Ліндсі всміхнулася та похитала головою.

— Думки старої діви.

Елізабет засміялася.

— Ну добре, я спробую. Обіцяю. Я докладу усіх зусиль, аби спонтанно та дивовижно закохатися у Деніса...

— Девіда.

— У будь-кого, запропонованого тобою.

Ліндсі вже, здавалося, махнула рукою, але того вечора вирішила зробити останню спробу — чоловіка звали Стюарт. У нього було кошлате біляве волосся, на обличчі — окуляри. Його довгі пальці повільно крутили келих з вином.

— Чим ви займаєтеся? — запитав він Елізабет.

— Я керую компанією, яка виготовляє одяг, — вона терпіти не могла такі питання. При знайомстві з новою людиною було б доречніше розпитувати, якою вона є, а не де працює. Хіба робота може визначати особистість?

— Керуєте? Тобто ви — бос?

— Саме так. Років п’ятнадцять тому я починала працювати дизайнером, але мене зацікавив економічний бік справи. Ми створили нову компанію, де я і стала директором.

— Зрозуміло. А як називається компанія?

Елізабет сказала назву.

— Я міг щось про вас чути? — запитав Стюарт.

— Ми постачаємо одяг у кілька мереж магазинів, але вони вішають свої власні лейбли. Ми виготовляємо невелику кількість того, що ми називаємо «кутюр» під нашою маркою. Може, у такому контексті ви й могли зустріти нашу назву.

— А що таке «кутюр»?

— Ну, здебільшого це те, що ви б назвали сукнею, — всміхнулася Елізабет.

Вечір тривав, і через якийсь час Стюарт послабив свій оборонний тон того перехресного допиту на початку знайомства. Зрештою він почав подобатися Елізабет. Вона вже звикла до того, як люди реагують на неї, — більшість вважає, що сімейне життя і робота не можуть поєднуватися і що чим більше людина вкладає у свою працю, тим завзятіше вона відкидає думки про дітей або чоловіка. Елізабет вже перестала навіть намагатися щось пояснити. Робота є для того, щоб жити. Між цікавою та нудною працею вона обрала цікаву і тепер просто намагається її добре виконувати. Вона ніяк не могла второпати, де саме у цьому простому ланцюжку з трьох кроків міститься рішуче відкидання чоловіків або дітей.

Стюарт розповів, що грає на піаніно. Вони також розмовляли про місця, де встигли побувати. Стюарт не занурювався у міркування про фінансові ринки і не заводив суперечку про конкуренцію з Марком. Він також не фліртував з нею і не підлабузнювався. Він сміявся з її жартів, хоча іноді жінка помічала в ньому подив — ніби щось у ній не дозволяло думати, що вона може бути веселою людиною. Він не спитав її номера телефону, і вона відчула полегшення — хоча і з тінню розчарування.

Додому Елізабет їхала на машині знайомою дорогою через міст і все розмірковувала, як це — бути заміжньою. Біля початкової школи на Фулхем-роуд розширили тротуари, створивши неможливість проїхати на великій машині. Проїжджаючи тут, вона завжди затамовувала подих, ніби намагаючись зменшити габарити своєї машини, обережно протискаючись між блокаторами, уже червонуватими від фарби, котру залишили на них більші машини. Можливо, якщо вона вийде заміж, чоловік буде за кермом. Судячи з кількох знайомих сімей, шанси були.

Вона повернулася додому тільки о першій ночі. Увімкнувши світло у вітальні, вона побачила так і не розпаковану валізу. Вона пішла на кухню, щоби приготувати чай, але дорогою з метро вона не купила молока. Біля раковини стояла чашка й тарілка від сніданку дводенної давності — вона тоді квапилася в аеропорт.

Це нічого. Завтра субота, і можна спати скільки заманеться. Можна почитати газету в ліжку під тихі звуки радіо, і ніхто не буде заважати її спокійній рутині.


Але ніколи нічого не йшло так, як вона собі запланувала. Почалося усе з того, що їй довелося вдягтися і піти по молоко. Тільки-но вона знову вмостилася у ліжку з чаєм та газетою, двічі подзвонив телефон.

Аж тепер нарешті настала ціла година повного усамітнення. Головна стаття в газеті, як і в багатьох інших виданнях того дня, була присвячена шістдесятій річниці Комп’єнського перемир’я 1918-го року. А також інтерв’ю з ветеранами та коментарі істориків.

Елізабет читала матеріали газети з якимось відчаєм: тема війни була занадто об’ємною, занадто різносторонньою і занадто далекою, щоб розібратися в ній. Однак щось у ній бентежило.

Після обіду вона знову поїхала до Твікенема. Бухгалтер порекомендував купити велику машину за рахунок компанії, мовляв, це буде справляти хороше враження на клієнтів та «оптимізувати податки». Елізабет придбала блискучий шведський седан, який різко розганявся та іноді не хотів заводитися.

— Ти занадто багато працюєш — твоя проблема у цьому, — казала їй мати, наливаючи чаю з маленького заварника, прикрашеного трояндами, які чомусь квітували на пагонах жимолості.

Франсуаза була жінкою за шістдесят з вродливим лагідним обличчям, якій короткозорість не дозволяла як слід нанести пудру на обличчя, і тому порошок лежав на вилицях плямами. Проте її манери зберегли величавість, а блакитні очі світилися серйозністю. Сивина робила її схожою на бабусю, але шкіра та риси обличчя дозволяли легко вгадати, як вона колись виглядала. Спереду ще була помітна білявість її волосся. Відкрите обличчя з неглибокими зморшками зберегло сліди не тільки молодості, а навіть дитинства.

Розмова з матір’ю йшла передбачувано, але тільки до певного моменту. Звичайно ж, Франсуаза хотіла щастя для своєї дочки. Їй не подобався її втомлений вигляд, коли та приїздила в гості, та вона не вважала — на відміну від Ліндсі, — що одруження було єдиним способом це виправити. Сама вона вийшла заміж за питущого чоловіка на ім’я Алек Бенсон. Він хотів сина і страшенно розчарувався народженням Елізабет. Невдовзі він утік в Африку за жінкою, з якою познайомився у Лондоні. Іноді він повертався, і Франсуаза терпляче приймала його назад, коли йому був потрібен дім. Він і досі подобався їй, але вона сподівалася, що дочка знайде собі когось кращого.

У серванті стояла фотографія трирічної Елізабет на руках у бабусі. В сім’ї існувала аксіома: бабуся обожнювала онуку, й Елізабет бентежило, що вона зовсім її не пам’ятає. Бабуся померла через рік після того, як зробили фотографію. Навіть на світлині було помітно, що вона і справді її сильно любить, але ця любов була примарною, її неповернення засмучувало Елізабет.

— Я сьогодні читала статтю про річницю Перемир’я, — сказала вона Франсуазі, котра стежила за її поглядом.

— Усі газети зараз про це пишуть.

Елізабет кивнула. Якщо про бабусю вона знала мало, то про дідуся ще менше. Мама іноді згадувала про «ту страшну війну», але Елізабет не звертала уваги. Потім її незнання досягло такої міри, що розпитувати маму стало незручно. Та щось у тій статті бентежило її — вона наче торкнулася прихованих тривог та цікавості Елізабет, пов’язаних з її власним життям та рішеннями.

— У тебе ще збереглися старі папери твого батька? — запитала вона.

— Думаю, що я більшість викинула при переїзді. Але на горищі щось могло залишитися. А чому ти питаєш?

— Я навіть і не знаю. Просто подумала. Мені трохи цікаво. Мабуть, це вікове.

Франсуаза підняла брову — цей жест був найточнішим вираженням її бажання розпитувати про особисте життя дочки.

Елізабет перепустила волосся крізь пальці.

— Я боюся втратити зв’язок з минулим. Раніше такого не відчувала. Я впевнена, що це викликане віком.

Те, що вона охарактеризувала як «трохи цікаво», насправді вже визначилось в ній. Вона почне з вмісту материного горища і знайде цього чоловіка. Такий запізнілий інтерес до нього вона компенсує енергійністю пошуків. Так вона зможе хоча б трохи пізнати саму себе.


Стоячи перед дзеркалом, Елізабет впорядкувала зачіску. На ній була спідниця з замші, шкіряні чоботи і чорний светр з кашеміру. Вона заправила пасма густого темного волосся за вуха та повернула голову, щоби начепити вінтажні сережки кольору бичачої крові. З макіяжу лише трохи туші для вій. Бліда шкіра робила її зовнішність не такою галльською, ніж вважала Ліндсі, але її обличчя мало таку виразність, що додаткова косметика виглядала б зайвою. У будь-якому разі, це ранок понеділка і пора вирушати на станцію «Ланкастер-Гейт» — диктор на радіо повідомив, що вже о пів на дев’яту, і вона від поспіху обпекла рота занадто гарячою кавою.

Поїзд Центральної лінії летів крізь тунель метро, наче куля у стволі гвинтівки. Коли він, за своєю звичкою, котра не мала пояснення, раптово зупинився між «Марбл-Арч» та «Бонд-стріт», Елізабет крізь вікно побачила труби та кабелі, котрі простягалися всього за кілька дюймів від зовнішньої обшивки вагона. Це була найглибша та найбільш задушлива лінія лондонського метро, яку, обливаючись потом, копали звичайні прохідники й отримували за це, як землекопи. Поїзд рушив із містичною плавністю і вплив на станцію «Бонд-стріт», де вже зібралося чимало пасажирів. Елізабет вийшла на станції «Оксфорд-сиркус» і швидко рушила на північ крізь натовп пішоходів, які повільно, не дивлячись вперед, сунули в три ряди вулицею, а потім повернула за магазини.

Кожного тижня — іноді навіть не раз — Елізабет заходила до Еріка та Ірен, головних модельєрів їхньої компанії. Вони відмовилися переїжджати зі свого старого офісу та навіть не змінили вивіску на дверях, яка висіла там ще від заснування компанії п’ять років тому.

Елізабет вже запізнилася, так що можна зайти у невеличке італійське кафе поруч. Вона замовила три кави з собою, і Лукка, повнуватий сивий власник кафе, склав стаканчики у коробку з-під батончиків «Марс», від якої він відірвав кришку. З цим вантажем, балансуючи, Елізабет повільно подолала кілька ярдів вниз до дверей, поруч з якими на цегляній стіні висіла мідна табличка: БЛУМ, ТОМПСОН, КАРМАН. ОПТОВА ТОРГІВЛЯ, ТКАНИНИ, ДИЗАЙН.