Уїр за ним ліз так швидко, наскільки міг. Він попросив Стівена зупинитися, щоб для зручності заховати поранену руку під куртку. Дві кістки на мить потерлись одна до одної, й Уїр болісно закричав.

Вони доповзли до драбини — тут вже було достатньо місця, щоби стояти. Стівен витяг хустку з рота та простяг Уїру.

— Я вилізу нагору та пришлю двох ваших солдатів на допомогу. А ви тримайте ось це.

Уїр кивнув. Стівен бачив, що той сильно зблід. Раптом Уїр посміхнувся тією широкою посмішкою з порожніми очима, котра так лякала Елліса.

— Ви відважна людина, Рейзфорде, — сказав він.

Стівен підняв брови.

— Просто чекайте тут.

Він підіймався шахтою зі зростаючою радістю. Опинившись нагорі, у багнюці, у жовтому світлі, під дощем, він розім’яв руки і глибоко вдихнув сморід хлорного вапна — наче це був найкращий аромат з вулиці Ріволі.

Біля входу в тунель стояв знервований Елліс.

— А, Еллісе, надішліть у тунель пару каналізаційних пацюків, добре? Майор Уїр зламав руку.

— Де ви були, сер?

— Допомагав саперам. Треба ж показати їм, що ми добровільно це робимо. Тоді, якщо добре їх попросити, вони нам і бліндаж збудують.

— Я хвилювався, сер. Ви що, не могли когось іншого відправити?

— Досить, Еллісе. Давайте, відправте туди двох солдатів. Я піду прогуляюся. Хороший день сьогодні, правда?

Було чути, як нижче по лінії фронту сержант-майор роти Прайс наказує солдатам, яким доручено ремонтувати траншеї. Стівен посміхнувся. Коли європейські поля більше не будуть потрібні людям і їх поглине полум’я творіння, Прайс так і буде складати списки.


— Звичайно, ви можете поїхати, — сказав полковник Грей. — У нас же зараз цивілізована війна. Ми будемо знати, де вас шукати. Тільки пильнуйте, щоб молодий Елліс не збив вас із правильного шляху.

— Дякую, сер.

Грей знов заглибився в книгу та закинув ноги на стіл. Поки Стівен та Елліс виходили з будинку, в якому розмішувався штаб батальйону, Грей уже встиг прочитати сторінку з Фукідіда.

Наступного дня поїзд повіз їх крізь села, майже повністю поховані під уламками від сутичок. Стівена дивувала можливість визирнути з траншеї та лише за кілька миль від лінії фронту побачити нормальне сільське життя — хоча після майже трьох років війни усю територію засипало сміттям, яке виготовляла легка промисловість країн. Бочки з-під палива, гільзи від снарядів, дерев’яні ящики, бляшанки, упаковки з-під усіляких товарів та боєприпасів — усе це лежало вздовж залізниці.

Через десять хвилин вони побачили перше зелене дерево, перший стовбур, не понівечений і спалений снарядами, але дотепер вкритий коричневою корою та увінчаний гілками, в яких гуртувалися голуби та дрозди.

Елліс запропонував цигарку. Стівен узяв пачку.

— «Flag» — «Прапор». Де ви таке дістаєте, Еллісе?

— Мені цікаво, скільки різних марок цигарок я зможу знайти. Ще є якісь «Kitchener’s Small Size» — «Цигарки Кітченера» у малій упаковці — я ще їх не пробував.

Запах дешевих цигарок наповнив купе. Відтоді як Елліс уперше сказав про Ам’єн, рішучість Стівена поступово згасала.

Він не сподівався колись туди повернутися, але з часом дійшов висновку, що все, що там відбулося, було надто давно — і надто незвично, — щоб якось вплинути на теперішнє його життя. Можливо, була небезпека у тому, щоби навідатися в місця із минулого, а проте не вважав своє серце готовим до сентиментів. Він відчував лише дещицю цікавості — хотілося подивитися, що сталось із містом за увесь цей час, — Грей казав, що Ам’єн «розтрощила артилерія».

— Можна вас запитати, сер? — звернувся до нього Елліс. — Щодо тих карт, пам’ятаєте? Ви...

— Вам не обов’язково називати мене «сер». Щодо карт... А як ви думаєте?

— Я думаю, що ви підтасували.

Стівен всміхнувся.

— Звісно, підтасував. Навіть Уїр це знає.

— Тоді навіщо він просить вас поворожити?

— Бо йому страшно.

На обличчі Елліса з’явилося спантеличення.

— Так, я припускаю, що це дивно. Уїр ні у що не вірить. І йому потрібна хоч якась підтримка. Він намагається вірити, що б’ється за можливість залишитися живим. Що можна навіть померти за можливість залишитися живим, якщо можна так сказати.

— І карти йому допомагають?

— Можливо. Він дуже наляканий. Можливо, йому вдається обманювати самого себе.

— Зрозумів, — сказав Елліс. І різко додав: — І коли ж він перетворився на боягуза?

Стівен м’яко відповів:

— Я не думаю, що він боїться у тому сенсі, у якому ви це розумієте. Він не боїться газу, чи снарядів, чи того, що його завалить під землею. Він боїться відсутності у цьому всьому сенсу, відсутності мети. Він боїться, що десь помилився і пішов не тією стежкою, не у те життя.

— Ясно, — відповів Елліс, не певний, що зрозумів.

Поїзд гуркотів рейками у напрямку Ам’єна, і Стівен відчув посилення приємного передчуття. Щоправда, Елліс був не тією людиною, яку б Стівен обрав своїм компаньйоном, але він вирішив ставитися до нього добре. Уїр зараз був у шпиталі під Аррасом — він сподівався, що його відпустять додому, але його поранення викликало у лікарів підозри, бо з перших же днів війни піхотинці нерідко встромляли руки між шестернями лебідок, аби отримати серйозну травму.

Елліс вийняв блокнот і почав писати листа додому. Стівен роздивлявся пейзажі за вікном. Шум бойовища поступово відпускав його.

На відміну від Уїра, якого свист уявних снарядів не покидав навіть у тиші спальні в батьківському домі, Стівен міг забувати про війну.

Яким він був сім років тому? У якому світі жив? Яке яскраве напівнепритомне існування було у нього? Тоді усе здавалося таким правильним: сильні почуття, котрі виривалися назовні, підтримувані щоразу новими задоволеннями кожного дня. Тоді це здавалося не просто правильним, а навіть важливим. Тоді він думав, що підійшов до розуміння чогось у своєму житті, навіть до того, щоби щось довести, а тепер би й не сказав, у чому тоді була справа.

— Що ви збираєтеся робити в Ам’єні? — запитав він Елліса.

— Не знаю. Я вперше їду у відпустку. Не уявляю, наскільки нормальне там життя. Я думаю, що хотів би сходити у театр. Що б ви порадили?

Стівен знизав плечима.

— Більшість людей спочатку ідуть пити, а потім У бордель.

Елліс насупився.

— Не думаю, що мені це підходить.

Стівен засміявся.

— Що саме? Випивка?

— Ні. Оте, інше.

— Думаю, що від вас цього чекають. Армія вважає, що регулярні зустрічі з жінками корисні для здоров’я. Військова поліція дозволяє борделі.

— А ви що? Підете? — у запитанні Елліса звучав виклик.

— Ні, мені це зовсім не цікаво, — хитнув головою Стівен.

— Ну от і я не піду, — сказав Елліс.

— А кому ви пишете листа?

— Матері.

Стівен всміхнувся.

— Тоді я запитав вас у неслушний момент. Але в бар я точно піду. І ви маєте дозволити мені пригостити вас шампанським. З цього і почнемо.

Коли поїзд прибув на вокзал, Стівен спочатку його не пізнав. Він був готовий до напливу спогадів, але ні. На платформі він підняв голову, подивився на склепіння даху, а потім оглянув зал. Вони з Ізабель від’їжджали з іншої платформи, у дальньому кінці вокзалу. Він пам’ятав, як з вікна вагону роздивлявся зелені двері, поки чекали відправлення поїзда. Він глипнув на інший бік колій і побачив їх такими ж, як і тоді.

Коли вони з Еллісом вийшли на бруковану привокзальну площу, була вже середина дня. День видався похмурий, але з першими ознаками на дорогах послаблення шестимісячної зими. Дощ ущух, і вітер вже не щипав холодом.

Вони пішли до собору. На деяких будівлях артилерійський обстріл залишив свої сліди. Звідси до німецької лінії фронту було лише кілька миль, і Ам’єн страждав від хвиль воєнних наступів. Лише нещодавно тут стало безпечно після просування союзників уперед: обстріл закінчився, і місцеві підприємці намагалися отримати якийсь прибуток від знову спокійного регіону на Соммі. Знов відчинялися крамниці, комендантський час о восьмій залишився в минулому, і бари та ресторани знов наповнювалися людьми.

Стівен з великим інтересом роздивлявся знайомі вулиці. Незважаючи на те що іноді в будівлі не вистачало стіни або на кам’яній кладці чорніли підпалини, місто майже не змінилося. Не те щоб він ясно уявляв собі усе як воно було сім років тому, бо мало думав про місто відтоді, як був тут востаннє, але, простуючи знайомими вулицями, пригадував їх.

На розі вулиць стояв дім з дерев’яними балками, крізь вікна якого одного разу Ізабель почула мелодію, котра зворушила її, проте не чоловікового друга Берара. Праворуч, якщо пройтися вниз вузьким провулком, був ресторан, де Стівен часто обідав. Можливо, його улюблений столик біля вікна і досі там, як і парижанин за стійкою.

— Еллісе, ви не заперечуєте, якщо ми завернемо туди? Я пам’ятаю тут одне кафе.

— Ну тільки якщо у них є шампанське. А як називається? Не «Гобер»? Мені рекомендували його.

— Я не пам’ятаю назву. Знаю тільки, що його власник колись тримав кафетерій на площі Одеон у Парижі.

Вони підійшли, і Стівен зазирнув крізь вікно всередину. Дерев’яних кабінок більше не було. З одного боку розташовувалась барна стійка, а з іншого — стояли дешеві на вигляд столики зі стільцями. Він штовхнув двері — легку дерев’яну конструкцію зі склом, закритим металевою сіткою. Вони зашурхотіли по кам’яній підлозі. Усередині не було нікого. Вони підійшли до бару з майже порожніми полицями на стіні.

У маленькій кімнаті в задній частині залу, двері якої були прочинені, починалися сходи, якими насилу спускався лисий чоловік з виснаженим обличчям та у брудному фартусі. З його нижньої губи звисала цигарка. Чоловік щось буркнув, вітаючись, і Стівен замовив два пива.