Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Цілу ніч і весь наступний день Стівен так і пролежав нерухомо на ліжку. Прийшов Маунтфорд та спробував його підняти, але той не промовив ні слова. Він відмовлявся від принесених харчів. Він проклинав себе за нетерпіння, котре допустив щодо Уїра під час їхньої останньої зустрічі. Він ненавидів себе за егоїстичність почуттів: він більше жалів себе, аніж свого мертвого друга, та нічого не міг вдіяти. Як і всі решта, на війні він навчився позбуватися думок про смерть, а ось почуття самотності було непросто позбутися. Уїра більше немає, і ніхто не зможе його зрозуміти. Він спробував заплакати, але сльози не могли виразити ані спустошення, ані любов до нещасного божевільного Уїра.

На третій день до Стівена прийшов полковник Грей.

— Нарешті, успішний наступ, — сказав він. — Тунельники зробили свою роботу на відмінно. Не заперечуєте, якщо я присяду, Рейзфорде?

Стівен сидів на краю ліжка. Коли Грей увійшов, він спробував підвестися, щоби привітатись, але той махнув рукою. Стівен вказав на стілець біля стола.

Грей сів нога на ногу та запалив трубку.

— Боші так і не дізналися, чим їх вдарило. Я ніколи особливо не вірив у те, що роблять ті каналізаційні пацюки, а ще й ці постійні вирви, котрі займає ворог... Але зараз навіть я мушу визнати, що вони добре зробили свою роботу.

Він ще кілька хвилин говорив про атаку і, здавалося, навіть не помічав, що Стівен не відповідає.

— Наші хлопці залишалися у резерві, не було потреби їх відправляти. Думаю, що декого з них це навіть засмутило, — він посмоктав трубку. — Хоча й не багато кого, мабуть.

Стівен провів рукою по скуйовдженому волоссю. Цікаво, Грея хтось послав сюди чи він сам вирішив прийти?

— Стенфорт, — сказав Грей. — Типовий англійський штабний офіцер, чи не так? Товстий, самовдоволений, неосвічений. Пробачте, я не хотів образити англійців, Рейзфорде. Але у його випадку зовнішність оманлива. Він дуже хороший стратег. Я думаю, що він врятував багато життів у цьому наступі.

Стівен кивнув. У темряву його горя почала зазирати цікавість — наче кров, що повертається в онімілу кінцівку.

Грей продовжував говорити та палити.

— Щодо наших благородних французьких союзників, то тут назріває делікатна проблема. У них труднощі — поширюється, так сказати, супротив. Відставка генерала Нівеля трохи вгамувала ці настрої. Петен наче ставиться з більшою увагою до життів солдатів, але загалом ситуація тривожить. Ми вважаємо, що близько двох третин їхньої армії охоплена такими настроями. Мабуть, у кожній п’ятій дивізії ситуація дуже серйозна.

Стівена зацікавили новини, принесені Греєм. Дотепер французи вдаліше показали себе у порівнянні з британцями, проявляючи значну стійкість. Заколот у їхніх шеренгах було важко навіть уявити.

— Стенфорт збирається запросити вас та Маунтфорда з собою — така собі неофіційна зустріч. Французькі офіцери, яких стосується ця справа, зараз у відпустці. Це буде просто дружня бесіда.

— Зрозуміло, — сказав Стівен. — Дивно, що такі речі дозволили. Ми майже ніколи не бачимося з французами.

— Саме так, — погодився Грей, і на його обличчі з’явилася посмішка з відтінком тріумфу, адже йому вдалося розговорити Стівена. — Цього і не дозволяли. Це буде просто обід з друзями. І я поки ще тут. А ви виглядаєте паскудно. Поголіться та помийтеся. Мені дуже шкода вашого друга-сапера. А зараз піднімайтеся.

Стівен окинув його порожнім поглядом. Він не відчував енергії у своєму тілі. Його очі прикипіли до блідих райдужок в очах Грея — Стівен спробував позичити трохи сил у старшого товариша.

Бачачи, що Стівен хоче відповісти, Грей пом’якшив голос.

— Я знаю, як це, коли залишаєшся один. Наче ніхто більше не може розділити з вами цього. Але ви маєте рухатися далі, Рейзфорде. Я збираюся подавати вас на отримання Воєнного хреста за участь в операції на каналі. Як вам це?

Стівен знову здригнувся.

— Ні, це абсолютно неприйнятно. Не можна видавати ті залізки живим, якщо є ті, хто віддав своє життя. Заради Бога, ні.

Грей знов посміхнувся, і Стівен відчув себе інструментом, на якому вміло грають.

— Ну добре, жодних нагород.

— Запропонуйте когось — Елліса, наприклад, або когось із загиблих, — додав Стівен. — Його матері полегшало б, може.

— Може. А може, це розбило б їй серце.

Стівен підвівся.

— Я піду до штабу й переодягнуся.

— Добре. Якщо ви зараз здастеся, то його життя не буде нічого варте. Його душа заспокоїться тільки тоді, коли ви пройдете до кінця.

— Наші життя уже давно нічого не варті. І ви це знаєте. Ще з Бокуру.

Грей ковтнув.

— Тоді зробіть це заради наших дітей.

Стівен витяг свої онімілі кінцівки у тепле літнє повітря.

Коли він озирнувся навколо, на дерева та вцілілі будівлі — його знов охопило почуття, дещо схоже як тоді, в Англії. Він міг змусити себе продовжувати, хоча і боявся, що та реальність, у якій він тепер жив, стала занадто крихкою.

Він писав Жанні майже кожного дня, хоча й не було особливо про що. Вона у своїх листах розповідала про життя в Ам’єні та про те, що французькі газети пишуть про війну.

Стівен зі Стенфортом та Маунтфордом поїхав машиною до Арраса. Там у готелі вони зустрілися з двома французькими офіцерами на прізвища Лалман та Хартманн. Лалман, старший з них двох, був товстим чоловіком і полюбляв прості мирські блага. До війни він працював юристом на державній службі. На обід він замовив різноманітні вина, а принесених куріпок він розірвав просто руками. Його підборіддям стікав сік — просто на серветку, заправлену за комір. Стівен з невір’ям спостерігав за ним. Другий, молодший — Хартманн, — був серйозним юнаком років двадцяти, трохи смуглявим. Вираз його обличчя неможливо було зрозуміти, і він не хотів говорити нічого такого, що могло би збентежити його сеньйора офіцера.

Лалман майже постійно говорив про мисливство та дичину. Стівен перекладав для майора Стенфорта — той підозріло дивився на француза. Маунтфорд розмовляв французькою і запитав його про настрої у французькій армії сам. Лалман, витираючи підливу з підборіддя, запевнив його, що рідко було краще, ніж тепер.

Після обіду Лалман розпитував Стенфорта — за допомогою Стівена — про його родину в Англії. У них була спільна знайома — стара француженка, котра доводилась родичкою дружині Стенфорта. З цієї теми Лалман перейшов до питань про британську армію та їх бачення війни. Стенфорт навдивовижу чесно розповідав, і Стівен навіть хотів іноді змінити його слова. А проте розсудив, що Стенфорт краще знає, що треба казати, та й Маунтфорд міг помітити відмінність у перекладі.

Стівен не звик до таких зустрічей для збору інформації — навіть до неформальних. Він не міг зрозуміти, коли ж саме вони зможуть дізнатися про зменшення бойового запалу серед французів та масштаби цієї ситуації. Поки принесли чай, він встиг розповісти про усі подробиці пересування більшої частини дивізій британських експедиційних військ та про занепад настрою солдатів, який вдалося лише тимчасово підняти успіхом на Вімі та Месені. Депресія просякнула армію до самих кісток, особливо ту її частину, котра знала про підготовку масштабного наступу на Іпрі.

Лалман зрештою витер рота серветкою та запропонував їм піти у бар біля головної площі, за порадою друга. Там вони просиділи десь до десятої години — потім Стівена відрядили шукати водія автівки Стенфорта. Той спав на задньому сидінні. Поки вони прощалися з французами, почався дощ.

Коли вони поїхали, Стівен озирнувся через плече і побачив, як Лалман та Хартманн стоять поруч під колонадою, з якої капає дощ.

У серпні та вересні Стівен знов їздив до Жанни. Вони прогулювалися містом, але він завжди відмовлявся поїхати у водяні сади.

Жанна казала, що її тривожить апатичність Стівена. Їй здавалося, що він втратив надію та почав здаватися. Стівен відповідав, що важко не опустити руки, коли вдома усі ставляться до цього з повною байдужістю.

— Будьте сильним заради мене, — сказала вона. — Мені не байдуже, що відбувається з вами та вашими друзями. І я терпляча. Я буду вас чекати.

Її слова дуже його підбадьорили. Він розповів про те, які відчуття його охопили біля поля в Англії, коли він був У відпустці, а вона промовила:

— Ось бачите! Бог є, у цього всього є мета! Ви повинні бути сильним, — вона узяла його руку та легко стисла. Стівен вдивився у її бліде благальне обличчя. — Зробіть це заради мене. Повертайтеся та ідіть туди, куди вас відправлять. Вам щастить. Ви залишитеся живим.

— Я відчуваю свою провину за те, що я вижив, а інші — ні.

Стівен повернувся до штабу бригади, хоча йому і не хотілося тут сидіти. Він хотів назад, у траншею, до солдатів.

Він існував.

Його життя стало сірим та непевним, як світло, що будь-якої миті може згаснути; воно було наповнене тишею.

— Є якийсь прогрес? — запитала Елізабет в Ірен, коли прийшла зі своїм щотижневим візитом.

— Та не дуже, — відповіла та. — Боб каже, що усе складніше, ніж думав. Він продовжує працювати із записами, але твій дідусь, здається, добре замітав сліди.

Того дня, коли Елізабет передала Бобові щоденник, вона вирішила знайти й інші способи зв’язку з минулим. З довідника для офіцерів дідуся вона дізналася, у якому полку він був, та спробувала відшукати штаб.

Після кількох телефонних дзвінків та повідомлень, на які просто не відповідали, вона дізналася, що десять років тому цей полк припинив своє існування у зв’язку зі злиттям з іншим. Його штаб розташовувався у Бакінгемширі, куди Елізабет і вирушила одним суботнім ранком.