— Зрозуміло, — схожість сестер викликала у Стівена настільки сильне почуття присутності Ізабель, наче вона сиділа прямо тут, на лавці між ними. Тим не менш очевидно, що Жанна щось приховала. І, мабуть, більшу частину. — Я хочу побачити її.

Його власні слова здивували його. Жодного разу, коли він сидів у грязюці та бруді, він не мав такого бажання, щоби вона стала чимось реальнішим за неясні спогади, які й так нечасто до нього приходили. Він ніколи не хотів побачити її шкіру, тіло, волосся. Щось із розказаного Жанною змінило його байдужість. Можливо, тривога за її добробут спонукала його переконатися на власні очі, а не довіритися спогадам та розповідям Жанни.

Вона похитала головою.

— Ні, це неможливо. Тільки не після усього, що сталося.

— Будь ласка.

Голос Жанни став ніжним.

— Я подумаю. А ви подумайте про весь той розбрат та біль, який спричинили. Було би божевіллям повертатися зараз та знову піднімати ті речі, — вона підвелася, щоб піти. — Месьє, я розповіла, мабуть, більше, ніж повинна. Але коли я вас побачила, то відчула, що можу вам довіряти. А також я думаю, що у неї є певний борг перед вами. Коли вона пішла, то нічого не пояснила, і, я вважаю, ви повели себе по-своєму шляхетно. Ви не переслідували її і не ускладнювали ситуацію. Я вважаю, що ви принаймні заслужили почути розказане мною. Але я вірна Ізабель — і ви самі сказали, що вірність має бути безкомпромісною та повною.

Стівен підвівся та став поруч.

— Я розумію. Я вдячний вам за довіру, таку, наскільки можлива. Дозвольте запитати ще дещо: ви хоча б скажете Ізабель, що я тут? Що я хочу побачитися з нею — хоча б ненадовго? Тільки щоби побажати їй усього найкращого. Нехай вона сама вирішить.

Жанна стисла губи, виражаючи незгоду, та захитала головою. Стівен продовжив:

— Цим ви не порушите свою вірність. Ви просто дасте їй можливість вирішити самій. Це ж усе-таки її життя, правильно?

— Добре. Я не вважаю, що це хороша ідея, але скажу, що ми з вами зустрілися. Зараз ви повинні мене відпустити.

— А як я дізнаюся?

— Завтра у тому ж барі о дев’ятій вечора. Мені вже час.

Вони потисли руки, і Стівен залишився спостерігати, як висока фігура зникає на іншому боці площі.


Він пішов через ціле місто на бульвар Гангу. Оминув собор, готичну форму якого захищали мішки із землею, наче його духовні істини не могли забезпечити достатній захист від вибухів металу, спустився на береги каналу, де у свій перший приїзд до міста він дивився, як чоловіки у сорочках з коротким рукавом з надією закидають свої вудки у спокійні води Сомми, відділені від основної річки.

Все прокидалося знову. Те, що він вважав уже померлими і не більш ніж застарілими спогадами, знову піднялося в ньому та спалахнуло. Він ніколи такого не уявляв — навіть у моменти найглибшої самотності, під найстрашнішими обстрілами, навіть коли йому потрібні були найпростіші та навіть дитячі засоби підтримки. Ніколи він не звертався до спогадів про Ізабель та того, що між ними було, як до джерела надії та сенсу. Ніколи він не використовував їх, щоб втекти від гнітючої реальності, у якій опинився. Але зустріч з Жанною змінила його дивовижним чином: тепер події останніх трьох років стислись у щось таке, що хоч і неможливо зрозуміти, зате можна осягнути.

Він вийшов на бульвар з південного боку і пішов далі. Він повірити не міг, що будинок може там стояти; не здавалося таким же нереальним, як і спогади про смерть, коли життя манило його назад нечіткими обіцянками, або як спогади про битву, коли час наче перестав існувати.

Він побачив, як червоний плющ видирається нагору на кам’яний балкон другого поверху; величні вхідні двері з вишуканими кованими прикрасами; сірий сланцевий дах, котрий перетинав сам себе під різними кутами, ховаючи під собою кімнати та коридори неправильної форми. Масивний спокійний фасад, чия міцність не викликала заперечень.

Стівен відчув у роті смак тих днів. Він чув запах полірованої дерев’яної підлоги, про яку дбала служниця на ймення... Маргарита; смак вина, яким Азер зазвичай пригощав за обідом, — червоного, сухого та терпкого, не дешевого, густого та димного[10]; кроки, чия оманлива луна завжди справляла враження, що вони дальше або ближче, ніж насправді; запах тютюну з трубки у вітальні; і одяг, який носила Ізабель: з ледь помітним запахом троянд, завжди чистий та накрохмалений, який вона носила так, наче була не просто вдягнена, а виряджена — і не для цього дому, а для іншого світу, в якому вона жила в своїй уяві. Усі ці спогади повернулися до нього з настирливою ясністю, як тоді, коли його власні почуття узгоджувалися з потаємним внутрішнім життям Ізабель. Він стояв на цій темній вулиці, дивився на будинок і пригадував також ту екзальтовану нагальність, з якою він переконувався у власній правоті.

Він пересік вулицю та підійшов ближче до будинку, щоби роздивитися краще. Ворота були зачинені, і не світилося жодне вікно. Він пройшов трохи далі вулицею, щоби подивитися на будинок збоку. Ззаду будинок закрили брезентом, помітно, що його відновлювали: купки битої цегли лежали та чекали, поки їх вивезуть. З того місця, де стояв Стівен, здавалося, що більшість задньої частини будинку зруйнована. Німці використовували великі гармати, і в будинок влучив один — а то й два — снаряди. Стівен вирахував, що в будинку рознесена головна вітальня, а також кілька невеликих кімнат на нижніх поверхах. Над ними розташовані задні спальні, у тому числі спальні служниць та червона кімната.

Він сів під деревом біля дороги. Сила спогадів здолала його. Він пригадував усе так ясно, наче переживав знову. Камін, готовий до розпалу, у червоній спальні, середньовічний лицар, клематіс за вікном... Він спробував зупинити цей потік спогадів про кожну дрібницю, але водночас вони його відроджували.

Він підвівся та попрямував від будинку в бік міста, а потім попростував берегом каналу. Він на мить згадав про Елліса — чи все у нього добре, адже той лишився сам. В Ам’єні було багато місць, де можна переночувати, і приязні офіцери завжди йому покажуть, куди піти. Спати не хотілося. Він був недалеко від водяних садів — родючих закутків, де він колись катався на човні разом з Азером, його родиною та месьє і мадам Берар.

Він брів крізь ніч, зрідка зупиняючись для відпочинку на лавці та спроб дати думкам лад. На світанку Стівен пішов у квартал Сен-Ле, де почув перші звуки денної активності: пекар затопив печі, вулицею поїхали з гуркотом вози з молочними бідонами, котрі тягли робітники.

О сьомій він з’їв яєчню з хлібом у кафе; випив велику чашку кави. Потім умився та поголився в маленькій кімнаті, куди його провів власник. Він не дуже звик до безсонних ночей, але зараз не відчував жодної слабкості від того, що не спав цілу ніч. Може, вдасться знайти якесь місце, де показують кіно; якщо ні — можна купити книгу та почитати у саду біля собору.

День минув у гарячковому очікуванні. Після обіду він ліг поспати в кімнаті невеличкого готелю — і заснув набагато міцніше, ніж очікував. Ввечері він переодягнувся та приготувався до зустрічі з Жанною. По дорозі до бару виявилося, що у його чистій сорочці теж живуть воші — так само як і в брудній.


Тільки лиш пробило дев’яту, Жанна увійшла до бару. Стівен поставив на стіл свою склянку й підвівся, відсуваючи для жінки стілець. Він ледь терпів усі формальності, пропонуючи їй випити та розпитуючи про самопочуття, — очі його тим часом шукали на її обличчі будь-які ознаки новин.

— Ви говорили з Ізабель?

— Так.

Жанна відмовилась від випивки та сіла за стіл, склавши руки.

— Вона дуже здивувалася, коли я сказала, що ви в Ам’єні. Ще більше її здивувало те, що ви хочете побачитися з нею. Вона не давала відповіді аж до вечора. Їй дуже важко. І причину того ви дізнаєтеся, месьє. Зрештою вона погодилася. Я відведу вас до неї сьогодні.

Стівен кивнув.

— Добре. Тоді не будемо гаяти часу, — він був абсолютно спокійний, наче відбувалося щось звичайне — як перевірка траншей.

— Ходімо, — Жанна підвелася. — Тут недалеко.

Вони мовчки йшли темними вулицями. Стівен відчував, що Жанна не буде рада його питанням; вона лише чесно виконувала свою місію, яка особисто у неї вочевидь викликала сумніви.

Вони дійшли до синіх дверей з латунною ручкою. Жанна підняла очі на Стівена — вони світилися у тіні шарфа, яким вона закутала голову.

— Далі усе залежить від вас, месьє. Зберігайте спокій. Будьте сильним. Не засмучуйте Ізабель. І себе також.

Стівена зворушила її доброта. Він кивнув, погоджуючись, і вони увійшли в дім.

У скромному коридорі тьмаво горіло світло. Тут стояв столик з вазою зі стокротками під дзеркалом у золоченій рамі. Жанна піднялась нагору, і Стівен пішов слідом. Вони опинились на маленькому майданчику з дверима в кінці.

— Зачекайте, будь ласка, — сказала Жанна та постукала в двері.

Стівен почув, як їй відповіли, і вона увійшла. З-за дверей було чути совання стільців та тихі голоси. Він озирнувся навкруги: картини обабіч дверей, світлі стіни, вкриті клейовою фарбою.

Жанна вийшла.

— Тепер можете заходити, месьє.

Вона торкнулась його руки, підбадьорюючи, та пройшла повз, зникаючи у коридорі.

У Стівена пересохло в роті, він не міг ковтнути. Простягнув руку вперед і штовхнув двері. У кімнаті було дуже темно. Світилася тільки одна лампа на столі, накрита важким абажуром. У дальньому кінці кімнати стояв невеликий круглий стіл — за такими грають у карти. З іншого боку він побачив Ізабель.

Стівен зробив кілька кроків кімнатою. Ось він — страх; це відчуття, через яке солдати ховаються у вирвах або стріляються.

— Ізабель.