Франція, 1917 рік

Укритий згасаючими сутінками, Стівен Рейзфорд примружив очі проти мряки. Солдатів, під купою та усього того спорядження, яке вони тягли, на фронті майже не було видно. Вони виглядали так, наче вирушали в експедицію на полюс або були дослідниками у найвіддаленіших куточках світу. Стівенові було цікаво, яка ж сила спонукала його рухатись та переставляти ноги.

Дощило уже три тижні — то мряка, то раптова злива. Іноді на годину прояснювалося, та потім хмари знову вкутували низький фландрійський горизонт, освічений слабким зимовим сонцем. Шинелі солдатів були просякнуті водою — кожна волокнина шерсті увібрала в себе вологу, додаючи двадцять фунтів до тої ваги, котру вони несли. Солдати марширували зі свого місця відпочинку до ближнього фронтового тилу, ремені, на яких кріпився вантаж, натерли шкіру на їхніх спинах до крові. Ті самі похідні пісні та кричалки супроводжували їх до лінії укріплень, але, коли вже стемніло, солдати побачили, що до лінії фронту залишалося ще три милі. Скоро розмови та пісні затихли і вони думали тільки про те, як витягати ноги з багнюки, котра їх засмоктувала. Світ звузився до мокрої спини товариша, що йшов попереду.

Помаранчевий намул комунікаційної траншеї одразу забруднив чоботи та обмотки. З наближенням до лінії фронту запах сильнішав. За півмилі до неї комунікаційна траншея стала зигзагоподібною вигрібною ямою, по стегна заповненою в’язким намулом, впереміш з випорожненнями в переповнених туалетах та трупами, котрі вже почали розкладатися і з’являлися, коли стіна обвалювалася.

У шерензі час від часу лунали сердиті крики: то перші солдати йшли надто швидко, то хтось падав. Небезпекою була можливість вийти на іншу частину фронту, і тоді їм доведеться повертатися та йти знову. Вони вже тут бували, тому зараз у темряві розбирали дорогу майже автоматично, повертали у потрібних місцях, звично лаялися та запекло протестували. Можливо, це були прояви гордості. Вони бачили такі речі, які ще ніколи не бачила людина, — і не відвели погляду.

У своїх власних очах вони були нездоланними. Їх не розплавить ніяке пекло, не сокрушить жодна гроза — вони вже бачили найгірше і залишилися живими.

Стівен, у кращі моменти, відчував до них любов, про яку говорив йому Грей. Їхня відчайдушна відважність хоч і проявлялася за необхідності, а проте приваблювала. Чим безжаліснішими, суворішими та злішими вони ставали, тим більше Стівен дбав про них. Але так і не навчився їм довіряти. Він не міг зрозуміти, як же ці солдати дозволили довести себе до такого. Стівена цікавило, наскільки далеко ці люди можуть зайти, але його інтерес зменшився, коли побачив відсутність кордонів, які б вони не перетнули; тому, що вони здатні витерпіти, немає меж.

Він дивився на їхні обличчя, замотані у вовняні шарфи, на пілотки, які визирали з-під касок, — вони схожі на істот з іншого життя. Деякі солдати вдягнені у кофти та жилети, надіслані з дому, хтось завернув руки у тканину або бинти замість рукавиць, які загубились або їх вкрали з мішка менш чесні товариші. Будь-який шматок тканини або вовни, знайдений ними в селі, використовувався для обмотування ніг або голови; хтось прокладав під штанами фламандські газети.

Вони були створені для терпіння та протистояння і здавалися істотами, котрі покірно пристосовуються до пекельних умов, які їх пригнічували. Та Стівен знав, що кожен з них запечатав у душі страх побаченого, і їхня стійка бадьора гордість не виглядала переконливо. Вони жартома вихвалялися тим, що бачили та робили, але їх пригнічені обличчя, обмотані дрантям, видавали тягар тих небажаних знань.

Стівен знав, що вони відчувають, — він і сам був з ними. І його ніскільки не зміцнило і не загартувало пережите; він почувався зубожілим та приниженим. Але також підтримував цю загальну змову про стійкість, хоча іноді відчував до них те саме, що і до себе: не любов, а жалісливе презирство. Вони виправдовувалися, що принаймні залишилися живими, — але навіть це було брехнею. З їхнього початкового складу взводу на фронті лишилися тільки сам Стівен, Бреннан та Петросян. Імена та обличчя інших вже важко було розгледіти у сутінках пам’яті. Залишилося тільки загальне враження — втомлені люди у шинелях та брудних обмотках, дим цигарок, який підіймається з-під касок. Він пам’ятав голос, посмішку, улюблене слівце. Він згадував кінцівки, відірвані від тіл, форми відкритих ран; він міг уявити вигляд раптово оголених внутрішніх органів. Але ніколи не пам’ятав, кому належала та скалічена плоть. Двоє чи троє з їхнього взводу повернулися до Англії, а решта зникла, похована у братських могилах або, як брат Рівза, розірвана на такі дрібні часточки, що їх розвіяло вітром.

Якщо вони і могли сказати, що вижили, то тільки завдяки зімкненню рядів та об’єднанню з іншими підрозділами й новобранцями, надісланими для підкріплення. Грей став командиром батальйону, замінивши убитих Барклая та Терсбі, а Стівен узяв під командування його роту. Харрінгтон поїхав довгою дорогою назад до себе до Ланкаширу, залишивши на північному березі Анкру ногу.

До лінії фронту вони добралися аж вночі. Солдати, яких вони прийшли змінювати, віддали їм високі гумові чоботи, вісім місяців експлуатовані ними без перерви. Гнила мішанина з китового жиру та зотлілих ганчірок дозволяла насунути чоботи на будь-який розмір ноги. Жоден з них не зазнав спокою у ці темні години. Спалахи світла від вибухів снарядів були далеко — і це втішало, — але тіні та звуки біля траншеї будили старі рефлекси. Стівен іноді думав, що такі реакції — це єдиний спосіб переконатися у тому, що ти ще живий.

Бліндаж, який служив штабом роти, являв собою яму в другій траншеї, накриту дахом. Усередині вона була доволі маленькою, але все-таки вміщувала імпровізоване двоярусне ліжко та стіл. Стівен виклав дещо з принесених сюди речей: альбом, шоколадки, цигарки, перископ та в’язаний жилет, куплений у старої жінки. У бліндажі він жив разом з рудоголовим молодшим офіцером на прізвище Елліс, який любив читати в ліжку. Йому було не більше дев’ятнадцяти чи двадцяти років, але виглядав він стриманим і здатним на співробітництво. Хлопець безперестанку курив, але завжди відмовлявся від спиртного.

— У наступну відпустку я хочу поїхати до Ам’єна, — сказав він.

— Та це ж далеко звідси, — сказав Стівен. — Ви туди не дістанетесь.

— Ад’ютант сказав, що можна. Каже, що тепер це частина покращення ефективності роботи. Офіцери мають право на хороший відпочинок там, де забажають.

— Щасти вам, — відповів Стівен, сідаючи за стіл та витягаючи пляшку віскі.

— Не хочете поїхати зі мною?

— Я? Ні, не думаю. Це лише залізничний вузол.

— А ви там бували?

— Так, ще до війни.

— І як вам місто?

Стівен налив собі випити.

— Там гарний собор — це якщо ви цікавитеся архітектурою. Я — ні, там холодно усередині.

— Ну, я все одно поїду. Якщо передумаєте — кажіть. Командир казав, що ви добре говорите французькою.

— Правда казав? Піду подивлюся, чи всі влаштувалися. — Стівен перекинув склянку. — Ви знаєте, де вхід у тунель?

— Ярдів за п’ятдесят у тому напрямку.

Саме там, де сказав Елліс, знайшлася діра у землі. Стівен запитав вартового, коли змінюються тунельники.

— За півгодини, сер.

— Капітан Уїр зараз унизу?

— Так, сер.

— Якщо він підніметься раніше, ніж повернуся, попросіть його зачекати на мене.

— Перекажу, сер.

Стівен пішов далі траншеєю, двічі перечепившись через простягнуті ноги солдатів, які спали у нішах, викопаних для себе у передній стінці. Стівен роздумував, чи справді можна було б дістатися до Ам’єна. З того часу, як вони з Ізабель сіли вночі на поїзд, минуло майже сім років. Тепер туди вже цілком безпечно поїхати. Після окупації та німецького обстрілу, після усіх цих семи років це місце навряд чи викличе болісні спогади.

Майкл Уїр піднявся з тунелю саме тоді, коли підійшов Стівен. Жоден з них не простяг руку для потискання, і між ними повисло фізичне напруження. Рота Уїра повернулася на початкову позицію після тої спроби атаки спекотним липневим ранком.

Коли через кілька місяців батальйон Стівена теж повернувся, Уїр дуже радів.

— Ну що, добре відпочили? — запитав він.

— Та непогано. Ну що там діється під землею?

— У нас з’явилась нова партія канарок. Солдати зраділи. Вони хвилювалися щодо газу.

— Добре. Ходімо, вип’ємо трохи, якщо хочете. Зараз наче тихо. Пізніше йду на патрулювання, але я впевнений, що все буде добре.

— У вас є віскі?

— Є. Райлі завжди примудряється звідкись його діставати.

— Добре. Моє закінчилось.

— Так буває? А чому ви не замовите ще?

— Мабуть, я вже вичерпав те, що мені призначено.

Коли Уїр наливав віскі з пляшки у свою склянку, його руки трусилися. Елліс мовчки спостерігав зі свого ліжка: його трохи лякала скуйовджена зовнішність Уїра та неспроможність нормально розмовляти, поки алкоголь не надав йому сил та розуму. Він був застарий для того, щоб повзати тунелями із вибуховими зарядами, особливо в його тремтливих пальцях.

Уїр зробив ковток віскі та здригнувся, коли воно потекло вниз усередині нього. Йому було дедалі важче давати собі раду з довгими змінами під землею, навіть за допомогою пласкої фляжки, взятої з собою. Він усе частіше знаходив причини відправити когось замість себе.


Під час відпустки Уїр поїхав до Англії. Вікторіанської вілли своїх батьків у Лемінгтон-Спа він дістався вже у сутінках. Коли подзвонив у двері, відчинила служниця та запитала, хто він. Телеграма загубилася, і батьки його не чекали: матері не було вдома, а батько, як повідомила служниця, був у саду. Стояв жовтневий вечір — з наступу на Анкрі минуло три місяці.