Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Ісусе, — промовив Уїр. — Я навіть не уявляв, що тут стільки людей.

Це було схоже на воскресіння на величезному кладовищі двадцять миль завдовжки. Безліч зігнутих божевільних фігур вимальовувалися на фоні розбитого ланшафту — вони шкутильгали та сунули назад для збереження свого життя. Наче земля вивергала ціле покоління скалічених мерців. Кожен був самотній, але нерозривно зв’язаний зі своїми братами — вони разом полишали територію, яка неохоче їх відпускала.

Уїра трусило.

— Все добре, — заспокоював його Стівен. — Більше не стріляють.

— Справа не в пострілах. Це все той звук, ви чуєте його?

Стівен чув лише панування тиші, коли перестали стріляти. Але, прислухавшись, він зрозумів, про що каже Уїр: низький безупинний стогін. Розібрати у ньому чийсь окремий біль було неможливо. Але цей лемент долітав до них від річки та підіймався схилом ліворуч десь на півмилі, а може й далі. Зараз, коли вуха звикли до відсутності пострілів, він чув його краще — наче стогнала сама земля.

— Господи, господи... — заплакав Уїр. — Що ми наробили? Що ж ми наробили? Слухайте. Ми вчинили щось страшне. Тепер ніколи не буде так, як було.

Стівен поклав руку на плече Уїра.

— Тихше. Ви повинні триматися.

Він розумів Уїра, бо й сам відчував те саме. Він слухав, як протестує земля, і чув голос нового світу. Якщо зараз не зібратися докупи, то потім можна вже ніколи не повернутися у колишню реальність.

— Господи... господи... — Уїр трусився та скиглив, а стогін підіймався від землі, як вологий вітер, що дряпав скляне небо.

На мить Стівен дозволив своєму втомленому розуму вилетіти кудись — і лемент відніс його у світ панування панічного страху. Він смикнувся, прокидаючись, доклав зусиль і таки зміг витягти себе назад у старе життя, яке вже не було таким, як раніше. Але якщо повірити у нього — воно триватиме.

— Обійміть мене, — попросив Уїр. — Будь ласка, обійміть.

Він підповзло Стівена і притис голову до його грудей.

— І називайте мене на ім’я.

Стівен обійняв його однією рукою.

— Все добре, Майкле. Все добре. Тримайтеся. Не можна здаватися. Тримайтеся. Тримайтеся.

Поїзд метро зупинився у темряві, й Елізабет Бенсон нетерпляче зітхнула. Вона хотіла якомога швидше опинитися вдома і перевірити, чи не надійшов їй лист, або на випадок, якщо хтось подзвонить по телефону. У натовпі пасажирів у проході вагону до її обличчя притискалося чиєсь зимове пальто. Елізабет підтягла свою невеличку валізу ближче до ніг — вранці того дня вона якраз поверталася з дводенної подорожі до Німеччини, але з аеропорту Хітроу мала відразу їхати на роботу, бо часу заскочити додому вже не було. Оскільки світло у вагоні згасло, вона не могла навіть читати газету. Заплющивши очі, вона спробувала перенестися у своїй уяві кудись подалі від вагона, котрий стояв у темряві вузького тунелю.

Був вечір п’ятниці, й Елізабет дуже втомилася. Вона намагалася думати про приємне: сутінки, Роберт з його сивими пасмами у густому волоссі, його очі, сповнені планів на вечір; пальто, яке пошили за її дизайном та прислали загорнутим у щільний поліетилен.

У вагон, здається, зайшов якийсь божевільний — він заспівав старі пісні з м’юзік-холлу. «Шлях далекий в Тіпперері...» — далі співак щось буркнув та замовчав, наче в темряві хтось штурхнув його ліктем.

Поїзд знову рушив вперед тунелем, а над головою спалахнуло світло. На станції «Ланкастер-Гейт» Елізабет проштовхалась повз спини пасажирів та вийшла на платформу. Дощ на вулиці приніс полегшення — тут лунали звуки мокрих коліс, які шурхотіли у листі, перенесеному через паркан Гайд-парку. Нахиливши голову, щоб захиститися від мряки, вона попрямувала на зелене світло винного магазину, яке тривіально заманювало досередини покупців.

За кілька хвилин вона вже поставила валізу та пакет, у якому тихенько дзенькнуло скло, на сходинку та відчинила вхідні двері свого вікторіанського будинку. У дротяному кошику з внутрішньої сторони дверей досі лежала пошта: листівки для дівчини, котра мешкала нагорі, пухкі конверти для кожної з п’яти квартир, нагадування про оплату рахунку за газ для місіс Кіріадес і лист із Брюсселя для неї.

Вона піднялась до себе, набрала ванну, опустилась у воду, зручно вмостилась і розгорнула листа.

Якщо вже Роберт написав їй, не обмежившись своїми короткими схвильованими дзвінками, це зазвичай означало, що він відчуває провину. Ну, або його й справді затримали справи в Комісії і він навіть не був удома, щоби побачитися з дружиною.

Елізабет опустила лист на підлогу та всміхнулася. Такі знайомі фрази — вона навіть не знала, наскільки сама в це вірила. А проте відчувала ніжність до Роберта, коли читала його лист. Вона опустилася нижче, і тепла вода огорнула її плечі. Задзвонив телефон.

Гола, хляпаючи водою на килим у вітальні, вона притисла слухавку до вуха, звично думаючи, чи подавалася туди електрика і чи достатньо мокре її вухо, щоби провести струм до мозку.

Телефонувавла мама, запитувала, чи донька приїде у Твікенем на чай наступного дня. Поки матір її вмовляла, Елізабет вже встигла висохнути і сенс повертатися до ванни пропав. Вона набрала брюссельський номер, й у слухавці залунав довгий європейський гудок. Двадцять, а потім і тридцять гудків — ніхто не відповідав. Вона уявила вітальню, завалену книжками та документами, повними попільницями та брудними чашками, серед яких телефон, на який не звертали уваги, виводив свої трелі.

У холі невеличкого міського будинку Марка і Ліндсі стояли дитяча коляска та складний стілець, біля яких хазяї зустрічали гостей. Елізабет традиційно, як за часів навчання в коледжі, простягла Марку пляшку вина.

Вона увійшла до подвійної вітальні — колись це були дві окремі кімнати, але вони вирішили зробити у стіні великий прохід між ними — і поринула у таку звичну рутину, що вона говорила, посміхалася і поводила себе немов за наперед визначеною програмою. Іноді, коли вона приходила у гості до Марка і Ліндсі, вони запрошували й інших людей. Сьогодні, наприклад, у них була чара, котра жила на сусідній вулиці, а також чоловік — один, що викликало підозри. Вона навіть і не помітила, як у її руках опинилася цигарка, а у роті — червоне вино.

Марк і Ліндсі були давніми її друзями — їх пов’язував спільний життєвий досвід. Хоча зараз Елізабет вважала, що вони троє не стали б настільки близькими, якби зустрілися лише тепер — зв’язок між ними був навдивовижу емоційним. Ліндсі — імпульсивна жінка зі схильністю домінувати. Марк домашній, без чітко визначених амбіцій. Коли їм було трохи за двадцять, вони часто запрошували до себе когось, хто намагався вразити присутніх історіями про себе або ж претендував на глибини політичної мудрості, недосяжні для інших. Зараз же їхні вечірки нагадували більше дружні, іноді нуднуваті посиденьки.

Їхнє життя змінилося — діти все перевернули. Впродовж вечора вони рано чи пізно починали говорити про успіхи дітей у школі та їх поведінку — і Елізабет припиняла слухати. Частково через те, що це було нудно, а частково через те, що такі розмови приносили біль, не визнаний нею.

Ліндсі вже практично не запрошувала самотніх чоловіків, коли приходила Елізабет, але кожні роки два чи три їхня звична компанія доповнювалась різними одинокими мужчинами — безнадійними, розлученими, п’яними, але найчастіше вдоволеними своїм життям.

— Твоя проблема, — почала якось Ліндсі, — в тому, що ти відлякуєш чоловіків.

— Проблема? — здивувалася Елізабет. — Я і не знала, що в мене є проблеми.

— Ти розумієш, про що я. Тільки подивися на себе. Ти така холоднокровна у своїх ділових сукнях та вбраннях у стилі Анук Еме.

— Ти хочеш сказати, що я виглядаю як дама середнього віку?

— Я не про це. Чоловіки — вони боязкі істоти. З ними треба лагідно. Зроби так, щоб вони відчували себе у безпеці. Хоча б для початку.

— А потім можна робити усе, що захочеш?

— Звісно, ні. Але подивися на себе, Елізабет. Опусти трохи планку. Пам’ятаєш Девіда, з яким я тебе знайомила? Дуже добрий чоловік — якраз твій типаж. А ти не дала йому жодного шансу.

— Ти наче забула, що в мене вже є кохана людина. Так що витріщати очі та фліртувати з якимось Денісом — чи Девізом, як його там, — нема потреби. Моє серце вже зайняте.

— Це отим єврократом?

— Його звати Роберт.

— Він ніколи не розлучиться. Ти ж і сама це знаєш. Вони усі говорять, що розлучаться, але ніколи до цього не доходять. Ніколи.

— А мені байдуже, розлучиться він чи ні, — щиро всміхнулася Елізабет.

— Тільки не кажи мені, що не хотіла б вийти заміж.

— Я не знаю. У мене є робота, є друзі. Я не можу раптово узяти і присвятити увесь час пошукам чоловіка.

— А як щодо дітей? — запитала Ліндсі. — Мабуть, ти скажеш, що і дітей не хочеш?

— Я, звісно, не проти нащадків. Але спочатку мені треба зрозуміти навіщо.

Ліндсі засміялася.

— Нічого тут розуміти. Це біологія. А тобі вже тридцять дев’ять.

— Тридцять вісім, взагалі-то.

— Твоє тіло каже тобі, що треба поквапитися. Ти нічим не відрізняєшся від мільйонів інших жінок в світі. Заради Бога, для цього не потрібні причини!

— Мені потрібні. Я думаю, що для того, щоби зробити щось, треба мати причини. Особливо якщо це щось, на мій погляд, непотрібне.