Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Дописавши листа, він ніяк не міг змусити себе заклеїти конверт. Знов витягнувши листок, він дописав внизу по діагоналі: «Вище носа, Теде, не хвилюйся за мене! Все гаразд».

За вісім годин до атаки гармати замовкли, щоби зберегти побільше снарядів на ранок.

Вночі ніхто не спав. Тіппер кидав погляди невір’я на Леслі і Стада. Ані чари, ані забобони уже не могли його звідти витягнути. Останній шанс упущено. Залишилося тільки протриматися до ранку.

Стівен вдивився в обличчя Вірна, котрий сидів поряд. Бірн зустрів його погляд, і Стівен відвів очі. Бірн здогадався.

Він підвівся і пішов до Ханта, котрий стояв на колінах на підлозі траншеї й молився. Доторкнувшись до плеча, він поклав руку йому на голову. Потім підійшов до Тіппера, стукнув його по плечі та енергійно потис руку.

Смітта Петросян, капрали, перевіряли спорядження, повільно соваючи його поміж солдатами, котрі не хотіли посуватися.

Бреннан сидів сам та курив.

— Я подумав про Дугласа, — сказав він, і Стівен кивнув.

Раптово Бреннан затягнув ірландську пісню.

Бірн простяг руку і притис Тіппера до грудей.

— Вже недовго лишилося. Вже скоро.

Близько четвертої, у найглухішу ніч, на передовій встановилася мертва тиша. Ніхто не промовив ні слова. Замовкли навіть птахи.

Нарешті з-за пагорба пробилося куце зарево. Над рікою підсвітило димку. Пішов дощ.

Грей, зібраний та похмурий, стояв на початку комунікаційної траншеї.

— Атакуємо о сьомій тридцять.

Командири взводів були шоковані і з недовірою питали:

— Що? Удень? При денному світлі?

Коли час атаки повідомили солдатам, у них на обличчях проступив переляк.

Принесли сніданок та чай у каністрах з-під палива. Серйозне обличчя Ханта схилилося над маленькою пічкою, де грівся бекон.

Стівен відчув, як кислота від безсонної ночі підіймається зі шлунка до рота.

Потім принесли ром, і солдати почали розмовляти. Хтось із молодих похитувався та сміявся від спиртного. Випадкові вночі постріли з німецької сторони набирали обертів, і це дуже здивувало солдатів, адже їм сказали, що гармати ворога знищено.

Британська артилерія заговорила у відповідь. Солдати нарешті були достатньо близько, щоби побачити, які руйнування ворогові наносить обстріл, і це їх трохи підбадьорило. Стад і Леслі, вцідивши достатньо рому, розмахували руками над головою і кричали. Було видно, як снаряди здіймають фонтани землі перед німецькими окопами.

Шум над головою посилювався. Сьома п’ятнадцять. Вже майже час. Стівен на колінах. Хтось наостанок виймає з кишень фотокартки, щоб поцілувати дружину та дітей. Хант розповідає брудні жарти. Петросян стискає срібний хрестик.

Обстріл досяг максимуму. У повітрі над головами оселився постійний шум — наче гойдалися хвилі, яким не було об що розбитися. Такого звуку більше немає на землі. «Ісусе, — промовив Стівен. — Ісусе».

На хребті вибухнула міна, викинувши у повітря утрамбовану землю та наче вивернувши її назовні. Полум’я піднялося вгору більш ніж на сто футів. Вибух був занадто сильним, подумав Стівен. Його налякали масштаби. Ударна хвиля досягла траншей. Бреннана скинуло зі стрілецької сходинки, і він зламав ногу.

«Пора рушати», — думав Стівен. Але команди не було. Бірн запитально подивився на нього — той струснув головою. Ще десять хвилин.

Полилися постріли з німецької сторони. Бруствер британських окопів бризкав землею від влучань куль із кулеметів. Стівен похитав головою. Солдати кричали.

— Рано! — крикнув Стівен. Повітря над їх головами ніби стверділо.

Хвилинна стрілка його годинника уповільнилася. Двадцять дев’ять хвилин. Губи стискають свисток. Нога на драбині. Він важко проковтнув слину і дунув у свисток.

Стівен вибрався з траншеї і роздивився навколо. На якусь мить стало тихо — британська артилерія замовкла, і німці теж припинили вогонь. Високо у безхмарному небі літали, співаючи, жайворонки. Він відчув себе одиноким, наче опинився у новому світі в момент його творіння.

Тут артилерія взялася за створення першої вогневої завіси, і німецькі кулемети знову заговорили. Ліворуч від Стівена солдати намагалися вилізти з траншеї, але кулі зрізали їх раніше, ніж вони встигали піднятися на ноги. Діри у колючому дроті були забиті тілами. За його спиною йшли солдати. Він побачив Грея, котрий біг вздовж краю траншеї та заохочував піхотинців.

Стівен нерішуче подався вперед, його шкіра натяглася в очікуванні металу, який розірве м’язи. Щоб захистити очі, він повернувся та пішов боком, згорбився, як стара жінка, у коконі шуму, здатного розірвати вуха.

Бірн повільно йшов поруч, пам’ятаючи про накази. Стівен глянув праворуч: довга лінія, одягнена в захисний колір, просувалася уперед напруженими кроками, мовби якісь примітивні ляльки. Вони падали на землю, безшумно махнувши руками, — і їх заміняли інші, потім інші. Вони продовжували іти, ніби назустріч шторму. Він спробував упіймати погляд Бірна, але не вдалось. Крізь звук кулеметів та рик вогняної завіси іноді проривалися постріли снайперських гвинтівок.

Стівен побачив, як упав Хант. Стад нахилився до нього, щоб допомогти, і з його голови збили каску, голова вибухнула під чергою кулемета.

Ноги обережно несли його уперед поритою землею. Пройшовши двадцять чи тридцять ярдів, він почував себе так, ніби пливе над власним тілом, ніби його тіло живе та чинить самостійно, а він ним більше не володіє. Це було схоже на відокремлення, як уві сні, від власної плоті, яка просувалася крізь повітря, сповнене металом. Цей транс викликав схожість полегшення — навіть веселощі.

На десять ярдів попереду праворуч йшов полковник Барклай з шаблею у руках.

Стівен упав. Якась сила повалила його на землю. Він лежав у заглибленні поруч з солдатом, який тремтів і стікав кров’ю. Лінія вогневої завіси була дуже далеко. І німці тепер виставляли свою. Шрапнель розривала конуси снарядів у кожному вільному від кулеметного вогню місці в повітрі.

На увесь той метал тут просто не вистачить місця, думав Стівен. Шматки мають вдарятися один об одного у повітрі, посипаючи іскрами. Солдат поруч із ним беззвучно кричав. Стівен перев’язав його ногу, а потім оглянув себе. У нього поранень не було. Він поповз до краю заглиблення. Попереду були інші солдати. Він підвівся і знову пішов. Можливо, з ними буде безпечніше.

Він нічого не відчував, ступаючи дірявою землею, де кожні кілька ярдів лежали горбики кольору хакі. На спині мішок набирав ваги. Він подивився назад і побачив другу лінію солдатів, яка входила до нейтральної зони під захистом вогневої завіси. Їх відкидало назад, як морські хвилі. Тіл ставало все більше — вони вже заважали просуватися. Біля нього йшов чоловік, у якого не вистачало частини обличчя, але він все одно йшов у якомусь трансовому стані, вчепившись за гвинтівку.. Його ніс висів на шматочку шкіри, а на місці щоки можна було побачити зуби.

Такого шуму, як зараз, Стівен ще ніколи не чув. Гул доторкався до шкіри, від нього тремтіли кістки. Пам’ятаючи про наказ не зупинятися через тих, хто відстав, він продовжував повільно просуватися вперед. Коли дим попереду розсіявся, Стівен побачив німецький колючий дріт.

Він був цілий. Солдати бігали вздовж нього, шукаючи прохід. Вони застрягали у дроті — і їх одразу поливала злива куль. Їх тіла смикалися, підскакували і скручувалися під вогнем. Але вони намагалися. Двоє солдатів марно кусали дріт ножицями поміж тіл — їх обірвали різкі зневажливі постріли снайпера. Більше вони не ворушилися.

За тридцять ярдів був прохід через дріт. Стівен побіг туди, розуміючи, що стане ціллю для кулеметників з кількох позицій. Діставшись, він вдихнув та скрутився, чекаючи неминучої смерті.

Але його тіло пройшло крізь чисте повітря, і він, сміючись, біг і біг, поки не скотився у траншею та не відчув, як на нього впав його мішок. Там нікого не було.

Господи, я живий. Живий. Війна відпустила мене. Це лише поле під французькими небесами. За цим шумом є дерева, там, у долині, тече річка, а в ній багато риби. Стівен відчув жагу в горлі і підняв свою фляжку з водою. Тепла збаламучена рідина полилася йому у горло, і він заплющив очі від насолоди.

Траншею була безлюдною. Він пішов по дошках. Хороша робота: високий бруствер, охайна, наче сассекська вагонка, обшивка стін, чисті входи у глибокі бліндажі. Він глянув в бік британської оборони: кожен фут передової був жалюгідно голий для німців, котрі займали позиції на узвишші. Крізь дим німецької вогняної завіси він побачив ламану лінію солдатів, які безладно просувалися уперед, ніби їх гнала якась повільна механічна сила прямо під смертоносний обстріл ворога.

Через приблизно двадцять ярдів траншея робила зигзаг, і Стівен не бачив, що було за ним. Він підповз та жбурнув через траверс гранату, а сам пригнувся. Жодних пострілів у відповідь. Він підвівся, і бруствер траншеї одразу ж плюнув йому в очі землею від кулі з іншого боку. Стівен вважав, що більшість тих, з ким він пішов у наступ, уже мертві. Друга лінія ще не досягла окопів — і, можливо, ніколи і не досягне. Він розсудив, що треба спробувати трохи відступити і приєднатися до другої атаки, але він отримав наказ пробиватися у Бомон-Амель і далі аж до Бокура, до річки. Девіз солдата, як Прайс їм казав: якщо є сумніви — іди вперед.