Уїр зняв шинель та залишив її на стільці у холі. Речмішок він кинув на підлогу і пішов через будинок у сад. За домом був великий рівний лужок з кущами лавру та великим кедром у кутку. У вологому повітрі перед ним роїлась мошкара, а черевики потопали у короткій стриженій траві. Щільна зелень приємно пружинила кроки. Повітря було насичене запахами вечірнього саду. Тиша тиснула на вуха. Потім він почув грюкіт дверей у будинку, почув дрозда; потім на тихій приміській вулиці гучно хлопнув двигун вантажівки.

Ліворуч від лужка простяглася велика теплиця. Уїр роздивився цівку диму, котрий виходив крізь її двері. Підійшовши ближче, він відчув знайомий запах тютюну, яким батько набивав трубку. Він спинився в дверях та подивився всередину — батько навколішках стояв під полицею з маленькими ящичками, у яких охайно зберігалося насіння, та ніби тихенько з кимось розмовляв.

— Що ти робиш? — запитав Уїр.

— Годую жабу, — відповів батько. — Тихше.

Поруч з ним стояла стара бляшанка з-під тютюну — звідти він узяв мертву комаху та, тримаючи її між великим та вказівним пальцями, обережно поклав під поличку. Уїр бачив лише блискучий зад його штанів та потилицю лисої голови.

— Ось так, мій красунчику. Він у нас чемпіон. Тільки подивися, який він великий! У нас тут уже багато тижнів жодної комахи. Підходь, подивися на нього.

Уїр підійшов ближче нецементованою доріжкою, прокладеною батьком посеред теплиці, та присів поруч з ним.

— Бачиш? Ось там, у кутку?

Уїр почув, як велика жаба квакнула звідти, куди показував батько.

— Бачу. Гарний екземпляр.

Батько повільно виліз задки з-під ящичків з насінням та підвівся.

— Ходімо краще у дім. Мати на заняттях хору. Чому ти не попередив, що приїжджаєш?

— Я надіслав телеграму — мабуть, вона загубилася. Я й сам аж до дня від’їзду не знав, що отримаю відпустку.

— Ну, нічого страшного. Листи ми отримували. Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги?

Уїр огледів огрядну фігуру батька, поки вони йшли від теплиці до будинку. На ньому були сорочка та кофта зверху — комірець усе ще стояв після дня у конторі, — а також темна смугаста краватка. Уїр все думав, чи збирається батько привітатися з ним. Вони дійшли до французьких вікон вітальні, і стало зрозуміло, що момент втрачено.

Батько сказав:

— Якщо ти вирішив залишитися, я скажу служниці, щоб готувала тобі ліжко.

— Якщо можна. На одну чи дві ночі.

— Ну, звичайно ж, можна.

Уїр відніс речмішок нагору та пішов у ванну. Вода зашуміла в трубах, з бульканням пробила повітряну пробку та з гуркотінням вивергнулася з широкого крану. Він кинув одяг на підлогу та занурився у купіль. Він сподівався, що ось-ось відчує себе тут удома. Після ванни він пішов до своєї старої кімнати та охайно вдягнувся у фланелеві штани та клітчасту сорочку, усе ще чекаючи, коли ж знайома хвиля нормальності захопить його і він знову стане самим собою; коли досвід останніх двох років відступить у далеку чітку перспективу. Він помітив, що одяг став завеликим — штани висіли на тазових кістках. У шухлядах він знайшов підтяжки та приладнав їх. Нічого не відбувалося: полірована поверхня комоду з цінної деревини виглядала чужою, було важко уявити, що він колись раніше взагалі його бачив. Він підійшов до вікна та подивився на знайому панораму, де сад закінчувався кедром і кут сусідського будинку з задньою терасою і довгою стічною трубою затуляв горизонт. Він пам’ятав, як у дитинстві вечорами, нудячись, споглядав цей вид, але навіть ці спогади не приносили відчуття зв’язку з цим місцем.

Коли він спустився вниз, то побачив матір, яка вже повернулася. Вона поцілувала його у щоку.

— Ти наче схуд, Майкле, — сказала вона. — Чим вас там годують у тій Франції?

— Часником, — відповів він.

— Ну, тоді нічого дивного, — засміялася вона. — Ми отримували твої листи. Дуже приємні та заспокійливі. Коли прийшов останній?

— Десь два тижні тому. Ти писав, що вас переводять, — батько стояв біля каміну, набиваючи трубку.

— Саме так, — підтвердив Уїр. — Нас перекинули з Бокура. Але скоро знову перемістять — до і пру. Десь під село Месен, де ми були на самому початку. Та, насправді, я не повинен вам цього розповідати.

— Шкода, що ми не знали про твій приїзд, — сказала мати. — Ми рано сіли за вечірній чай, і я пішла у хор. Якщо ти голодний, є трохи холодної шинки та язик.

— Я б не відмовився.

— Добре. Скажу, щоб накрили в їдальні.

— Ти не встиг скуштувати моїх помідорів, — сказав батько. — Цього року був чемпіонський урожай!

— Я скажу, щоби для тебе пошукали латук.

У їдальні Уїр їв на самоті. Служниця поставила склянку води та поклала чисту серветку. Крім того, принесли шматок хліба та масло на окремій тарілці. Він тихо ковтав їжу, але відсутність розмови підсилювала звуки його власного жування.

Потім вони з батьками грали в карти у вітальні. О десятій мати сказала, що їй уже пора спати.

— Добре, що ти цілий, Майкле, — сказала мати, кутаючись у кофту та виходячи з кімнати. — Не проговоріть тут усю ніч.

Уїр сів біля каміна навпроти батька.

— Як справи в конторі?

— Непогано. Нічого особливо не змінилося.

Запала тиша. Уїр не міг придумати, що сказати.

— Якщо хочеш, ми запросимо когось, — сказав батько. — Якщо лишишся до вихідних.

— Добре, давайте.

— Думаю, тобі б хотілося поспілкуватися у товаристві після... ну, ти розумієш.

— Після Франції?

— Так. Змінити оточення.

— Там жахливо, — сказав Уїр. — Я скажу тобі, що це було...

— Ми читаємо у газетах про це. І ми усі хочемо, щоб воно швидше закінчилося.

— Ні, там усе набагато гірше. Ти не можеш цього уявити.

— Гірше, ніж що? Ніж пишуть у газетах? Більше поранених?

— Та ні, не в тому справа. Це... я навіть не знаю.

— Не треба приймати все так близько до серця. Не дозволяй собі падати духом. Усі тут тягнуть свою лямку, ти ж знаєш. Ми усі хочемо, щоб цьому прийшов кінець, але поки що з такими речами доводиться миритися.

— Ні, це не те, — сказав він. — Це... можна мені випити?

— Випити? Чого саме?

— Може, склянку пива?

— У нас немає пива. У шафі, може, є трохи хересу, але ж ти таке зараз не питимеш? Уже пізно.

— Ні. Мабуть, не треба.

Батько підвівся.

— Ти повинен відіспатися. Це найкраще. Завтра я попрошу служницю купити пива. Після всього нам потрібно, щоби ти відновив сили.

Він обійняв сина та поплескав його по руці зі спини.

— Доброї ночі, — побажав він. — Я зачиню двері.

— Доброї ночі, — відповів Уїр.

Коли кроки батька затихли нагорі, він підійшов до шафи у кутку та дістав на дві третини повну пляшку хересу. Вийшовши в сад, Уїр сів на лавку, запалив цигарку та тремкою рукою підніс пляшку до рота.


— Поворожіть мені. Розкажіть про моє майбутнє, — попросив Уїр.

— А ви безнадійний чортяка, правда? — всміхнувся Стівен. — Він хоче, щоб я сказав йому, що він виживе, — сказав він Еллісу, який спостерігав за ними з ліжка.

— Ну давайте, — просив Уїр. — І не вдавайте, що ви в це не вірите. Це ж ви мене познайомили з цим.

Стівен підвівся та підійшов до газонепроникної завіси, котра закривала вхід у бліндаж.

— Райлі! — погукав він. — Знайдіть мені пацюка.

Поки вони чекали, Стівен узяв колоду карт з дерев’яної полички біля дверей, недогарки та трохи піску. На столі він виклав пентаграму з кількох карт догори сорочками, з’єднавши цівками піску. Недогарки він запалив та помістив у п’яти місцях на однаковій відстані. Він відчував, як Елліс очима бурує йому спину.

— Я вигадав це чаклунство, щоб убити час, а Уїру сподобалося. Так йому здається, що про нього хтось дбає. Краще мати лихе провидіння, ніж таке, якому байдуже.

Елліс нічого не відповів. Він не розумів, що поєднувало цих двох. Капітан з тунелю завжди виглядав так, наче перебував на межі своїх сил, а його старший офіцер, Рейзфорд, завжди був настільки спокійним, що навіть міг жорстоко ставитися до Уїра, — а той і не протестував. Уїр приходив у їх бліндаж за віскі та підтримкою — він, вочевидь, потребував холодності Рейзфорда. Хоча іноді пізно вночі у Елліса складалося враження, що у цій суворій чоловічій дружбі був також інший аспект. Він бачив запалені очі Рейзфорда, майже чорні при світлі свічки, які спостерігали за нервовою розповіддю Уїра; він замкнувся на Уїрові, ніби залежав від якоїсь його риси, якої йому самому не вистачало. Одного разу Елліс навіть подумав, що Уїр і справді не байдужий Рейзфорду.

Увійшов Райлі, тримаючи за хвоста пацюка.

— Це все Кокер, сер. Знов його витівки з сиром на багнеті.

Елліс з неприязню глянув на Райлі — той був дуже кмітливим маленьким чоловіком і завжди охайно одягненим. Еллісові подобалася у ньому ця охайність, однак він вважав Райлі занадто підлесливим та схильним порушувати правила.

— Сідайте з нами, Райлі, — запросив Стівен. — Ось, з’їжте шоколаду.

Райлі засумнівався під пильним поглядом Елліса, але погодився.

— Еллісе? — погукав Стівен. — А ви сьогодні ризикнете з нами випити? Нам навіть не треба буде нести вас до ліжка — можете випити просто там.

Елліс похитав головою. Ззовні почався артилерійський вогонь. Він ще не навчився відрізняти гаубиці від гармат та розміри снарядів ворога. Але на тренуванні вивчав наслідки вибуху різної зброї. Він бачив їх руйнівну силу на мапах та полігонах; малював порівняльні діаграми конічного рознесення шрапнелі та компактного вибуху мінометної міни. Та до минулого тижня він не бачив, як впливає вибух на м’які тканини, на рожеву шкіру двох рядових його взводу, яких інші потім зібрали в один мішок з-під піску. Він дивився, як маленькі шматочки плоті падають у мішок. Тепер артилерійський вогонь його дратував. Сам звук вибуху був ще стерпний — було схоже, ніби хвиля гучно, але коротко розбивається. Гірше було, коли він відступав, залишаючи після себе страх. Це почуття наче висотувало з нього сили, і кожен новий вибух додавав йому слабкості.