Наступні кілька хвилин Грей намагався пригадати дату тої зустрічі, але Елізабет безплідно це перервала.

— Ви пам’ятаєте щось іще? У нього були друзі? Може, є хтось, у кого я б могла запитати про нього?

— Друзі? Не думаю. Хоча ні, був один сапер. Не пам’ятаю, як його звали. Але зазвичай Рейзфорд був одинаком.

— Але хорошим солдатом.

Грей роздумував у тріскотінні телефонної лінії.

— Він був колосальним бійцем, проте це не те саме.

На лінії знов почувся голос місіс Грей:

— Вибачте, але я маю забрати чоловіка. Він не звик до таких розмов, і я не хочу, щоби його занадто втомлювали. Сподіваюся, ви розумієте?

— Звичайно, — відповіла Елізабет. — Дуже дякую вам обом. Маю надію, що я не дуже вас потурбувала.

— Все добре, — відповіла вона. — До речі, є людина, якій мій чоловік раніше писав. Його прізвище Бреннан. Він зараз у пансіонаті для ветеранів «Зірка і Підв’язка» у Саутенді. Це недалеко від Лондона.

— Щиро дякую. Це дуже мило з вашого боку.

— До побачення.

Слухавка на тому боці бренькнула об апарат. У тиші Елізабет почула баси музики з квартири нагорі.


Шведський седан знову відмовився заводитися, і Елізабет довелося їхати потягом зі станції «Фенчерч-стріт». Поїзд з відкритими вагонами зі спільним проходом — такі з’явилися на британській залізниці нещодавно. Сидіння обтягнуті оранжевим плюшем. Елізабет купила кави у візку, котрий їздив проходом; кип’яток з-під кришечки протік їй на руку, і вона скривилася. Коли напій нарешті достатньо охолов для пиття, з’ясувалося, що він увібрав у себе пари дизельного пального і недопалків та поєднав їх настільки, що важко було відрізнити одне від іншого. Опалення у вагоні працювало у повну силу, і більшість пасажирів перебували ніби в непритомному стані, спостерігаючи за рівнинними просторами Ессексу, котрі пропливали за вікном.

Незадовго до поїздки Елізабет зателефонувала старшій сестрі пансіонату та дізналася, що Бреннан був не в тому стані, яке дозволяє приймати відвідувачів. Тим не менше якщо вона все ж хоче приїхати, то він з нею зустрінеться. Елізабет зраділа можливості побачити на власні очі когось з тієї епохи — так історик, який після кропіткого вивчення інших робіт зрештою натрапляє на першоджерело. В її уяві не було чіткого образу Бреннана. Звісно, вона знала, що він старий і, судячи зі слів сестри, одряхлілий, але чомусь малювала його собі у формі та з пістолетом.

Коли вона вийшла на станції в Саутенді, йшов дощ. Вона відчинила дверцята блакитного таксі Vauxhall на майданчику перед вокзалом. Машина поїхала блискучими від дощу вулицями, потім набережною повз довгий занедбаний пірс та обшарпані готелі часів Регентства. Таксі видряпалось на пагорб, і водій звернув її увагу на косу, де маленький човен рибалив за допомогою якогось пристрою, котрий виглядав як величезний вакуумний шланг, простягнутий понад краєм.

Пансіонат розміщувався у великій вікторіанській будівлі з червоної цегли, котру важко було розгледіти за пожежними драбинами. Елізабет заплатила водієві та попрямувала всередину. До стійки приймальні треба було піднятися кількома сходинками. В усіх напрямках розбігалися величезні коридори з високою стелею. За рецепцією стояла пухка жінка у рожево-ліловому кардигані та окулярах з черепаховою оправою.

— Він вас чекає?

— Думаю, що так. Я розмовляла зі старшою сестрою, місіс Сімпсон.

Жінка набрала на телефоні номер з двох цифр.

— Так, відвідувачка до Бреннана. Добре. Так, — вона повісила слухавку. — За вами зараз прийдуть, — сказала вона Елізабет та знов поринула в читання журналу.

Елізабет глянула вниз та змахнула пилинку зі спідниці. Підійшла жінка у формі сестри — вона відрекомендувалася як місіс Сімпсон.

— Ви до Бреннана, правильно? Чи могли б ви на хвилину зайти до мого кабінету?

Вони минули кілька ярдів коридору та зайшли у маленьку спекотну кімнатку з кількома шафами для документів. На стіні висів календар із зображенням кошеняти в кошику, а на столі у горщику хлорофітум звісив свої зелені та білі майже до підлоги.

— Ви у нас раніше не були, правильно? — запитала місіс Сімпсон. Вона була молодшою, ніж очікувалось, з пергідрованим волоссям та червоною помадою. Форма сиділа на ній якось дивно. — Ви маєте розуміти, що деякі з наших постояльців провели тут майже усе своє життя. Цей дім — усе, що вони знають та пам’ятають, — вона підвелася та витягла з шафи папку. — Ось. Містер Бреннан тут з 1919 року. У 1921-му він виписався, але у 1923-му повернувся і відтоді живе тут, за рахунок держави. Він не має живих родичів, сестра померла у 1950-му.

Елізабет підрахувала: він провів тут майже шістдесят років.

— Більшість наших старожилів дуже неосвічені. Вони не слідкують за тим, що відбувається у світі. Ми заохочуємо слухати радіо та читати газети, але їм важко за усім стежити.

— А яка саме проблема у містера Бреннана?

— Ампутація, — відповіла сестра. — Зараз перевірю. Так, вірно. У жовтні 1918-го під час вирішального наступу він отримав поранення. Снаряд. Його ліву ногу ампутували у шпиталі, і він повернувся до Англії, до шпиталю у Саутгемптоні. Потім його переправили до Північного Міддлсексу, потім — до Рохамптону. У нас він опинився у вересні 1919-го. Крім того, у нього контузія. Ви знаєте, що це таке?

— Психологічна травма?

— Так, загальний термін. Він слабоумний. Хтось може з цим впоратись, а він не зміг.

— А Він зможе зрозуміти, хто я? Коли я поясню?

— Бачу, ви мене не достатньо розумієте, — у спокійному голосі сестри почулися нотки роздратування. — Цей чоловік живе у власному світі. Вони всі такі. Їм зовсім не цікавий реальний світ. Звичайно, дехто просто не в змозі цікавитися ним. У них тут і так все є — одяг, їжа. Усе.

— Його часто відвідують?

Місіс Сімпсон засміялася.

— Часто? Господи, останній раз його відвідували у... — вона глянула у папку на столі. — У 1949-му. Його сестра.

Елізабет опустила очі униз на свої руки.

— Якщо ви готові, я відведу до нього. Але не дуже на щось розраховуйте, добре?

Вони пройшли коридором із зеленим лінолеумом. Цегляні стіни на половину людського зросту закриті плиткою, а потім голі підіймалися аж до напівциліндричної стелі, звідки звисали жовті лампи на довгих плетених шнурах.

Вони минули кут, потім інший, кипу складених один в один кошиків для білизни, пройшли крізь обертові двері — тут різко запахло капустою та підливою, хоча цей аромат швидко зник у загальному запаху дезінфікувального засобу. Зрештою вони підійшли до пофарбованих блакитною фарбою дверей.

— Це кімната відпочинку, — сказала місіс Сімпсон, відчиняючи двері.

У приміщенні вздовж стін сиділо багато старих чоловіків: хтось у кріслах, вкритих світло-коричневим пластиком, а хтось у інвалідних візках.

— Він отам, біля вікна, — вказала сестра.

Елізабет пересікла кімнату, намагаючись глибоко не вдихати спекотне застояне повітря із запахом сечі. Вона підійшла до маленького чоловіка в інвалідному візку. Його стегна були вкриті ковдрою. Вона простягла руку, і він підняв очі та узяв її.

— Не той, — почувся голос місіс Сімпсон. — Біля іншого вікна.

Елізабет всміхнулася та відпустила старого. На підлозі лежав килим з оранжевими та коричневими візерунками, вона зробила ще кілька кроків. Краще б вона не приїздила сюди.

Маленький старий на інвалідному візку був схожий на пташку на жердині. На ньому були товсті окуляри, з одного боку замотані клейкою стрічкою. Елізабет бачила крізь них водянисті блакитні очі. Він не ворухнувся, і вона узяла його за руку, котру він тримав на колінах, та потисла її. Вона почувалась незручно, не у своїй тарілці. Навіщо вона взагалі сюди приїхала? Заради марнославства щодо свого уявного минулого? Дурне потурання. Вона підтягла для себе стілець та вхопила його за руку знову.

— Мене звати Елізабет Бенсон, і я приїхала вас провідати. Ви містер Бреннан?

Водянисті очі Бреннана закотилися від подиву. Вона відчула, як він стиснув її долоню. Він мав дуже маленьку голову, а волосся було не стільки сивим, скільки безколірним. Воно нерухомо лежало на шкірі голови.

Вона хотіла забрати свою руку, але відчула, що він її тримає, а тому залишила і підсунула ближче свій стілець.

— Я приїхала, щоби з вами зустрітися. Я думаю, що ви знали мого діда — Стівена Рейзфорда. Під час війни. Ви його пам’ятаєте?

Бреннан нічого не відповів, і Елізабет глянула на нього. Він був вдягнутий у смугасту вовняну сорочку, застебнуту на всі гудзики, але без краватки. Зверху йому одягли в’язану вручну коричневу кофту. Він був такий маленький, без ноги — цікаво, скільки він важить?

— Ви пам’ятаєте війну? Ви взагалі пам’ятаєте ті часи?

В очах Бреннана усе ще панував подив. Він не міг второпати, що взагалі відбувається.

— Може, я просто розповім вам щось? Або краще помовчати?

Він мовчав, і Елізабет всміхнулась, накриваючи другою рукою його руку. Вона труснула головою, щоб забрати пасмо, яке впало на її щоку. Бреннан заговорив. Голос він мав високий, як у дівчинки. Його слова пробивалися через мокротиння, котре булькотіло в грудях. Після кожних кількох слів він ковтав повітря.

— Такий салют. Мі всі там були, уся вулиця. Були танці. Усю ніч були там. Ми. Барбара і я. Моя сестра. Вона впала. Під час затемнення. Доводилося кожної ночі ставити. Впала з драбини.

— Ваша сестра впала з драбини?

— Та пісня — ми усі її тоді співали, — він ще раз ковтнув повітря та спробував заспівати для Елізабет.

— А ви пам’ятаєте щось про війну? Можете мені розповісти щось про мого дідуся?