Вони залишилися у Коленкамі ще на два дні, а потім перемістилися на передову.

— Вже недовго чекати, сер, — сказав Бірн, загасив цигарку та сів поруч з Хантом. — Я вже і не сподівався вас побачити після вибуху у тому тунелі.

— Я теж, — приєднався Хант. — Тільки краще б ми і не вилазили з тої клятої діри.

Стівен осміхнувся.

— Тобі там не дуже подобалося. Та нічого. Зараз усе буде інакше. Приведіть сюди Стада та Барнса, добре? Леслі, у тебе було два дні на чищення гвинтівки. Не треба цього робити тепер, коли ми рушаємо.

Взвод вишикувався під наглядом Прайса, який ходив від одного боку розбитої площі до іншого, чекаючи інструкцій від капітана Грея. Здається, Прайс єдиний знав, який шлях і коли приведе їх до потрібної ділянки траншеї на передовій. Під їхніми ногами земля трусилася — обстріл тривав уже третю добу. Роту, котра рушила вказаним шляхом у Ошонвілле, охопила нервова joie de vivre[1]. Транспортування боєприпасів та провізії проводилося настільки активно, що солдатам доводилося іти псячими стежками через поля.

Від пилу, мілкого насіння злакових і живої огорожі у Стівена почали чухатися шкіра та ніс. Солдати пітніли під важкими речмішками, і запах від них розстилався у теплому літньому повітрі. Вони співали стройові пісні — ті самі банальні куплети про дім. Стівен дивився вниз, під ноги, на лінію трави між коліями, яку не приминали колеса возів. Він подумав про покоління фермерів, які ходили цим шляхом такими ж літніми днями.

За поворотом дороги вони побачили два десятки чоловіків, голих по пояс, які біля дороги копали яму площею тридцять на тридцять ярдів. Стівена на мить спантеличила ця картина. Здавалося, це селяни щось копають для сільськогосподарських потреб — але садити і тим більше орати вже закінчили. І тут він зрозумів, що це. Вони копали братську могилу. Він вже хотів віддати наказ солдатам повернутися або хоча б дивитися в інший бік, але взвод вже майже підійшов, і дехто вже побачив місце свого майбутнього поховання. Люди затихли, і тепер співали лише птахи.

Вони мовчки вийшли на головну дорогу і попрямували до Ошонвілле. Їхня готовність до битви змінилася. У сільському кафе, де Стівен колись обідав з Азерами, тепер влаштували шпиталь. На головній вулиці села вздовж дороги височіли купи сіна та вози з їжею для тварин. Полковник Барклай сидів на вгодованому гнідому коні з лискучими боками. Взводи шикувалися на площі й мовчки стояли, дивлячись на нього. Він відкашлявся та сказав їм те, про що вони вже здогадувалися, але офіційно ще не чули. Кінь під ним ліниво хропів, і його недоречна велич надавала схожості з комедійним персонажем.

— Ви йдете у наступ. Я знаю, що ці слова ви слухаєте з полегшенням — адже саме для цього ви тут. Ви йдете у наступ, і ви переможете. Ворог зазнає такої поразки, після якої він вже не зможе віднятися. Ви чуєте, як артилерія знищує його захист. Завтра обстріл буде завершено — і почнеться атака. Ворога буде абсолютно деморалізовано! Його захисні споруди буде знищено, колючий дріт — порізано, бліндажі — зруйновано. Я абсолютно впевнений, що у вас будуть стріляти лічені рази. Ворог з полегшенням зустріне будь-кого, кому можна здатися.

Полковник впорався з нервовістю, яка спочатку примушували його говорити гавкаючим голосом. Його ентузіазм та проста віра у свої слова передалися солдатам. У молодих на очах навіть виступили сльози.

— Але я маю попередити вас: брати полонених треба з обережністю. Від начальника генерального штабу я отримав інструкції про те, що ворог повинен однозначно довести свій намір здатися. Якщо у вас виникають будь-які сумніви — ви знаєте, що робити. Я вважаю багнет дуже ефективною зброєю. Не думаю, що вам треба нагадувати славну історію нашого полку. Під час Піренейської війни нас прозвали гірськими козлами — ми показали, на що здатні у гірській місцевості! Ми не відступили! Сам Герцог Веллінгтон високо оцінив нашу мужність. І ось що я хочу вам сказати: поважайте пам’ять тих солдатів, які воювали під цими знаменами до вас. В бою ви маєте показати, що варті тих подвигів, які здійснив наш полк! Ви маєте перемогти — заради ваших сімей, заради короля і нашої держави. Я певен, що вечеряти ми будемо у Бапомі! Благословення Господнє з вами.

Радісні окрики солдатів відразу ж заспокоїв офіцер військової поліції, який почав вигукувати окремі інструкції для кожної роти. Під час бою треба підтримувати найсуворішу дисципліну. Будь-який солдат, який буде ухилятися від свого обов’язку, отримає кулю на місці. Під час бою питання не ставляться. Ентузіазм солдатів ослаб, а офіцер поліції завершив свою промову списком солдатів, яких розстріляли за боягузтво:

— Кеннеді, Річард — дезертирство з поля битви, розстріл; Мастерс, Пол — невиконання наказу, розстріл...

Стівен, почувши, як читають цей список, подивився на перелякані обличчя Ханта, Леслі і Барнса. Тіппер — той хлопець, якого забрали з траншеї, коли він почав кричати, — повернувся саме вчасно і тепер стояв поруч з таким самим виразом відсутності на обличчі. Навіть життєрадісний Бірн зблід. Більшість солдатів виглядала невпевненими хлопчаками, яких розриває збудження та бажання повернутися до мами. Стівен не слухав.

— Сімпсон, Вільям, дезертирство, розстріл...

Коли вони вирушили з Ошонвілле, Стівен подумки повернувся у той спекотний день, котрий він провів з Азерами біля річки. Тоді вони зустріли тут і інші сім’ї, які заради славетної рибалки на Анкрі приїхали аж із Парижа. Можливо, завтра він покуштує той «англійський» чай у кондитерській крамниці у Тьєпвалі.

Він згадав відкрите любляче обличчя Ізабель, її серцебиття, у якому ховався ритм бажання. Саме воно дивовижно видавало в ній людину. Він згадав схвильоване обличчя Лізетти, її погляд, сповнений флірту. Те, як вона брала його руку та клала на своє тіло. Той день, насичений емоціями, здавався настільки ж дивним та нереальним, наскільки і цей день, котрий вів їх через поле до резервної лінії траншей.

Прислухаючись до солдатських кроків, які рушили з площі, Стівен подивився вниз на свої ноги у чоботах під обмотками, котрі несли його вперед. В ту секунду, коли вони покинули село і ознаки нормального життя, час наче зупинився та завмер. Наступні три дні злилися у єдину мить, але статичні картини подій залишилися в пам’яті у своїй жахливій ясності аж до смерті.

Виходячи з села, солдати отримували ножиці для різання дроту.

— Я думав, снаряди порвуть дроти, — сказав Бірн. — Два протигази? Навіщо два?

На обличчі Тіппера блукала божевільна посмішка, поки Прайс прилаштовував до його спини залізний трикутник.

— Це щоб спостерігачі позаду бачили тебе, хлопче, — пояснив Прайс.

Повітря над їх головами було сповнене металу, земля трусилася від обстрілу.

Навіть досвідчені солдати помічали відмінності. Резервна та комунікаційні траншеї нагадували вагони приміського поїзда у найбільш навантажені години. Лише Прайс своїм вигавкуванням наказів примудрявся якось підтримувати порядок. Взвод Харрінгтона переплутав поворот і пішов у напрямку Сер. Рота «Б» під командуванням Лукаса зовсім загубилася. Спантеличені та стривожені солдати пріли у цьому безладді під вагою речмішків у вісімдесят фунтів. З Позьєра налетіла раптова літня злива — вона залила німецькі траншеї, а потім посунула на захід та намочила землю, яка під ногами британських солдатів швидко перетворилася в намул. І усе це відбувалося одночасно.

На узвишші стояв Майкл Уїр, роздивляючись хребет Глоду. Стівен виліз із траншеї та підійшов до нього. Обличчя Уїра світилось якимось дивним збудженням.

— Там буде такий вибух, що розміри воронки вас ошелешать, — сказав він. — Ми щойно встановили запали. Фаєрбрейс іще під землею — закопує кабель.

Стівен наче прозрів.

— А що ви будете робити завтра? Де ви будете? — голос видавав його збентеження.

— Ми будемо дивитися з безпечної відстані, — засміявся Уїр. — Ми свою роботу виконали. Кілька моїх людей визвалися у санітари-носії, якщо там не вистачатиме рук. Ну і потім ми сподіваємося приєднатися до вас за вечерею. Подивіться на німецьку оборону — красиво, правда?

Стівен подивився на жовтий дрок та бур’яни, що проросли вздовж давно викопаних траншей. У пагорбах основні захисні споруди виднілися, наче білі крейдові позначки. Над селами, вщент розтрощеними обстрілом, висіла червона димка з цегляного пилу. І всю цю картину підсвічували білі та жовті спалахи від вибухів шрапнельних снарядів. Дощові хмари почало відганяти сонце, і над землею в небі вигнулась невиразна веселка.

Уїр скалив зуби:

— Ну що, ви щасливі?

— О, так, — кивнув Стівен.

Він повернувся в потік солдатів, котрі снували траншеями, та подумав: «Тепер усе йде своїм ходом, а мене просто несе течія».

— Нещасні фріци, — почувся голос. — Вони, мабуть, божеволіють під тими снарядами.

Голос належав Ханту, який стояв поруч, часто дихаючи під важкою ношею. До його речмішка була прикріплена невеличка дерев’яна клітка, у якій сиділи два голуби. Стівен подивився у їх порожні крапчасті очі.

Залишилася тільки одна ніч — а там почнеться. Прайс якимось чином знайшов їхні місця, і вони зайняли позиції. Капрал Петросян зі своєю маніакальною увагою до дрібниць розставляв солдатів свого взводу в потрібному порядку. Траншея була хороша.

— Найкращий тильний траверс, який я бачив, — зауважив Петросян. — Нарешті фронтальна стіна з повним дерев’яним облицюванням.

— Дивіться, там запасний падре!

На земляному валу стояв Хоррокс у білій сутані поверх формених штанів — наче нікчемний нелетючий птах. Його лиса голова блищала у сонячних променях, на комірці дві смужки, у руках молитовник. Насправді він був тут єдиним падре, але усі його називали «запасним», бо він ніколи не заходив далі запасної лінії траншей. Солдатів охопило нервове збудження, навіть невіруючі у цю мить увірували від страху. Біля падре зібрався посоромлений натовп.