— О, Елізабет, — почав Роберт, сідаючи на дивані. — Уся твоя проблема у тому, що ти така нетерпляча.

— А, тобто біда саме у цьому? Є багато теорій про це. А я не думаю, що два роки можна назвати нетерплячістю.

— Я розлучуся. Але зараз я не можу цього зробити.

— Чому?

— Я вже казав. Анна тільки-но перейшла до іншої школи. Джейн ще не завела друзів там, куди ми переїхали, і...

— Не можна так жорстоко з нею вчинити.

— Точно, їй лише десять років.

— Скоро у неї екзамени, а потім Джейн знадобиться твоя підтримка, а потім у тебе буде нова робота.

Роберт похитав головою.

— А за рік після цього, — продовжила Елізабет, — буде запізно.

— Запізно для чого?

— Для нас із тобою.

Роберт зітхнув.

— Елізабет, це непросто. Я обіцяю, що ми розлучимося. Хочеш, давай встановимо кінцевий термін? Три роки.

— Я не можу залежати від цього, — відповіла вона. — Я не можу планувати своє життя на таких слабких обіцянках.

— Ну чого ти як курка?

— Краще б ти обрав інше слово. Я не курка. Коли я бачу маленьких дітей, у мене усередині усе перевертається. Мені доводиться зупинятися і глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Моє тіло страшенно цього хоче. Саме це ти мав на увазі, коли називав мене куркою?

— Вибач, Елізабет. Правда, вибач мене. Я тобі не пара. Ти маєш знайти собі когось кращого. Я обіцяю, що більше не завдам тобі клопоту.

— Ти зовсім не розумієш, про що я?

— А про що ти?

— Мені потрібен ти. Ти той чоловік, якого я кохаю. Я не хочу іншого.

Роберт труснув головою. Його, вочевидь, зворушили такі зізнання, але безрезультатно.

— В такому разі я навіть не знаю, чим зарадити.

— Одружитися зі мною, дурню! Ось що ти можеш зробити. Слухай своє серце.

— Моє серце розривається. Я думаю про Анну. Я не можу зробити їй боляче.

Елізабет знала, що він так відповість. Вона дещо заспокоїлась.

— Я би могла про неї подбати, — сказала вона м’яко. — Вона би приїздила до нас.

Роберт підвівся та підійшов до вінка.

— Ти повинна мене покинути. Ти ж і сама це знаєш, правда? Це єдиний вихід.

Попри усі прикладені зусилля втримати свої почуття вона усе ж таки розплакалася, коли вони прощалися на підземній стоянці. Вона відчувала свою жалюгідність та безпорадність — і зневажала саму себе. Він притис її до себе — його руки здавалися такими великими...

— Я зателефоную тобі, — сказав він, захлопуючи за нею дверцята. Вона кивнула та із заплаканими очима виїхала на боротьбу з активним вечірнім рухом.


У четвер Елізабет поїхала у Твікенем провідати маму і, поки Франсуаза готувала вечерю на кухні, піднялась на горище, де стояли великі скрині, набиті фотокартками, документами та книгами. Вона не розповіла матері про мету своїх пошуків — сказала, що шукає свій старий щоденник.

На горищі було недостатньо місця, щоб стояти у повний зріст, і Елізабет доводилося згинатися. Добре, що тут зробили освітлення, — вона одразу оцінила масштаби завдання, яке перед собою поставила.

Всього лише п’ять шкіряних та шість чорних жерстяних скринь, не враховуючи кількох картонних ящиків. На деяких були написи. Вміст скринь та коробок викликав враження, що речі складали навмання: ялинкові прикраси, старі ігри з неповним комплектом, зв’язки листів та квитанцій.

Елізабет вирішила почати зі шкіряних скринь. Вона навіть не уявляла, що її матір була таким завзятим шанувальником театру, — тут знайшлися цілі купи програмок з Вест-Енду та журналів тридцятирічної давнини з фотографіями акторів, яких вона лише нещодавно бачила на телебаченні. Вони були зображені у характерних ролях — з чорною підводкою навколо яскравих очей, з мереживними манжетами та з охайно підстриженим блискучим волоссям.

В іншій скрині був ящик з написом «ВЛАСНІСТЬ АЛЕКА БЕНСОНА» з цікавими відомостями про деякі його борги. Таємно від своєї дружини він придбав частину транспортної компанії у Ньюмаркеті, котра займалася перевезенням коней. Продаж цих акцій допомогла закрити частину його боргів. Останній вміст коробки складали каталоги та листи від різних компаній, чиї акції він купляв, продавав або ж інвестував. Більшість цих компаній були у Кенії та державі, яка тоді називалася Танганьїка. Усі ці папери об’єднувала нестача коштів та оптимізм, властивий Ельдорадо. Документи пізнішого періоду походили з Родезії та Південної Африки. Також Елізабет знайшла пачки обережно складених карток для гольфу. На одній з них, з Йоганнесбурга, стояла дата «19 серпня 1950 року», а у примітках зазначалося: «Рахунок 79, гандікап 6, чистий 73. Промахи на близьких ударах».

У першій із залізних скринь вона знайшла куртку від військової польової форми кольору хакі. Вона витягла її зі скрині та роздивилася у світлі лампи. Ця річ ні про що їй не говорила. Куртка в гарному стані, на грубій саржі не було плям, а смужки на рукавах дбайливо пришиті. У тій же скрині знайшлася жерстяна каска — також дбайливо збережена. Ремінці усередині каски цілі, а ззовні — лише трохи оббита. На дні скрині лежав невеличкий шкіряний несесер для письмового приладдя. Там були чистий блокнот та чорно-біла фотокартка із зображенням групи солдатів, котрі сиділи на бронетранспортері, вдягнені у сорочки з коротким рукавом. На звороті картки був напис: «Туніс, 1943 — Безстрашна п’ятірка (без Джарвіса)».

Не та війна, не той чоловік. Після усього того, що вона бачила, після усіх тих імен на арці вони повернулися — минуло трохи більше двадцяти років. Якщо у неї буде син, яка гарантія, що він не витрачатиме свої дорослі роки в цьому пекельному збоченні?

Й надалі зігнута, вона підійшла до ряду залізних скринь поодаль. Усередині був інший мотлох: якісь її старі іграшки, рахунки, ділове листування щодо купівлі будинку.

Елізабет переглянула деякі листи. Самі по собі вони були банальними, але чомусь розчулили її. Рядки займу та процентів, надруковані на машинці на товстому блакитному папері боргового зобов’язання з червоними полями та скріплені підписом, відображали дріб’язкові суми, узяті під хороші відсотки — хоча у ті часи, мабуть, ці суми здавалися скаженими і не давали спокійно спати. Але для Елізабет ці папери були відображенням сім’ї — хай нестійкої, непевної, — будинку, дитини та визначеності батьків — хай лише матері, — зробити хоча би щось для виправлення ситуації. Невелика сума, узята в борг у товаристві взаємодопомоги, свідчила про відмову матері від особистих амбіцій, подорожей та сподівань на краще існування. Проте важко було уявити, що її життя було кульмінацією жертв попередніх поколінь.

У третій металевій скрині майже на самому дні вона знайшла згорток, перетягнутий мотузкою та зав’язаний на бантик. Через пилюку її руки стали сухими і дотик викликав неприємні відчуття. Вона потягнула за мотузку, і згорток легко відкрився. Його вміст упав їй на руки — там теж були папери, листи та записники. Серед того всього також були кілька кольорових стрічок, три медалі та пласка фляжка. Здавалося, ці речі були старші за вміст інших скринь.

Серед паперів були листи, написані від руки, французькою. На одному була адреса в Руані. Елізабет відчула якусь провину, читаючи ці папери. Було складно розуміти, про що йдеться. Дуже щільний почерк, з завитками, а чорнило вже вицвіло. Крім того, знання Французької Елізабет було недостатнім для розуміння ідіоматичних виразів. Іще один лист, написаний тією ж Рукою, — з адресою у Мюнхен. Наприкінці вона побачила дві книги. Перша виявилася військовим довідником для офіцерів з написом «Капітан Стівен Рейзфорд, квітень 1917 року» на форзаці.

Елізабет відкрила книгу. Одна з вказівок зазначала, що офіцер має бути «кровожерливим та постійно думати про те, як убити ворога та як допомогти своїм солдатам зробити те саме». Причому слово «кровожерливий» було написане через дефіс, і цей дефіс змусив Елізабет здригнутися.

Інша книга була записником зі сторінками, розлінованими товстими блакитними лініями. Він був заповнений чорнильним письмом, яке групками купчилось на сторінках та виходило за червоні поля зліва.

Записник було ще важче читати, ніж листи. Було схоже на грецьке письмо — це її спантеличило. Якщо записник належав іноземцю, який не мав стосунку до їхньої родини, то звідки він узявся у цьому маленькому згортку з дідусевими речами?

Вона поклала книжечку в кишеню спідниці, а інші папери знову загорнула.

Коли вона повернулася, мати читала, сидячи у вітальні. Елізабет, хитруючи, показала знахідку.

— Я не побачила свого щоденника. Там була адреса — я записала колись давно і тепер хотіла знайти. Коли ми переїздили, ти дозволила мені залишити тут багато речей, пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Краще б ти усе те викинула.

— Викину, обіцяю. Так ось, я шукала щоденник і випадково знайшла невеличкий згорток — там були папери, котрі, напевно, належали твоєму батькові.

— А я думала, що вони загубилися. Там було багато чого, але коли ми переїздили, вони десь поділися.

— А що там були за папери?

— Цілі ящики з його щоденниками, які він вів, коли вперше потрапив у Францію. Двадцять чи тридцять. Але я нічого там не могла зрозуміти — він використовував якийсь код.

— Я знайшла один на горищі. Наче грецькою написано.

— Так, це його, — підтвердила Франсуаза, відкладаючи шиття. — їх було багато. Я завжди думала, що якби він хотів, аби хтось це прочитав, то писав би англійською.

— А яким він був, твій батько?

Франсуаза відкинулась у кріслі, і її обличчя порозовіло.

— Шкода, що ти не мала можливості з ним познайомитися. Він би полюбив тебе. Я б хотіла, щоб він хоч раз побачив тебе та погладив по щічці.