— Ви знаєте, що сталося з чоловіком, який був власником цього кафе? — запитав Стівен.

— Він у Німеччині. Полонений. У чотирнадцятому році німці робили облави.

— На кого?

— На усіх чоловіків у Ам’єні. Це коли вони захопили місто.

Стівен узяв пиво.

— Тобто німці усіх чоловіків у місті забрали до Німеччини?

Той знизав плечима.

— Тільки дурних. І боягузів. Усі інші домовилися.

— А ви? — запитав Стівен.

— А я застарий — їх старі не цікавили.

— Що він каже? — запитав Елліс.

— Він каже, що того чоловіка, який володів рестораном раніше, забрали до Німеччини. Тут зараз не дуже, правда? А раніше у кафе було дуже жваво, завжди було повне студентів і таке інше.

Стівен поставив свій келих пива на цинкову поверхню бару, вкриту кільчастими відбитками, яких ніхто не витирав.

Він раптом збагнув, куди подівалися усі студенти, котрі викрикували свої замовлення та наповнювали приміщення димом своїх міцних цигарок. Ті, хто не загинув у Вердені, зараз готуються до атаки на ріці Ена під командуванням свого нового натхненного генерала.

— Ходімо, — сказав Стівен. — Пошукаємо інше місце.

— Чому? Я тільки-но почав...

— Тут надто сумно. Ходімо, — Стівен поклав монети на стійку.

На вулиці вже вечоріло, і Стівен не хотів зіпсувати першу відпустку Елліса своїми думками.

— Обирайте будь-який заклад, — сказав Стівен. — За мною випивка.

Вони пройшли повз собор, який до рівня нижніх вікон був закладений мішками з піском. Кам’яна кладка залишилася цілою, але деякі вікна залишилися без скла. Стівен помітив, як багато на вулицях жінок у траурному одязі.

Вони зайшли у бар під назвою «Aux Huîtres»[7], де не подавали устриць. У барі було повно солдатів різних національностей: англійців, французів, бельгійців, португальців. Стівен купив пляшку шампанського та наповнив келих Елліса. Піднявши склянки, вони випили за здоров’я один одного.

Стівен хотів якомога швидше досягти стану забуття. Звикнути до відносно нормального світу було важче, ніж він думав. Присутність такої кількості солдатів дратувала. Він знав, що лише вчора більшість з них повзала по пояс у багнюці разом з пацюками, — а тепер вони сидять тут з блискучими ременями та гладенько поголеними обличчями. Якщо вони зараз можуть так добродушно сміятися, на яку ще брехню вони здатні?

Жінки в Ам’єні, котрі не оплакували своїх чоловіків, доброзичливо ставилися до іноземних солдатів. Вони дозволяли пригощати себе випивкою, сідали до них за столики і намагалися зрозуміти незграбну французьку англійських офіцерів.

Ще раніше, ніж Стівен допив другий келих, з’ясувалося, що Елліс самовільно записав його у перекладачі. У барі сидів сором’язливий майор років тридцяти і намагався приховати свою зніяковілість між великими хмарами диму, котрі він випускав з рота, поки його товариш — офіцер із шотландського полку — пробував порозумітися з француженкою, котра пила вино та голосно розмовляла.

— Скажіть йому, що він дуже хоче показати їй свій бліндаж, — попросив шотландець.

Стівен переклав спочатку запрошення, а потім її відповідь:

— Вона каже, що він симпатичний чоловік, і питає, чи не хоче він запросити її кудись на вечерю, — переклад Стівена був відвертішим, ніж справжня відповідь жінки.

Майор спробував щось відповісти самостійно, але його знання французької обмежувалися словами «Est-ce que possible pour...»[8]. Промовивши їх, він знов зайняв рот трубкою, супроводжуючи це шляхетними жестами у напрямку жінки.

— Думаю, вона б не відмовилась чого-небудь випити, — сказав Стівен.

— А, зрозуміло. Я перепрошую, я...

— Нічого, я принесу. А ви продовжуйте балачки.

Шотландець спробував пояснити жінці, що такого смішного сказав Стівен, — солдати називали «балачками» ловлю вошей. Але слів «вбивати» та «воші» французькою він не знав, тому пальцями спробував зобразити якусь комаху, а ударом кулаку по столу — процес убивства. Жінка хитала головою і вочевидь не розуміла, тому шотландець дістав запальничку, підніс її до шва своєї куртки, а потім ліг спиною на підлогу та задригав ногами в повітрі.

Коли Стівен повернувся, жінка голосно сміялася. Елліс окинув Стівена невпевненим поглядом, але коли той посміхнувся йому у відповідь, він теж почав сміятися та лупцювати кулаком об стіл. Інші відвідувачі бару терпляче подивлялися в їхній бік. Стівен заплющив очі й швидко випив свою склянку. Він купив пляшку віскі «Old Orkney» і зараз запивав його шампанським. Коли він знову розплющив очі, його вже захопили теплі почуття до тих, хто сидів з ним за столом. Відчутно полегшало.

Шотландець попросив:

— Скажіть їй, що він би хотів узяти її до Парижа на вихідні у свою наступну відпустку. Він хоче сходити у «Мулен Руж».

— «Мулен Руж»! — повторила жінка зі сміхом. — Добре.

Чоловіки зробили комплімент її знанню англійської.

Вона звернулася до Стівена:

— Скажіть їм, що мене навчив англійської один генерал, який тут жив якийсь час.

— Вона каже, що вас скоро мають підвищити до генерала.

Майор похитав головою у сором’язливому зніяковінні. Його gaucherie[9] нагадала Стівенові про Уїра, і йому стало шкода, що його немає з ним. Йому хотілося, щоби бідний дивний Уїр був поруч — такий наївний, але з таким досвідом, якого він сам ніколи б не хотів і про який навіть не думав.

Було очевидно, що шотландець, вдаючи допомогу своєму англійському другові, сподівався сам справити враження на жінку.

— Запитайте, будь ласка, чи леді живе в Ам’єні? І чи є у неї вільна кімната для двох порядних офіцерів з одного з найкращих полків шотландського нагір’я?

Жінка подивилася на Стівена, чекаючи перекладу. Вона мала радісні карі очі та рожеву шкіру.

— Так що? — промовила вона. — Мабуть, він хоче зі мною переспати?

Стівен придушив посмішку.

— Мабуть, так.

Жінка засміялася.

— Скажіть йому, нехай шукає будинок з блакитними ліхтарями. Або якщо хоче дешевше, то з червоними. Я можу запропонувати трьом чоловікам чудову вечерю, кімнату з чистою постільною білизною та свіжу яєчню з кавою на сніданок — за прийнятною ціною. Але, на жаль, це все. Якщо хочете, можете приходити.

— Дякую. Скажіть, а в місті є бари, куди ходять місцеві? Не солдати, а прості люди, які тут живуть?

— Так, є два чи три заклади у бік вулиці Бове — якщо від неї ще щось залишилося.

— Давайте, друже, — поквапив його шотландець. — Що вона каже?

— Вона каже, що для того, чого ви хочете, є спеціальні заклади.

— Господи, — промовив майор, густо видихаючи дим, — вона говорить як дельфійський оракул.

Шотландець не виглядав переконаним, і Стівен не хотів зіпсувати йому вечір.

— Ні, ні, — заперечив він. — Вона говорила дуже приязно. Вона може запропонувати вам ночівлю та... І взагалі, я упевнений, що вона не проти і далі розважатися.

На обличчі шотландця з’явилося полегшення.

— Ну, добре. Давайте ще вип’ємо. Андерсоне, твоя черга.

Стівен нахилився до Елліса і тихенько зашепотів на вухо:

— Я вийду ненадовго прогулятися — тут надто спекотно. Та якщо я не повернуся — ви впораєтеся? У вас є гроші?

— Так, усе добре. Мені тут подобається.

Стівен налив йому повну склянку віскі, а пляшку із залишками заховав у кишеню.

— Ну гаразд, побачимося пізніше.

На вулиці знову стало зимно, але Стівен радів холодному повітрю після задимленого бару. Він щільніше загорнувся у шинель та підняв комір. Пес обнюхував бордюрні камені. Він хвацько біг вниз вулицею, його білий хвіст високо стирчав над спиною в слабкому світлі місяця. У пса були свої справи; у більшості людей в місті були свої справи, і, хоча крамниці вже були зачинені і темні, Стівен бачив крізь вікна мовчазні прилавки, за якими лежали рулони в магазині тканин або стояли пляшечки у аптеці. Завтра в крамниці пекаря люди будуть звично обмінюватися формальними фразами; регулярне побажання доброго ранку відвідувачами власнику крамниці, потім іншим відвідувачам; покупець отримає свій хліб зі звичними подяками навзаєм. Можливо, хтось поведе бровою або знизає плечима на знак того, що все іде не так, як хотілося б, але нічого не вдієш. У більшості життя буде тривати, як і раніше, — у них немає вибору. За крамницею пекаря була м’ясна крамниця, де пропонували три різні сорти конини. На дорогах та у траншеях лінії укріплення точно не було нестачі цього продукту, хоча про його якість краще не згадувати.

З бару на іншому боці вулиці лунали пісні, і він пішов подивитися. Увійшовши всередину, він знов опинився в оточенні солдатів, тільки тут майже всі були британськими молодшими офіцерами. Їхні молоді обличчя розчервонілись від випитого, і багато з них створювали галас, щось середнє між промовою і сміхом, схожим на ричання. Стівен уже увійшов, і тепер не можна було просто повернутися та вийти — це було б неввічливо, тому він пробився до бару та замовив напій.

У кутку хтось із молодих офіцерів акомпанував на піаніно, але далеко не всі в барі співали ту саму пісню. Перед Стівеном виникло чиєсь молоде обличчя.

— Я вас раніше тут, у «Шарлі», не бачив. Ви з якого полку?

Стівен відчув, як руки юнака схопили гудзик на його куртці та почали вивчати. Ґудзик не дуже його вразив.

— Ви в боях були?

— Довелося.

— Нещасні. Завжди вас під гармати кидають, правда?

— Часто ще і під свої.

— Не сприймайте це серйозно. Я дуже перепрошую. Здається, мене зараз знудить.

Хлопець просунувся попри Стівена та, хитаючись, попрямував до дверей.