— Так у що ж ви вірите?

— У кімнату. У місце, яке пояснює саме себе, — голова Стівена була так близько до поверхні столу, що голосу було майже не чути. — Просто кімната. У якій це розумієш.

— Думаю, вам ще треба пройти довгий шлях, аби назвати себе праведним християнином, — відповів Елліс.

Стівен підвів голову. Його очі повільно заливала злість, неприборканий норов сільського хлопця. Він підвівся та, похитуючись, підійшов до ліжка. Узявши Елліса за сорочку, він жбурнув його назад.

— Вибачте, я не хотів вас образити, — його налякало обличчя Стівена. — Ви п’яний, залиште мене у спокої.

Стівен глибоко вдихнув. Руки повисли.

— Ідіть перевірте, як там солдати, — м’яко сказав він. — Вже третя година. Поговоріть з вартовими. Ви знаєте, як їм страшно.

Елліс натяг шинель та задки вийшов з бліндажу. Стівен провів його очима, а потім повернувся до Уїра.

— Я ж правий? Він має піти та перевірити, чи все там добре.

— Хто? Елліс? Та йому ще треба було дати копняка. Можна я посплю у нього, поки він не повернувся? Я зараз сам — Адамсона поранено.


Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу лежали, згорнувшись разом, у своєму бліндажі. Тут на площадці двадцять п’ять футів завширшки та п’ять футів заввишки містилося десять солдатів. Після того як усі влягалися, рухатися було неможливо. Джекові уже увійшло в звичку спати цілу ніч на одному боці — масивна фігура Артура Шоу поряд була непорушною. Він засинав під глибоке сипле дихання Артура. До його тіла він вже звик і тепер спав біля нього так само добре, як і в Лондоні біля Маргарет, — там він не помічав гуркоту поїздів, які мчали повз їхні вікна.

Зранку він написав листа додому:

Дорога Маргарет!

Дуже дякую за твою посилку — вона прийшла цілою та дуже вчасно. Бульйонні кубики зайвими не будуть, а пиріг нам у сім дуже сподобався. Віднедавна нас набагато краще розміщують на відпочинок, і я добре себе почуваю. У нас тут є пристойні бліндажі — і не тільки для офіцерів! Це просто розкіш, і можу тобі сказати, що ми достатньо висипаємося.

Тут ми теж на земляних роботах. Думаю, тепер піхота краще до нас ставиться — те, що ми робимо тут, має велике значення для наступної великої атаки. Так, буде ще одна.

Звичайно, це небезпечно — навіть газові тривоги були, — але нам усім краще працюється, бо дали багато канарок. Я думаю, що ворог теж встановлює міни, але ми ще нічого не знаходили. Я розповідаю тобі усе це, але прошу не хвилюватися за мене. Якщо ти будеш хвилюватися — я буду шкодувати, що написав тобі.

Піхота завжди намагається перекласти на нас частину своєї важкої роботи, але ми достатньо працюємо під землею. Одразу скажу, що ми не копали для них траншеї! Ми допомагали прокладати телефонні кабелі, але це все. Тепер піхоту навіть посилають допомагати нам з господарськими роботами. Тому й то вже краще!

Позавчора нас погнали за п’ять миль митися. Ох і скиглили вони, скажу тобі! Який сенс митися, якщо немає можливості змінити одяг, у якому повно «жителів»?Але поплюскотіли ми непогано — було багато теплої води і душ. Зрештою, усі були задоволені, бо ми трохи відпочили — а ще там продавали пиво. Ми отримали від сержанта добрячого прочухана, коли повернулися, але воно того варте.

Ти пишеш, що у тебе немає ніяких новин і мені, мабуть, нудно читати твої листи, — але це неправда. Ми тут далеко від дому. Усе, про що ми думаємо, — дім, дім, дім. Я також багато думаю про нашого хлопчика. Скажу тобі, що мені важко триматися в гарному настрої. У неділю в нас церковна служба, і тут завжди цікаві проповіді. Минулого тижня падре розповідав про блудного сина: у багатія було два сини, але один з них обрав хибний шлях. Та коли він повернувся додому, батько забив для нього вгодоване теля. Я б хотів зробити для Джона усе, що можу, але не судилося.

Я з усієї міці намагаюся радіти, тому не хвилюйся за мене. Будь ласка, подякуй місс Хаббард за її добрі побажання. Пиши мені швидше.

Твій люблячий Джек

Під землею у блакитній глині штольні тяглися далеко. На початку найглибших із них чоловіки розширили камери, де можна було відпочити та поспати, не піднімаючись нагору. Доводилося терпіти сморід їхніх скупчених брудних тіл, але тут було тепло й безпечно. Кожна хвилина не під дощовим небом — уже було краще; будь-яку ніч можна було стерпіти, якщо був захист від крижаного вітру, від якого замерзав їх змоклий одяг і обертався на крижані дошки. Цей сопух заважав дихати, але на поверхні було не краще, хлорне вапно, здавалось, не полегшувало, а погіршувало запах гниючої плоті та туалетів — засипаних або закинутих. Уникаючи смороду фекалій, солдати віддавали перевагу отруйним парам мідників.

Дві головні штольні розроблялися уже два роки — їх поступово збільшували та прокладали все далі до гірського хребта. Рота Уїра працювала ближче до поверхні — вони слухали, чи не підкопує ворог назустріч. Одного разу вранці солдати почули рухи німців прямо над ними. Здавалося, ніби вони там мали підземну драбину, і солдати зістрибували з неї, а потім йшли своєю штольнею прямо у них над головами. Уїр наказав евакуювати усіх з тунелю та залишити двох чи трьох солдатів на постах підслуховування, щоби знати, чи німці не закладають мін. Ніхто не зголосився на це добровільно, тому довелося складати графік чергування. Вони брали із собою свічки та книжки, щоби якось убити час, поки слухають. Лише двадцять чоловік встигли сходити на ці чергування та повернутися, як земля здригнулася від страшенного вибуху. Німці підірвали у своєму тунелі величезну міну. Двох чергових накрили тисячі тон фландрійської землі.

Коли стався вибух, Уїр був у траншеях, пив чай зі Стівеном і говорив про свої труднощі. Земля під ними здригнулася — Уїр побілів на полотно. Руки затремтіли, і з кварти на руки полилася гаряча рідина, але він і не помітив.

— Я так і знав, — сказав він. — Знав, що вони підірвуть міну. Я мав спуститися туди... Це я відправив хлопців униз. Господи, я ж знав, що так і буде...

Він шалено дивився на Стівена, шукаючи співчуття, а потім швидко схопився та побіг до входу в тунель.

— Зачекайте, — погукав Стівен. — Ви, може, і втратили там трьох солдатів унизу, але якщо у ворога тунель під нашими траншеями, я втрачу половину роти. Тому вам краще точно визначити, куди, в біса, ведуть їхні підкопи.

— Якщо вас це так турбує — підіть та подивіться самі! Мені треба в першу чергу думати про своїх солдатів.

— Візьміть з собою одного зі своїх солдатів, а потім відправите його до мене доповідати.

Уїр настільки розізлився, що навіть перестав тремтіти.

— Не вказуйте, що мені робити. Якщо ви так турбуєтеся про своїх людей, тоді...

— Звичайно, я турбуюся про них. Якщо вони думатимуть, що там унизу під ними міна, то вони тут і дня не пробудуть. Буде заколот.

— Ну тоді спускайтесь униз та подивіться самі.

— Повзати під землею — не моя робота.

Стівен слідував за Уїром траншеєю, де зберігалося тунельне спорядження. Уїр узяв невеличку дерев’яну клітку з канаркою та повернувся обличчям до Стівена.

— Страшно? — запитав він.

Стівен вагався, поглядаючи на клітку.

— Звичайно ж ні. Я просто...

— Ну тоді ходімо.

Стівен, якому не часто доводилося терпіти поразку в суперечках з Уїром, не мав широкого вибору.

— На це знадобиться не більше години, — додав Уїр заспокійливо, коли побачив, що Стівен готовий поступитися. Повисла пауза. — Минулого разу під землею вас же поранило, так? Мабуть, тепер страшно знову туди спускатися?

— Ні, — заперечив Стівен. — Мені не страшно іти під землю.

Уїр передав йому каску з ліхтарем та кирку.

— Там вузько, і нам доведеться розчищати завали, коли дістанемося місця вибуху.

Стівен мовчки кивнув. Поруч стояв якийсь солдат, і той наказав йому сповістити Елліса, куди він пішов. Зрештою, він поліз у тунель за Уїром.

Над входом у штольні, за кілька дюймів від передньої стінки траншеї, встановили дерев’яну раму зі шматком брезенту. Глину, яку піднімали з шахт, мішками виносили та висипали за задньою стінкою, щоби з ворожих літаків не бачили, де вони риють. А сам вхід у тунель більше скидався на кролячу нору.

Уїр зі схвильованим обличчям повернувся до Стівена.

— Давайте за мною — так швидко, як лише можете.

Під бруствером траншеї починалася вертикальна шахта, котра зникала в темряві підземелля. Між горизонтальними дерев’яними сходинками відстань була в кілька футів. Уїр спустився зі звичною легкістю, тримаючи в зубах клітку з канаркою, а Стівенові доводилося намацувати кожну наступну сходинку. Врешті-решт він дійшов до дерев’яної платформи, де на нього вже чекав Уїр.

— Покваптеся, заради бога. Нічого страшного тут немає — це лише вузький тунель.

Стівен, важко дихаючи, відповів:

— А чому ви не послали сюди санітарів?

— Вони напоготові, але не підуть сюди, поки офіцер їм не скаже, куди саме треба іти.

Уїр ішов уперед навпочіпки в темряві з кліткою в лівій руці. Стівен просувався слідом натри-чотири кроки позаду. Пташка цвірінькала — од страху чи од радості, — і Стівена пересмикувало від її співів. Він думав про поверхню над ними: візерунок воронок, заповнених водою, від снарядів на нейтральній території, де плавали пацюки, пожираючи тіла, не забрані санітарами. А нижче — приблизно тридцять футів щільної міцної глини, через яку сюди проникала волога зі світу на поверхні.