— Вибачте, я трохи спізнилася! — вигукнула вона, коли вийшла з ліфта на третьому поверсі та увійшла у відчинені двері.

Вона поклала свій імпровізований піднос у тій частині кімнати, яку жартома називали «Приймальня», і повернулась, аби зачинити складні двері ліфта.

— Еріку, я принесла тобі кави.

— Дякую, — з внутрішнього приміщення вийшов чоловік. Йому було трохи за сімдесят. Сиве волосся, золоті окуляри. На ліктях його кардигану зяяли такі величезні дірки, що, власне, ліктів на рукавах не було. Цигарка «Ембесі», яку він не випускав з рота, та мішки під очима виражали втому, яка не захоплювала Еріка повністю лише завдяки його пальцям — вони завжди перебували у нервовому русі, то набираючи номер телефону та нетерпляче вистукуючи об щось, поки диск повертався на місце, то відрізаючи позолоченими ножицями шматки тканини в рулоні.

— Поїзд знову зупинився в тунелі, — пояснила Елізабет.

Вона присіла на краєчок столу, посунувши стегном журнали, альбоми з викрійками, рахунки та каталоги. Спідниця піднялася, відкривши коліна у чорних вовняних колготках. Елізабет обережно ковтнула гарячої кави з пластикового стаканчика. В напої відчувався смак жолудів, землі та пари.

Ерік сумно подивився на неї, його погляд подорожував цілим її тілом, починаючи від густого темного волосся через стегна та відкриті коліна до шкіряних чобіт каштанового кольору.

— Тільки подивися на себе — яка дружина була б для мого сина!

— Пий свою каву, Еріку. А Ірен вже прийшла?

— Звичайно ж. О восьмій тридцять. У нас зустріч з важливим клієнтом опівдні, я ж казав?

— Ось чому на тобі костюм Севіл-Роу?

— Не чіпляйся до мене, жінко.

— Та хоч причешися та зніми той кардиган, — вона всміхнулася і пройшла до майстерні, щоби побачитися з Ірен.

— Тільки не кажи цього, — попередила Елізабет, заходячи у кімнату.

— Чого? — Ірен підняла голову від швейної машини.

— «Подивіться, кого чорти притягли».

— Навіть і не думала. У мене забагато справ для балачок.

— Я кави принесла. Як вихідні?

— Непогано, — відповіла Ірен. — Але Бобу в суботу вночі стало зле. Звичайний розлад травлення, а він вже Думав, що апендицит. Такий галас здійняв... А як там твій Боб?

— Мій Боб? Не дзвонив, так що я не знаю. Надіслав листа, але це ж не те саме.

— Ще б пак. Мій Боб бере ручку, лише аби заповнити купон зі ставкою у «Літтлвудс».

— Я думала, він спеціаліст з археології.

— Не сприймай усе так буквально, — повела бровами Ірен.

Елізабет звільнила місце за своїм столом та почала телефонувати по справах. Потрібно домовитися про зустрічі, з’їздити на склад тканин, уладнати претензії деяких клієнтів. Коли у 1935 році Ерік приїхав сюди з Австрії, у Відні лишилися його розчарована клієнтура, яка готова була добре платити за його розкішні моделі. У Лондоні він узяв на роботу Ірен — спочатку вона була швачкою, але скоро його власна енергійність ослабла, і він став залежати від неї. Їхня з Елізабет співпраця почалась п’ятнадцять років тому, коли книга замовлень почала худнути. Їм знадобився якийсь час для зупинки падіння, але потім компанія різко почала розвиватися. Навіть у часи економічних труднощів у головному офісі в Епсомі працювало п’ятнадцять чоловік. Вони процвітали. Інфляція, звичайно ж, забирала частину прибутку ще до надходження на банківський рахунок — зовсім як у Веймарі, казав Ерік. Він мало вірив у будь-що, навіть в успіх. Натхнення приходило до нього рідко, і більшість успішних моделей компанії створювали молоді модельєри, яких наймала Елізабет.

По обіді вони зачинили офіс та пішли у кафе Лукки.

— Лазанья сьогодні дуже смачна, — порекомендував Лукка, тримаючи товсту букмекерську ручку над невеличким записником.

— Добре, давайте, — погодилась Елізабет.

— Хороший вибір, синьйоро, — відповів Лукка. Йому подобалося стояти біля Елізабет і торкатися своїм широким животом у заляпаному білому фартусі чорного кашеміру на її плечі. — Я ще принесу вам трохи салату, — він завжди ніби натякав, що цей салат — особливий подарунок для Елізабет; ніби він сам потайки — щоб інші відвідувачі не заздрили, — приготував його з тоненьких шматочків свіжого фенхелю та диких італійських грибів, які зранку доставили літаком з Пізи, та ще й приправив найкращою оливковою олією першого відтиску. До речі, Лукка шляхетно ніколи не вносив цей салат у рахунок.

— Тільки поменше цибулі, — попросила Елізабет.

— Мені лише вина, — сказав Ерік, підпалюючи цигарку.

— А мені теж лазанью, — замовила Ірен.

Лукка, шкандибаючи, відійшов від їхнього столика. Ззаду виднілася складка його багряної плоті, котра звисала над синіми штанами у клітинку. Скоро він повернувся з літровою пляшкою густої темної рідини та трьома келихами, один із яких одразу ж наповнив.

Елізабет роздивилась навкруги. У кафе заходили лондонці, які приїхали повештатися крамницями, робітники та навіть туристи, які відійшли надто далеко від Оксфорд-стріт.

Такими і були основні лінії її життя, основні речі, якими вона переймалась. Книга замовлень і салат у Лукки; чекання на дзвінки від Роберта; критика Ліндсі й матері. Страйки та економічна криза. Намагання кинути палити та постійний контроль ваги. Заплановані вихідні з трьома чи чотирма друзями у будиночку, який вони винайняли в Іспанії. Рідкісні вихідні з Робертом у Ельзасі або навіть Брюсселі. Одяг, робота, квартира: чистоту там підтримувала прибиральниця, яка приходила один раз на тиждень, поки Елізабет була на роботі. Жодних проблем зі складними системами crėche[3], дитячими садками та залученням материної допомоги, про що постійно говорили її одружені друзі. Лондон, який готується до зими. Гудки машин, котрі їдуть крізь парк. Недільні ранкові прогулянки, холод яких закінчується теплими зустрічами у пабах Бейсвотера, котрі тривають іноді на годину довше, ніж потрібно. Відчуття великого життя у ній, існування якого підтверджувалося картинами, побаченими у галереях, прочитаними книгами, але здебільшого картинами. Річ, яка не знайшла виходу. Річ, яку вона мала збагнути.

Іноді вона одна їздила на північ Англії, у не такі розвинені регіони. Там вона гуляла та читала. Елізабет не відчувала жалю до себе, бо не бачила того, що вартує цього почуття. Такі звичайні буденні турботи були їй цікаві. Під час таких подорожей вона знаходила у путівниках приватні будинки, де пропонували кімнату зі сніданком, та невеличкі паби, де можна було поспілкуватися з власниками й відвідувачами або просто почитати біля каміна.

Одного разу у якомусь селі у Дейлсі в пабі з нею заговорив хлопець років дев’ятнадцяти. На ній тоді був товстий біло-сірий светр та окуляри для читання. Білявий хлопчина, борода якого тільки-но почала рости. Він вчився в університеті, а у село приїхав прогулятися та почитати навчальні книги. Спілкувався хлопець доволі невміло і вживав фрази з якоюсь іронією — наче посилався на фільми та книги, знані їм обом. Здавалося, що він не може розмовляти без цитування чужих слів. Після двох чи трьох пінт пива він заспокоївся та розповів, що вивчає зоологію, а вдома у нього є дівчата — з натяком на багате любовне життя. Елізабет подобався його ентузіазм та захоплення, яке, вочевидь, супроводжувало його постійно — навіть у цьому простецькому пабі на пагорбі у Йоркширі, де до випивки подавали тільки «фірмовий» стейк та пиріг з нирками.

Вони просиділи аж до вечора, і коли вона піднімалася до себе в кімнату вузькими сходами, то почула, як він іде за нею. Тільки тут вона збагнула, що його інтерес не обмежувався лише розмовами. Вона ледь не розсміялася, коли він незграбно схопив її за руку біля дверей. Довелося поцілувати хлопця у щічку та наказати повертатися до книжок. А проте, коли він постукав у двері за годину, вона впустила його — їй було дуже холодно.

Його переповнювали вдячність та захват, і він не зміг протриматися навіть хвилини. Коротким холодним ранком він спробував ще раз. Елізабет, невдоволена тим, що її будять після учорашньої довгої прогулянки, втомлено піддалася. Вранці він не хотів розмовляти і втік якомога швидше. Вона навіть відчула подобу ніжності до нього, (й було цікаво, яку роль грає цей епізод у його житті та персональній міфології.

Елізабет подобалося жити одній та бути на самоті. Вона їла що завгодно — не турбуючись про комплексність прийому їжі. Наприклад, тарілка смаженої картоплі з грибами, або виноград та персики, або власноруч приготований суп. Вона наповнювала склянку льодом та скибками лимону, зверху доливала джин та слухала, як вибухають льодяні кубики, — для тоніка в склянці майже не лишалося місця. У неї були спеціальні кришечки для винних пляшок — щоб вино не видихалося впродовж кількох днів.

У кінотеатрі вона поринала в чуттєвий потік зображень та музики, не відволікаючись на супутника та розмови. Якщо ж фільм був невдалим — переставала стежити за сюжетом та уявляла власну історію, беручи за основу зображене. Проте вона соромилася своїх самотніх походів у кіно — у фойє часто можна було зустріти знайому пару, котра прийшла провести вечір удвох, тримаючись за руки. Це було причиною, щоби практично завжди ходити в кіно в неділю після обіду — таким чином, коли вона увечері виходила з кінозалу, попереду залишався увесь вечір.

Під кінець вихідних у неї з’являлося бажання з кимось поговорити. Вона обмірковувала прочитані впродовж вихідних статті або побачене по телевізору, і виникала потреба перевірити свою реакцію.

— Що ти знаєш про війну, Ірен? — запитала вона. — Про Першу світову.

— «Склади свої біди в похідний мішок»[4] та все таке інше? Страшна історія, правда?

— Твій батько брав у ній участь? — запитала Елізабет, вирізаючи волокнистий черешок з розрізаного на чотири частини помідора.