Він пішов траншеєю та знайшов драбину. Землю попереду бив кулемет, але він продовжував повзти до відкритої ділянки, а потім підвівся, зігнувся і побігло воронки.

Шестеро фузилерів з Ланкаширу обстрілювали резервну німецьку траншею. Стівен зліз у вирву і ледь не наштрикнувся на багнет.

Солдат, який стріляв, подивився на нього та щось промовив, але Стівен нічого не почув. Судячи за губами, це було щось схоже на «грьобана смерть». Він смикнув полковий значок Стівена, а потім уявно перерізав пальцем шию та вказав через плече в бік побоїща на нейтральній території. У вирві був кулемет Льюїса — Стівен зрозумів, що вони намагалися дістатися з ним до найближчих дерев, з-за яких можна було б обстрілювати німецькі окопи.

Стівен похитав головою, примостив свою гвинтівку на земляному валу воронки і почав стріляти. Годину чи дві вони провели під вогнем з резервної траншеї, який постійно посилювався. Захисні споруди майже не мали пошкоджень. Дріт залишився цілим, бліндажі теж. Скоро піде контратака.

Стівен роззирнувся у вирві і побачив втомлені обличчя ланкаширців. Вони знали, що втрапили у пастку.

Під його ногами щось ворухнулося — обличчя солдата, якого поранило в голову. З його очниці повільно витікав мозок. Він закричав, благаючи про смерть, але солдат належав до іншого полку, і Стівен вагався. Він хотів дати йому другу фляжку з водою, але, коли нахилився, той знову почав вимагати убити його. Стівен вирішив, що в сум’ятті бою ніхто й не дізнається, і двічі вистрілив собі під ноги. Це було перше вкорочене ним життя у той день.


Джек Фаєрбрейс стояв поряд із Артуром Шоу на узвишші біля пагорба Одного дерева (так його називали солдати) і спостерігав за битвою. Вони чекали швидкого наступу майже без опору.

Джек щось бурмотів собі під ніс. Шоу мовчав. Вони бачили, як шотландці, схожі у своїх спідницях на божевільних жінок, помирають на нерівній жовтувато-коричневій землі. Вони бачили рішуче крокування гемпширців — наче вони почали повільний танок, у якому з радістю йшли на смерть. Вони бачили, як безсилі солдати з усіх куточків країни йшли просто у бурю, яка їх засмоктувала.

Їх власний вклад у події того дня — величезна вирва від вибуху о сьомій двадцять — дав ворогові десять хвилин для того, щоби вони без поспіху зайняли свої позиції. Вони бачили, як біля кратеру зараз помирало стільки молодих хлопців, скільки вони й уявити собі не могли. Вони навіть вистрілити не встигали.

Крайні прояви війни примусили їх вхопити одне одного за руки в невір’ї.

— Вони не можуть дозволити цьому тривати, — сказав Джек. — Просто не можуть.

Шоу стояв з відкритим ротом. Його не зворушувала жорстокість — він давно огрубів від тих каліцтв, які бачив та зазнав сам. Але те, що коїлось того дня, виходило за будь-які межі.

«Господи, будь ласка, зупини це, — думав Джек. — Будь ласка, не давай більше їм штовхати солдатів у цей ураган».

Падре Хоррокс підійшов і став поруч з ними. Він перехрестився та спробував заспокоїти їх словами і молитвою.

Джек відвів очі від передової — і в цей момент щось усередині нього померло.

Шоу розридався. Він охопив голову своїми великими руками землекопа, його обличчям потекли сльози.

— Хлопці, хлопці, — повторював він. — Бідні хлопці...

Хоррокс тремтів.

— Тут же половина Англії. Що ж ми будемо робити? — бурмотів він.

Невдовзі всі замовкли. Траншея внизу знову вивергла із себе нову хвилю солдатів, які видряпувалися вгору розритим ландшафтом, який більше нагадував поверхню Місяця. Можливо, це були солдати з Ессексу або полк Герцога Веллінгтона — вони не бачили. Солдати пройшли не більше десяти ярдів, і їх ряди почали рідіти. Спочатку падали поодинокі фігури, а потім лінія дісталася німецької завіси, і все більше солдатів залишалося лежати на місці. Коли ж їх досяг вогонь кулеметів, вони падали, наче колоски від вітру. У Джека в голові з’явився образ — і запах — м’яса.

Хоррокс зірвав з грудей срібний хрест і жбурнув його вбік. Але звичка перемогла, і він вклякнув — хоча і не став молитися. Так він і залишився на колінах, спираючись руками об землю. Потім взагалі опустив голову і закрив її руками. Джек знав, що саме в ньому померло цієї миті.


Стоячи на тілі вбитого солдата — так було зручніше, — Стівен згадав коротке причастя, яке так йому сподобалося. Тепер же не було нічого святого — усе навколо зазнало ганьби. У ревінні повітря на головою він розчув лише декілька слів:

— Клятий «льюїс»... пожеруть заживо...

У цьому оглушливому шумі вони мали прорватися та вбити тих, хто прагнув їхньої загибелі. Двоє солдатів встановили «льюїс» на краю вирви. Коли вони намагалися витягти туди ж ящик з боєприпасами, то забарилися, і їх одразу накрило хвилею куль. Ті, хто лишився зі Стівеном, спробували капітулювати. Один почав вилізати з воронки, махаючи білим платком, але тиха куля поцілила йому просто в око.

Стівен глянув назад, туди, звідки до них просувалися резервні війська. Вони розтягнутим, проте добре організованим строєм йшли уперед. За тридцять ярдів до їх вирви солдати опинилися у зоні кулеметного вогню, який поклав усіх до останнього в діагональну лінію трупів без жодного поруху.

Стівен крикнув щось на вухо солдатові поруч, той щось голосно відповів, але чути було лише:

— Ісусе!

— Клятий кулемет!

Стівен кинув обидві свої гранати Міллса в бік ворога, правда недалеко, — і, щойно вони вибухнули, швидко побіг назад у свою канаву за кількома в’язами та стрибнув туди.

Опівдні сонце сильно припекло. У небі не було жодної хмаринки, яка б його затулила. Повітря нерухомо застигло. Шум не вщухав. Стівен відчув страшенну втому, хотілося спати. Він потягнувся рукою за фляжкою з водою, але обидві зникли.

Біля німецької траншеї тривав безладний бій. Солдати не знали, у якому напрямку наступати. Ті окопи, в яких він опинився зранку, зараз знову були зайняті ворогом. Позаду Стівена накочувалася нова хвиля наступу.

Він вирішив, що треба продовжувати наступ. Піднесення щезло — ним рухала якась механічна рішучість. Але спочатку потрібно знайти воду, інакше він помре від спраги.

Язик розпух, як у бика. Відчуття було таке, ніби в роті аж два язики. Він згадав про річку Анкр, яка текла внизу справа. Стівен втратив усіх своїх солдатів, тож тепер не мало жодної різниці, де саме вести бій. Він підвівся та побіг.

Стівен помітив солдатів з котрогось колоніального полку — схоже, канадців. Вони проривалися крізь вузький прохід до балки. Він почав обходити їх, аби зайти ззаду, — на це йому знадобилося сорок хвилин. Коли ж він знову їх побачив — увесь батальйон лежав на полі. До німецького дроту дійшли тільки троє — там застрелили і їх.

Стівен біг, шалено, наче уві сні, вниз до річки. Праворуч він помітив знайому фігуру Вірна, пораненого у праву руку, але на ногах.

— Що сталося? — крикнув йому Стівен.

— Нас розбили! — крикнув Бірн йому на вухо. — Полковник мертвий. І ще командири двох рот. Нам наказали перегрупуватися й атакувати знову разом з фузілерами.

— На річці?

— Так.

— А з тобою що?

— Я відступив назад, а потім повернувся. Другу лінію наступу вбили прямо у траншеї. Там неможливо пройти — стільки трупів.

— У тебе є вода?

Бірн похитав головою.

Наближаючись до німецьких окопів, вони натрапили на хлопців, які спали у вирві. Безсонні ночі під обстрілом та напружений ранок виявилися занадто важкими — навіть у зоні німецького вогню.

Стрілянина відновилась, і Бірн разом зі Стівеном лягли на землю поруч із хлопцем, який спав, та чоловіком, який помер, мабуть, кілька годин тому. Його нутрощі частково вивалилися на землю і спікалися під палючим сонцем.

Ліворуч сержант активно ворушив губами, намагаючись підняти солдат на нову атаку німецьких траншей біля залізниці.

— Там наші, — помітив Бірн.

Це був взвод Харрінгтона — точніше, те, що від нього залишилось.

— Ми повинні йти із ними, — сказав Стівен.

Нова рвана лінія самогубців втомлено поплелася назустріч смертоносному тріскотінню гармат, встановлених на лафетах. Стівен, вкритий кров’ю настільки, що його це вже перестало турбувати, дивився, як згортки життя, спогадів та кохання падають, звиваючись, на землю та поливають її блювотинням. Смерть втратила будь-яке значення — але солдатська маса продовжувала вперто іти і йти уперед. І ця їхній незліченності було щось жахливе.

Харрінгтон кричав — йому снарядом відірвало лівий бік. Тремкими руками він намагався дістати таблетки морфію.

Солдати, котрі скупчилися у найближчих до траншей вирвах, відкрили вогонь з гвинтівок, а потім знову перейшли у наступ — востаннє. Якогось хлопця відкинуло назад пострілом у плече і гепнуло об дерево. Інші падали спиною або обличчям у землю, розорану їхніми власними снарядами.

Бірн повільно підходив до хлопця, котрий захлинався криком. Він обійшов ззаду дерево з корою, понищеною скоректованими пострілами. Стівен побачив, як він витяг перев’язочний пакет, та почав закривати йому рани. Ззаду намагалися підійти санітари, але вони забули пригнутися, і їх швидко поклали довгі кулеметні черги.

Стівен упав обличчям на землю та відчув її смак у роті. Він заплющив очі — побаченого достатньо. «Ти ідеш прямо у пекло» — останні слова Азера лунали у нього в голові, заглушуючи навіть той страшний шум, який панував навколо.

Бірн якимось дивом привів хлопця назад у воронку. Краще б не приводив — все одно той помре.

Сержант Харрінгтона наказав наступати — йому відповіли з десяток солдатів. Стівен дивився, як вони досягни першої лінії дроту, — і лише потім помітив із ними Бірна. Він намагався пролізти крізь дроти, заплутався у них, повис у повітрі — і Стівен побачив, як дригаються його чоботи від куль, котрі пронизують тіло.