— Я знаю, — Жанна накрила його долоню своєю. — Я розумію. Але ви повинні бути сильним. Я приготувала для вас спальню — подумала, що ви захочете лишитися. Я рано вас розбуджу. Ідіть спати.

Стівен нехотячи пішов за нею до дверей. Завтра доведеться повернутися на війну.


Штурм Мессинського хребта планувався дуже детально. Ветерани минулого липня берегли людські життя, за які вони відповідали.

— Для вас є хороші новини, — звернувся до Стівена Грей, коли той зайшов доповісти про своє повернення. — Перш ніж ви заступите на свою нову посаду, ви повинні організувати масштабний рейд на траншеї ворога. Це частина нової обережної стратегії — ми вивчаємо противника. Розвідка, — він спробував вичавити посмішку, але невдало.

— Зрозуміло, — відповів Стівен. — А як зміниться наша загальна стратегія, якщо ми дізнаємося, що проти нас стоїть не сорок другий полк, а сорок перший?

— Думаю, що ніяк, — відповів Грей. — Але мені наказано долучитися до збору розвідувальних даних, чим займається цілий фронт. Ваша рота цього тижня виходить з резерву, так? Це хороша нагода для такого фронтовика як ви.

— Дякую, сер.

Грей засміявся.

— Ну добре, Рейзфорде, розслабтеся. Насправді я хочу, щоб ви очолили атаку на канал ліворуч. Нам треба там закріпитися. Це лише локальна атака. Ваш батальйон рушає на світанку. Трохи пізніше надійде підкріплення — солдати з Чорної Країни[13]. Ну що, вам це більше подобається?

— Так від нашої смерті буде більше користі, ніж коли ми будемо просто роздивлятися кокарди ворога.

— Молодець, Рейзфорде. Тримайтеся. Я знав, що ви зможете.

— А я же ви тримаєтеся, сер? — запитав Стівен.

Грей розсміявся.

— Це все моя шотландська кров. Ми лише починаємо!

Солдати вирушили далі на передову комунікаційними траншеями, які завершувалися у брудній розщелині в землі за мішками з піском. Не враховуючи рейдів та патрулювання, вони вже дев’ять місяців не атакували і тому тепер сильно нервували та лаялися між собою, встановлюючи драбини біля стіни траншеї. Увесь ранок звучали пили та молотки, і деревина перетворювалась на драбини, які спиралися на бруствер через рівні проміжки. У Стівена склалося враження, що попри погане передчуття щодо великого наступу в Бельгії, котрому приписували важливість для генерала Хейга, солдати чомусь думали, що їм більше не доведеться підставлятися під штормовий вогонь артилерії.


Джек Фаєрбрейс закінчив свою зміну під землею та виліз на поверхню. Приготування до атаки відродили у ньому ті спогади, які, здавалося, йому вдалося поховати назавжди. Він згадав, як молився за солдатів, які вилазили і траншей тим літнім ранком, як сподівався на їхнє повернення живими. Цього разу молитов у нього не знайшлося.

Недалеко від входу у велику шахту вони викопали бліндаж, куди і пішов Джек. Тут тимчасово спали його товариші. Він запросив Еванса та заварив чаю, а потім дістав альбом. Від дня смерті Шоу Джек більше не малював його портретів — тепер він почав малювати Стівена. Цей чоловік цікавив Джека відтоді, як він, напівживий, впав на його руки. Він малював його велику темноволосу голову з різних ракурсів, у різних позах, з широко відкритими недовірливими або ж рішуче звуженими очима; з посмішкою, яка з’являлася під час спілкування зі своїм другом — капітаном Уїром; з порожнім виразом обличчя, наче пам’ять його покинула, він зустрів Джека, коли той прийшов зранку на доповідь після того випадку, коли заснув на варті. Лице Джона він не пам’ятав настільки добре, щоби намалювати його.

До атаки залишилось недовго, та від того не легшало. Стівен розмовляв з командирами взводів, які першими піднімуться драбинами з рідкими східцями у непередбачуваний світ за межами траншеї.

— Не можна вагатися, — казав він. — Змінити того, що на вас чекає, неможливо, але будь-які вагання з вашого боку тільки збільшать загрозу життю солдатів.

Елліс облизав губи, на блідому чолі виступили краплі поту. Почався обстріл, і зі стелі бліндажу сипалася земля. Стівен говорив спокійно, як досвідчений солдат, але йому самому це не допомагало. Факт, що він вже мав такий досвід, зовсім не означав, що він виживе цього разу. Коли треба буде починати, йому знов доведеться зазирнути у глибини своєї суті — і він боявся, що змінився.

Обстріл тривав лише один день. Артилеристи казали, що гармати з науковою точністю націлені на об’єкти ворога, розташування яких виявила повітряна розвідка. Цього разу не буде ні дроту, ні вцілілих бетонних редутів, котрі неквапливо поливають понівечені поля хвилями смерті.

Уїр прийшов у бліндаж опівночі. Погляд шалений, волосся скуйовджене — Стівенові такий вигляд не сподобався. Він не хотів заразитися його страхом, який той передавав навіть через подих.

— Цей шум, — сказав Уїр. — Я більше не можу його терпіти.

— Я вже два роки це чую, — грубо зауважив Стівен. — Але ж ви в Британській армії найкраще вмієте пристосовуватися.

Уїр витяг цигарки та озирнувся навколо з надією в очах. Стівен з неохотою підштовхнув до нього пляшку.

— Коли ви вирушаєте? — запитав Уїр.

— Як завжди. Усе буде добре.

— Стівене, я хвилююся за вас. У мене нехороше передчуття.

— Я чути нічого не хочу про ваші передчуття.

— Ви були мені дуже хорошим другом, Стівене. Я ніколи не забуду, як ми разом з вами лежали у вирві і ви розмовляли зі мною...

— Забудете. А зараз краще помовчіть.

Уїр тремтів.

— Що таке? Я ж хочу подякувати вам. Я просто щось відчуваю. Пам’ятаєте, коли ви мені ворожили на картах...

— Я підтасував. Обманув. То нічого не означає, — Стівен вже не міг продовжувати цю розмову.

Уїр виглядав здивованим та пригніченим. Він зробив великий ковток і сказав:

— Не знаю, чи варто сказати. Я знаю, це егоїстично з мого боку, але...

— Та просто закрийте рота, Уїре, — Стівен вже кричав, голос зривався на ридання. Він підніс своє обличчя впритул до обличчя Уїра і промовив: — Просто спробуйте мені допомогти. Якщо ви мені за щось вдячні — то спробуйте допомогти. Господи, ви що, думаєте, що мені подобається це робити? Ви вважаєте, що це і є сенсом мого життя?

Уїр відсунувся назад від слини, що летіла зі Стівенового рота. Він спробував заперечити, і Стівена накрило хвилею злості.

— Усі ті хлопці — їм по вісімнадцять чи дев’ятнадцять років — усі вони вранці вилізуть з траншей, а мені доведеться на це дивитися. Хоч раз у житті, я вас благаю, давайте поговоримо про щось інше!

Перекошений і п’яний Уїр був не менш запальним, ніж Стівен.

— Є речі, які я хочу сказати, — і мені начхати, тактовно це чи ні! Є дещо більш важливе за такт. Я хочу подякувати вам і попрощатися, якщо...

Стівен схопив його за лацкани та потяг до дверей.

— Ідіть до біса, Уїре! Йдіть до біса з перед моїх очей і залиште мене у спокої!

Він виштовхнув його за двері, і той впав обличчям у багнюку. Підвівшись, Уїр з докором глянув на Стівена та почав зчищати бруд з форми, повільно прямуючи дошками у свій бліндаж.

Залишившись на самоті, як і хотів, Стівен подався у подорож в глибини самого себе, яка закінчиться аж на світанку. Він уважно роздивлявся власне тіло, згадуючи різні речі, яких торкалися його руки; вивчав лінії на кінчиках пальців і притискав тильний бік долоні до губ.

Стівен ліг на дощате ліжко, та відчув дотик вовняної ковдри до шкіри обличчя — як у дитинстві. Він щільно замружив очі та подумки звернувся до найдавніших своїх спогадів про матір, про її руки, голос та запах. Він загорнувся у плащ із пригадувань, сподіваючись бути так у безпеці, щоб ніякі снаряди та кулі не змогли його дістати. Він проковтнув слину та відчув свої язик та горло. Це була та ж плоть, що й у того невинного хлопчика, яким він був. Звичайно, вони не допустять, аби з нею трапилася біда тепер. З оновленим почуттям любові до цього світу думка про можливість залишити його стала нестерпною.

За годину до світанку прийшов Райлі та приніс теплу воду, щоби Стівен міг поголитися. Стівенові було приємно бачити цього кмітливого маленького чоловіка із запобігливими манерами. До того ж він уміло заварював великий чайник чаю. Стівен ретельно поголився та узяв ремінь, вже начищений Райлі.

Коли він вийшов у траншею, привезли пайки для солдатів, і хтось із них смажив бекон на сніданок. У темряві доводилося обережно ступати по дошках, слідкуючи за ногами. Сержант-майор роти Прайс перевіряв спорядження. Зараз йому допомагала його методичність: він усе робив так само, як і будь-якого іншого дня. Потім він поговорив з Петросяном, капралом його колишнього взводу. Знайоме засмагле обличчя дивилося на Стівена так, наче він міг його врятувати, — і той відвів погляд. Він підійшов до групи солдатів, які ще ніколи не перелазили через бруствер: Барлоу, Кокер, Годдард та кілька інших стояли біля драбини. Стівен зупинився, поговорив з ними і навіть у темряві помітив дивний вигляд їхніх обличчях. Ніби шкіра натяглася на кістках, від чого вони світилися. На питання Стівена вони не відповідали — кожен занурився у себе, де завмер час і не було жодної допомоги.

Артилерія почала створювати вогневу завісу на нейтральній території. З-за брустверу можна було побачити, як у повітря злітають грудки землі та падають униз. Стівен глянув на годинник — ще чотири хвилини. Він опустився на коліна на стрілецькій сходинці та почав молитися. Пристрасно, але без слів.

Усе відбувалося дуже швидко. Нескінченний обстріл тоді, перед липневою атакою, неможливо було терпіти, але вони хоча би мали час підготуватися. Цього ж разу здавалося, що ще декілька годин тому він вечеряв із Жанною, а зараз готується помирати. Не відчувалося жодної відмінності, що це була коротка атака: у смерті немає рівнів.