— Осада Мафікенга. Нам давали такий паскудний чай. Не можу його пити. Просто помиї. А все клятий Гітлер, — вона відчувала у своїх руках тепло його долоні.

До кімнати вкотили візок із чаєм, і він, ляскаючи металом, наближався до них.

— Привіт, Томе. У тебе тут гостя? — басом мовила жінка за візком. — Що тут робить така красуня? Ти, старий, знов за своє, га? Знаю я тебе, старий ти негіднику. Я залишу це тут, добре? — вона поставила чашку на невеличкий столик біля ліктя Бреннана. — Він ніколи його не п’є, — сказала вона Елізабет. — Вам налити чаю, дорогенька?

— Дякую.

Візок від’їхав, і Елізабет сьорбнула чаю. Її горло миттю запротестувало проти незвичного смаку, і вона швидко повернула чашку на блюдце.

У задушливій кімнаті сиділо близько двадцяти старих. Ніхто не розмовляв. Один із них слухав маленьке радіо. Усі вони дивилися просто перед собою. Елізабет спробувала уявити, як це — провести шістдесят років у такому місці, де кожен день точнісінько такий, як і попередній.

Бреннан знову заговорив, перескакуючи від одного спогаду до іншого.

Слухаючи його, вона зрозуміла, що він, згадуючи якусь епоху, вірить, що живе у ній зараз: ті часи для нього були теперішнім. Більшість його спогадів стосувалася початку століття або ранніх сорокових та бомбардування Британії.

Вона спробувала ще раз нагадати йому ім’я дідуся. Якщо він не відповість, то треба полишити його одного та не втручатися у справи, які її не стосуються.

— Мого брата. Я приніс його звідти. Я завжди доглядав за ним. Завжди.

— Ваш брат? Він був на війні? Ви билися разом? А мій дідусь? Капітан Рейзфорд?

Голос Бреннана став більш чітким.

— Ми усі думали, що він божевільний, той чоловік.

І сапер, його друг. Мій друг Дуглас, «дивний чолов’яга», казав він. Але він тримав його, коли той помер. Вони усі були божевільні. Навіть Прайс. Команд-сержант. Коли це все закінчилося, він вибіг голий. Його забрали у божевільню. Вони приносять мені цей чай, а я кажу, що не хочу. Мій брат добрий. Ми рибу ловили. Я люблю рибу. Бачила б ти той салют. Уся вулиця танцювала.

Він знов втратив відчуття часу, але Елізабет дуже зворушили його слова. Довелося опустити очі вниз, на коричнево-оранжевий килим. Важливим було не сказане. Він назвав її дідуся дивним, хай би що воно означало в такому контексті. Усі вважали його самого та його друга божевільними, а ще — хоча тут і не зовсім зрозуміло — її дідусь, здається, втішав помираючого.

Вона не хотіла тиснути на нього і вимагати пояснення своїх слів. Навіть якби його думки прояснилися настільки, що він би розповів більше, це все не мало аж такої нагальності. Важливим було не те, що казав Бреннан, а те, що якась невід’ємна частина його свідомості і досі його пам’ятає. Слухаючи високий голос, котрий виходив з цього крихітного покаліченого тіла, вона якимось чином побачила послідовність спогадів, які він зберіг.

У душі Елізабет піднімалася хвиля ніжності до нього. Вона тримала його руку, а він знову почав переповідати свої обмежені спогади. За хвилин десять вона підвелася, щоби піти. Поцілувавши його в щоку, швидко вийшла зі схожої на печеру кімнати. Вона пообіцяла приїздити ще, якщо він захоче, але не змогла змусити себе ще раз подивитися на це маленьке тільце, котре мостилося тут уже шістдесят років.

Покинувши стіни вікторіанської будівлі, вона побігла до моря. Елізабет стояла на дорозі, звідки бачила хвилі, та вдихала просолене морське повітря під дощем. Нігті пальців глибоко вгризалися у долоні. Вона встановила важливий зв’язок. Поїздка сюди не була даремною. Тільки неможливість повернути нещасному Бреннану його життя та не жаліти про минуле примушувала її лаятися та заламувати руки.


— Це до тебе, — сказав Ерік, втомлено передаючи Елізабет слухавку на заплутаному пружному дроті. — Чоловік.

— Чоловік, — промовила Елізабет. — Як точно.

Телефонував Роберт. Він раптово опинився в Лондоні та хотів запитати, чи не бажає побачитися з ним у його квартирі.

— Вибач, що без попередження, — почав він, — але я і сам тільки щойно дізнався. І я навіть не сподіваюся, що у тебе немає планів.

Елізабет збиралася піти у кіно, а потім на вечірку в східній частині Лондона.

— Ну звичайно ж, я вільна, — відповіла вона. — Я прийду десь о восьмій, добре?

— Добре, побачимося увечері. Тільки давай не будемо нікуди ходити? Я б купив якоїсь їжі додому.

— Не хвилюйся, я подбаю про це, — поспіхом запевнила вона, пам’ятаючи про його вміння закуповувати їжу.

Відмінивши попередні домовленості, вона зайшла до Еріка подивитися, чи не потрібна йому допомога.

— Так що, — мовив він, і півдюйма попелу з цигарки впали на кардиган, — мандрівний лицар знову з коротким візитом?

— А було б добре, якби ти не підслуховував мої розмови.

— Якщо ти робиш офіс центром своїх суспільних зв’язків, то які можуть бути претензії?

— Не такі вони вже в мене і насичені. Один раз на місяць мені дзвонить чоловік. Буває і гірше, так що бадьоріше, Еріку! Я куплю тобі обід.

— Ну добре, — голосно видихнув він. — Тільки до Лукки ми не підемо, мене вже нудить від нього. Однакові підноси з однаковими сандвічами. Думаю, він просто намащує новий шар сардинової пасти на попередній. А перший шар там з’явився ще у 1955-му, коли Лукка приїхав до Лондона.

— А звідки ти знаєш, що він приїхав у 1955-му?

— Ми, емігранти, тримаємося разом. Боїмося вашої чортової поліції та правил міністерства внутрішніх справ. Так що дата приїзду має значення.

— І це, мабуть, міністерство вчить керувати забігайлівками? Ці італійці, яких можна зустріти у будь-якій частині нашої країни, — вони усі виросли в країні з прекрасною їжею. А тут що? Тут вони подають той самий яєчний майонез, сардинову пасту та несвіжі бутерброди. А кава чомусь має присмак жолудів, хоча усі знають, що справжня італійська кава — то нектар. Таке враження, що міністерство видає всім іммігрантам повний набір усього цього при в’їзді.

— Не дуже-то ти поважаєш нещасних біженців. Обережніше зі словами, а то доведеться вести мене у найкращий ресторан Лондона.

— Будь-куди, куди тобі заманеться, Еріку. Із задоволенням.

— Господи, та той чоловік добряче підіймає тобі настрій. Як за дзвіночком! Знаєш, як щури Скіннера.

— Ти про собак Павлова?

— Та я ж тепер англосакс, так що і Скіннер згодиться. Іди, працюй. Я буду о першій, і ні хвилиною раніше.

А Ерік має рацію, подумала Елізабет, повертаючись за свій стіл. Телефонує Роберт, і вона одразу ж підстрибує. Його голос робить її щасливою. Хоча краще мати хоча б одне джерело щастя, аніж жодного, правда? Вона вже його і відштовхувала, і тягнула до себе, і намагалася змусити перемінити думку; аналізувала свої почуття і пробувала зрозуміти його; робила усе, щоби примусити його покинути дружину, але нічого не змінювалося. Вона пообіцяла собі не думати про майбутнє. Невеселі розмови та сльозливі прощання — усе це чекає на неї дуже скоро.


У Роберта була невеличка квартирка на верхньому поверсі багатоповерхівки поблизу Фулхем-роуд. Чекаючи на Елізабет, він спробував приховати ознаки перебування тут своєї родини, та повністю позбутися їх було неможливо. Кухня тут була відкритою — відділеною від вітальні лише бамбуковою завісою. На дерев’яній тумбі, котра розділяла приміщення, стояли дві пляшки з-під к’янті з червоними свічками в них, які створювали атмосферу бістро у Челсі в шістдесятих, і Елізабет часто про це казала. Свічки не можна було викидати, бо вони подобалися дочці Роберта. У шафі висіло близько півдюжини суконь його дружини, а в шухлядках у ванній були косметичні засоби.

Ось прибрати фотокартку дружини йому нічого не заважало: з тумбочки біля ліжка вона перемістилася під скатерті у комоді. Кожного разу, ховаючи фото, він відчував якусь забобонну провину, немов таким чином встромляв іще одну голку в її фігурку. Він не хотів завдати їй болю — вона була дуже відданою та доброю жінкою. Сам він давно, мабуть, втратив ці риси, бо не міг відмовитися від стосунків з Елізабет.

Багато хто з його колег вважали такого роду стосунки зручністю — така собі легка інтермедія, якою вони насолоджувалися. Роберт знав, що Елізабет і сама дотримується такої думки, хоча й намагався переконати її в зворотному. Коли, протестуючи, казав, що він «не з таких чоловіків», вона сміялася. Він якось зрадив дружині іще до знайомства з Елізабет — одна шалена ніч, — але з нею, говорив, усе було інакше. Роберт вважав, що одружився не з тією жінкою, але він не потребував ніякої абстрактної свободи — просто хотів бути з Елізабет. Спочатку з’явилася фізична залежність від неї: лише один тиждень без її тіла робив його неуважним та нервовим. Згодом її дражлива самовпевненість заінтригувала. Якщо стосунки з нею, за її словами, — це лише легка забавка, чому ж вони перестали бути просто приємними? Чому ж ставало так боляче, коли його колеги жартівливо натякали на «розваги»?

Вона подзвонила в домофон, коли він поправляв подушки на дивані.

— А це, в біса, що таке? — запитала вона, вказуючи пальцем на його светр.

— У мене не було часу вдягти костюм, так що...

— Де ти його видер?

— Купив сьогодні. Я подумав, що мені пора трохи змінити стиль.

— Так, почнемо з того, що ти це викинеш. А що це за розкльошені штани на тобі? Роберте, та що з тобою?..

— В Європі немає жодного чоловіка, який би не мав штанів-кльош. Там у крамницях просто немає інших.

Вона пройшла до спальні й знайшла старі вельветові штани та светр, який не ображав її почуття прекрасного. Роберт вдав протест проти її втручання у ці аспекти його життя, але насправді йому було приємно. Йому подобалося, що Елізабет знається на таких речах, а також тішило, що їй не байдуже.