Вино та їжа заспокоювали. Вона відкинулась на спинку червоного пластикового крісла — і помітила, що двоє худих високих хлопців біля бару дивляться на неї. Вона швидко опустила очі в книгу, щоби вони не встигли сприйняти її бездіяльність як запрошення.

Її рішучість зміцнювалася та перетворювалась на намір. Яке це має значення? Дуже велике! Це важливо для неї, бо її дідусь був тут — у цьому місті, на цій площі. Її плоть та кров.


Наступного дня вона поїхала у Бапом, а звідти, керуючись дороговказами, у Альбер. Боб казав, що в Альбері багато історичних місць, а також є невеликий музей.

Від Бапома дорога стелилася прямо. Елізабет оперлась спиною на спинку сидіння та залишила на кермі ліву руку — машина їхала майже сама. Вона добре виспалась у сералі, а від міцної кави в готелі та крижаної мінеральної води почувала себе навдивовижу добре.

За десять хвилин на узбіччі почали з’являтися коричневі дороговкази, а згодом вона побачила кладовище — за стіною, як і будь-який міський цвинтар. Тільки-от стіна набула бурого кольору від вихлопів контейнеровозів. Знаки з’являлися усе частіше, хоча до Альбера залишалося ще кілька кілометрів. Праворуч за полями крізь дерева Елізабет побачила дивну некрасиву арку. Спочатку вона подумала, що це пристрій для переробки буряків, але потім зрозуміла, що арка дуже велика: її складено з цегли або каменю, а розміри — справді монументальні. Виглядало, ніби Пантеон або паризьку Тріумфальну арку чомусь викинули на лузі.

Арка її зацікавила, і вона звернула з шосе на вузьку дорогу, котра пролягала між полями, які підіймалися вгору. Дивна арка залишалася у полі зору — її було видно з будь-якого боку, як, мабуть, і задумували проектувальники. Вона під’їхала до невеликої групи будинків, занадто малої і розкиданої на великій площі, щоби називатися селом або навіть хутором. Залишивши машину, Елізабет підійшла до арки.

Перед нею був великий газон з густою підрізаною травою у формальному англійському стилі, через який вели стежки, посипані гравієм. Звідси можна було точніше оцінити її розміри: арку підтримували чотири масивні колони. Вона обважувала відкриту місцевість навкруги. Крім розмірів, арка вражала брутальним сучасним дизайном: попри те що вочевидь служила меморіалом, вона нагадувала будівлі, які проектував Альбер Шпеєр для Третього рейху.

Елізабет піднялась кам’яними сходами до арки. Чоловік у блакитній куртці підмітав місце між колонами. Стоячи поруч з монументом, Елізабет раптом помітила, що він вкритий написами. Вона підійшла ближче та почала читати. Там були імена. Уся поверхня арки була вкрита британськими іменами: приблизно від висоти її колін і до самої верхівки. На усіх поверхнях колон були імена — вони купчилися, вони кружляли, вони охоплювали площу у сотні ярдів та простягалися на фурлонги[6] каменю.

Елізабет пройшла під аркою, де підмітав чоловік. Зсередини усі поверхні колон теж були вкриті вирізаними іменами.

— Хто ці... ці...? — вона показала рукою на написи.

— Ці? — голос чоловіка був здивованим. — Це ті, хто зник.

— Загинули у цій битві?

— Ні. Зниклі. Ті, кого не змогли знайти. Ті, хто загинув, на кладовищах.

— Тобто усіх цих людей... не знайшли?

Вона підняла очі на склепіння над головою, і від безкінечних написів її охопив панічний страх, наче тут зібрали примітки до написаного на небесах.

Коли вона знову могла говорити, то запитала:

— Зниклі протягом усієї війни?

— Ні, — похитав головою чоловік, — тільки тут, на цих полях, — він показав рукою навкруги.

Елізабет пройшла крізь арку та сіла на сходах з іншого боку монументу. Тут був охайний парк з рядами білих надгробних каменів. Біля кожного каменя росла квітка або щось інше. Усі чисті та облиті невиразним зимовим сонцем.

— Ніхто мені не розповідав, — вона запустила руки з нігтями, вкритими червоним лаком, у темне густе волосся. — Господи... Мені ніхто не розповідав.


Елізабет майже годину їздила Брюсселем, намагаючись знайти квартиру Роберта. Один раз вона вже була поруч з потрібною вулицею, але дорога з одностороннім рухом повела її геть звідти. Згодом вона вирішила залишити машину біля першого-ліпшого будинку та узяти таксі.

Елізабет дуже хотіла побачитися з Робертом. Вона помітила, що її радість зросла, коли таксист вправно наблизився до місця призначення. Вона трохи нервувала, бо кожного разу, коли вони мали зустрітися, жінка боялася, що справжній Роберт не відповідає своєму образу в її уяві. Він ніби мав кожного разу виправдовувати свій вплив на її життя. Вона відмовляла іншим чоловікам, жила сама, розділяла постійний обман — і він мав доводити, що вартує цього. Незважаючи на це, з усіх чоловіків, яких знала Елізабет, Роберт був найменш упевненим у собі і нездатним на якісь претензії та обіцянки. Він завжди повторював, що Елізабет має діяти виходячи зі своїх власних інтересів. Мабуть, це і була єдина причина, чому вона любила його.

Вона заплатила таксистові та подзвонила у двері. В домофоні пролунав його голос, і двері з різким дзижчанням відчинилися. Вона побігла сходами нагору, і дерев’яні східці супроводжували луною її кроки. Він стояв біля дверей своєї квартири на другому поверсі — скуйовджений, схожий на ведмедя, з цигаркою в руці. На ньому досі був костюм, але комір він розслабив. Краватка теж висіла розпущена. Елізабет кинулась до нього в обійми.

Як завжди, у перші кілька хвилин поряд з ним вона відчувала себе спантеличеною і їй потрібна була підтримка. Вона пояснила ситуацію з машиною, і коли він нарешті перестав сміятися, то запропонував повернутися за авто та відігнати на підземну стоянку.

За півгодини вони вже повернулися до квартири — і можна було починати все заново. Елізабет пішла у ванну, а Роберт склав ноги на журнальний столик і телефонував до різних ресторанів.

Елізабет скоро повернулася у вітальню в новій чорній сукні, вже готовою до виходу. Він передав їй склянку з напоєм:

— Клянусь, я не додавав тонік. Тільки пляшку показав. Маєш чудовий вигляд.

— Дякую. Ти теж нічого. Ти у цьому костюмі підеш чи перевдягнешся?

— Я не знаю, ще не думав.

— Як завжди.

Він підійшов та сів поруч із нею на диван — після того як розгріб для себе місце у книгах та паперах. Роберт був чоловіком кремезним, високим, з широкими грудьми та великим животом. Він почав гладити волосся Елізабет та цілувати її блискучі губи. Потім він ковзнув рукою під поділ сукні та промурмотів щось їй у вухо.

— Роберте, я тільки-но одяглася, припини.

— Ти зіпсуєш макіяж, — додав він.

— Я серйозно. Забери свої руки. Зачекай же трохи.

Він засміявся:

— Але це допоможе розслабитися та отримати насолоду від вечері.

— Роберте!

Від його чіплянь у неї опустилася панчоха та розмазалася помада, але у неї ще був час на відновлення порядку перед виходом. Хоча Елізабет мусила погодитися: у якомусь сенсі він мав рацію. Після близькості розмовляти було простіше.

За вечерею він питав, чим вона займалася, і вона розповіла про роботу, про зустрічі з матір’ю та про свою цікавість до материних батьків. Розповідаючи, вона і сама чіткіше усе бачила. Її життя досягло того віку, коли більше не думаєш, що помреш останньою. Повинен бути хтось молодший за неї — покоління дітей, які мають насолоджуватися розкішною безпекою знання, що між ними та смертю бар’єром стоять дідусі та бабусі, а потім батьки. Але у неї дітей не було, і вона почала озиратися назад та цікавитися долею попередніх поколінь. Їхнє життя вже закінчилися, і вона відчувала на собі обов’язок захистити. Вона відчувала майже материнський інстинкт щодо них.

Елізабет розповіла про свій візит до Ірен, де познайомилася з Бобом, який, за словами Ірен, створював враження людини, яка рідко навідується до пабу чи букмекерської контори, і як вона побачила перед собою маленького чоловіка, схожого на пташку, з прудкими руками та в окулярах з товстими лінзами, котрий запропонував їй дві чи три книги з кімнати, повністю заставленої книжковими полицями.

— Але це все одно ніяк не підготувало мене до побаченого. До масштабів цього. Меморіал просто величезний — за розмірами як Мармурова арка, навіть більший, — і уся вона, кожен дюйм, вкрита написами. Там здається, що усе те відбувалося зовсім недавно. Прибиральник показав мені снаряд, який вони знайшли минулого тижня в лісі.

Роберт кілька разів наливав їй вина, поки вона розповідала, і, коли вони вийшли з ресторану та вирушили у напрямку Гран-Плас, Елізабет розслабилась та заспокоїлась, а в голові у неї трохи запаморочилось.

Брюссель — доволі масивне місто, наче пам’ятник працьовитості фламандців. Тут ситна їжа готувалася з французькою винахідливістю, а усе місто дихало радістю мирних часів.

Вона вважала, що життя, не насичене подіями, не обов’язково має бути пустим, що шановані промисли громади мають бути спочатку серйозно напрацьовані, перш ніж передати їх далі.

Коли вони спустилися вниз вузькою алейкою, почався дощ. Рука Роберта обійняла її і поквапила у кафе, де він запланував дигестив. Завернувши за кут, вони раптом опинилися на Гран-Плас. Фасади торгових будівель вкриті позолотою, котра поблискувала крізь мряку під м’яким світлом ліхтарів.


У неділю Елізабет відчула тягар неминучої розлуки. Іноді їй навіть здавалося, що вона боялася моменту розлуки ще тієї миті, коли вони зустрічалися. Роберт вклав платівку у програвач і влігся на диван, слухаючи музику й намагаюсь утримати попіл на кінці своєї цигарки.

— Коли ми одружимося? — запитала Елізабет.

— Подивись, будь ласка, там, під тим документом, немає попільнички?

— Тримай, — вона передала йому попільничку. — Так що?