, налийте собі щось випити. Там усе доволі сумно.

— Звісно, Бобе. І ще раз дякую.

Роберт подзвонив аж опівночі, коли Елізабет уже спала, і вона взяла слухавку та відразу повідомила, що вагітна. Вона була занадто сонною, щоби подати цю новину м’яко, як планувала.

— Я не буду нікому казати хто батько. Ми можемо залишити усе в таємниці, — додала вона.

Роберт був шокований.

— Ти міг би виявити хоч трохи радості, — зауважила Елізабет.

— Дай мені трохи часу. Я радий за тебе, і скоро зможу радіти за себе й за дитину. Просто дай мені трохи часу звикнути.

— Я дам. Я кохаю тебе.


Наступного ранку, в суботу, прийшла посилка від Боба. Елізабет закінчила сніданок, і лише потім відкрила коричневий пакет з-під каталогу, чи офіційного листа, у якому Боб надіслав розшифрування. На пакеті — біла наліпка з її іменем та адресою. Усередині були два великі аркуші тонкого хрусткого паперу. Елізабет відчувала піднесення. Побачивши охайне письмо Боба чорним чорнилом, вона зрозуміла, що це саме те, чого вона прагнула.